Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

У гобіта мало серце не вистрибнуло з грудей, коли він несподівано почув оте сичання над самим вухом і побачив утуплені в нього білясті очі.

— Ти хто? — спитав він, штрикаючи перед собою кинджалом.

— Хто він, мій дорогес-с-с-сенький? — просичав Ґоллум (він завжди розмовляв сам із собою, бо розмовляти йому було ні з ким).

Він для того й приплив, аби це з’ясувати, бо насправді голод його тоді не дуже й мучив – лише цікавість, інакше він спершу схопив би свою жертву, а вже потім зашипів.

— Я пан Більбо Торбин. Я відстав од ґномів, відстав од чарівника, я не знаю, де я, та й не хочу знати, – мені б лише вибратися звідси.

— Що він тримає у с-своїх ручис-с-ськах? — спитав Ґоллум, поглянувши на кинджал, який йому геть не сподобався.

— Кинджал – зброя, що походить із Ґондоліна!

— С-с-с-с, — засичав Ґоллум і миттю став надзвичайно ґречним. — Чи не прис-сіс-сти нам тут і не побес-сі-дувати з ним тріттт-шки, мій дорогес-с-с-сенький? Йому подобаютьс-ся загадки, звіс-сно, подобаютьс-ся, чи не так?

Він налаштувався здаватися доброзичливим, принаймні зараз, поки не дізнається більше про кинджал і про гобіта – чи той дійсно один-однісінький, чи годиться в їжу – й чи сам він, Ґоллум, дійсно голодний. Загадки – це єдине, що спало йому на думку. Загадування їх і часом відгадування – то була єдина гра, в яку він грав багато-багато років тому з іншими кумедними створіннями, які сиділи по своїх норах, аж доки втратив усіх своїх друзів і, самотній та гнаний, заповз углиб, углиб – у темні надра гір.

— Що ж, гаразд, — відказав Більбо, який налаштувався погоджуватися з усім, поки не дізнається більше про це створіння: чи дійсно воно одне-однісіньке, чи не голодне воно й не розлючене і чи не друг воно ґоблінам.

— Загадуй ти перший! — додав він, бо не встиг нічого придумати.

Тож Ґоллум просичав:

— Ну, це легко! — сказав Більбо. — Гадаю, це гора.

— Хіба це так легко відгадати? Нам слід влаш-штувати змагання, мій дорогес-сенький! Якщо дорогес-сенький загадає, а оцей-о не відгадає, ми його з’їмо, мій дорогес-с-сенький. Якщо він загадає нам, а ми не відгадаємо, тоді ми зробимо те, що він попрос-сить, гаразд? Ми покажемо йому ш-ш-шлях до виходу, он як!

— Добре! — погодився Більбо, не сміючи відмовитись і мало зі шкіри не вилазячи, щоб придумати загадку, яка б урятувала його від потали.

Це було все, що він зміг придумати, – думка про поїдання надто запала йому в голову. До того ж загадка була доволі стара і Ґоллум знав відгадку не гірше за вас.

— Заялож-жене, яке ж це заялож-жене! — прошипів він. — Зуби! Зуби, мій дорогес-с-сенький, але в нас-с їх лиш-ше ш-ш-шість!

Тоді Ґоллум загадав удруге:

— Хвилинку! — скрикнув Більбо, який усе ще не міг відкараскатися від нав’язливої думки про поїдання. На щастя, одного разу він уже чув щось подібне і, напруживши пам’ять, згадав відгадку.

— Вітер, звісно, вітер! — вигукнув він і так зрадів, що відразу ж вигадав одну загадку сам. «Це спантеличить бридку підземну тварючку», — подумав він і проказав уголос:

— С-с, с-с, с-с, — сичав Ґоллум.

Він жив під землею з давніх-давен і забув про подібні речі. Але щойно Більбо почав сподіватися, що той бідолаха не зможе відгадати, Ґоллум попорпався в пам’яті, подумки повернувшись на багато-багато століть назад, коли він жив із бабусею в норі на березі річки, і просичав:

— С-с-с, с-с-с, мій дорогес-сенький. Ідеться про с-сонце та с-стокротку, не інакш-ше.

Але такі звичайні, буденні надземні загадки йому набридли. До того ж вони нагадували йому дні, коли він іще не був такий самотній, підлий і гидкий, як зараз, а це виводило його з рівноваги. Що більше – такі загадки викликали в нього голод, тож цього разу він спробував загадати щось трохи складніше і підступніше:

На лихо для Ґоллума, Більбо вже чув таке раніше, та й відповідь, так чи інак, оточувала його звідусіль.

— Темрява! — випалив він, навіть не почухавши за вухом і не напустивши на себе замисленого вигляду.

загадав він, аби відтягнути час, поки зможе придумати щось справді складне. Ця загадка здавалася йому страшенно легкою й заяложеною, хоча він і переказав її своїми словами. Проте вона виявилася підступним питанням для Ґоллума. Він сичав, шипів і бубонів собі під ніс, а проте не міг відгадати.

Через деякий час Більбо взяла нетерплячка.

— Ну, то що ж це? — допитувався він. — Відгадка – не киплячий чайник, як ти, здається, думаєш, судячи зі звуків, які ти видаєш.

— Лише один ш-шанс-с, хай він дас-сть нам ш-шанс-с, мій дорогес-сенький – с-с – с-с.

— Ну, — сказав Більбо, давши йому довгенький шанс, — як щодо відповіді?

Але раптом Ґоллум згадав, як колись давно грабував гнізда і, сидячи на березі річки, вчив свою бабусю, вчив свою бабусю висмоктувати…

— Яйц-ця! — просичав він. — Ц-це яйц-це!

Йому своєю чергою теж здавалося, що це страшенно легко, бо він постійно думав про відгадку. Але цієї хвилини він не міг пригадати нічого ліпшого – так його розхвилювало «яєчне» питання. Та все одно це виявилося підступною головоломкою для бідолашного Більбо, який по змозі намагався не мати справ із водою. Гадаю, що ви, напевно ж, знаєте відповідь чи можете здогадатися й оком не моргнувши, адже ви зручно сидите собі вдома і вашим роздумам не перешкоджає острах, що хтось вас із’їсть. Більбо присів і кахикнув раз чи двічі, але на думку йому не спало жодної відповіді.

Невдовзі Ґоллум почав із насолодою сичати собі під ніс:

— Цікаво, чи він с-смачненький, мій дорогес-с-сенький? Чи с-соковитий? Чи можна ним ус-смак похрумати? — І він утупився з темряви в Більбо.

— Хвилиночку! — скрикнув гобіт, затремтівши. — Я щойно дав тобі добрячий довгий шанс.