Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (книги хорошего качества .TXT) 📗
-- Ми не сідаємо до столу з людьми, яких не знаємо як звуть. Тому, перш ніж їсти, давайте познайомимось. Мене звуть, Хартум, мою дружину Маліла. Отой мовчазний чоловік, що стоїть під дверима, вказав він пальцем на широкоплечого здорованя , який забрав у Карола ножа, звуть Крістур. Він мій небіж і гарний воїн. Івера ви вже знаєте, вірніше половина з вас, а решта знайомтесь. Ну а тепер, прошу , назвіться і ви.
Друзі представились, після цього їх, нарешті, запросили до столу. За що, вони були дуже вдячні господарям. Їли все, що подавали, особливо сподобались шматки білого м’яса, які весь час господиня докладала їм в тарілки, на смак, воно трохи нагадувало рибу.
-- Неймовірно смачно. – похвалив Малілу, Мозус. — Ви добре готуєте цю рибу. Хазяйка посміхнулась і якось дивно глянула на Хартума, той теж не втримався від сміху:
-- А хіба хтось казав, що то риба?— спитав він у свого гостя.
-- А що ж це таке? — насторожився Мозус.
-- Болотяні черви. — відповів господар, і знову розплився в посмішці.
Гості як по команді відсунули тарілки, лише Шутім продовжував наминати, не звертаючи уваги на те, що відбувалось.
-- Даремно , ви, так реагуєте. — сказав голова. — Назва звичайно не дуже гарна, але інакше цих тварин і не назвеш. Вони живуть у болоті великими кублами і харчуються мулом, або дрібними істотами, що в ньому живуть, всмоктуючи його в себе. При цьому, утворюються великі і глибокі ями, які можуть стати для людини пасткою, але лише їх, тут удосталь. Риболовлею і полюванням ми б не прохарчувались, от і вирішили спробувати на смак цих черв’яків, і не пошкодували. Ви ж самі казали, смачно.
-- А я, і зараз так скажу. – Поплямкав повним ротом коротун, чим знов, всіх розсмішив.
Він вже звик, що з нього весь час сміються і майже ніколи не ображався, лише в окремих випадках. Тому продовжував їсти спокійно.
-- Ну якщо ви вже наситились, вирушимо в дорогу. — вже серйозно мовив голова. — Для людей, що чикають в лісі, дорога кожна мить. Наші воїни, допоможуть вам.
Посланці, навіть не сподівались, на таку гостинність. Мабуть, пережиті цим племенем нещастя, відкрили їхні серця до співчуття іншому народові. Разом з ними, у зворотну путь, вирушило десять воїнів-болтників. Головним серед них, був призначений Крістур. Один з воїнів, на ім’я Капер, постійно намагався бути поруч з Нікою. Він, як галантний кавалер, допомагав їй долати перешкоди, підтримуючи під руку. Одного разу, навіть насмілився взяти на руки, щоб перенести через замулену ділянку шляху. Та Ніка, йому, цього не дозволила.
--- Ану забери руки! --- гримнула вона на парубка. --- Ти бач, який нахаба! Те, що я дозволяю тобі, мені допомагати, не означає, що ти можеш мацати мене, де заманеться!
Такого опору, парубок, вочевидь, не очікував. Він оторопіло зупинився, і розгублено дивився на дівчину, не знайшовши що їй відповісти. Ніка повернулась, і гордовито покрокувала через багнюку.
--- Що, брате, бачу залицяння не вдалося? --- спитав у нього, його рідний брат, Плато.
--- Та, ну, тебе! --- огризнувся Капер, і побрів слідом за Нікою.
Мабуть, хлопець ще сподівався повернути прихильність дівчини. Взагалі то, Капер прийшовся Ніці, до душі. Кремезна статура, темно-русяве волосся, приємні риси обличчя, все це, співпадало з образом чоловіка, її дівочих мрій. Та вона біла не з тих, що з першої ж хвилини, виказують свою симпатію. Тому і повелась з хлопцем так суворо. Якщо вона, насправді йому припала до серця, знайде спосіб помиритися. Карол дивлячись на них, згадував Мілену, і рвався душею і тілом до табору. Там на нього чикала його кохана. Він хвилювався за неї і за всіх, хто там залишився, чи не напали бува на табір шорхи, поки вони були відсутні. Згадавши про ворога, хлопець, мимо волі, потягся до зброї, і не знайшовши кинджала біля ременю, згадав, що його забрав Крістур. Він підійшов до чоловіка, і попросив:
-- Віддай мені будь ласка мою зброю, що ти вчора забрав. Цей ніж мені дуже дорогий, це подарунок мого батька.
Чоловік посміхнувся:
-- Але ж ти, не заперечував, коли я його брав. Ну добре, я його тобі поверну , але в обмін на іншу річ.
-- На яку саме?
-- На твій пасок. Такого гарного в мене немає. — Крістур посмикав Карола за пояс.
-- Добре .— погодився юнак. Він розв’язав паска і віддав Крістуру , а той , повернув ножа. Розійшлися з миром.
Не пройшли, ще й половини путі, як погода почала псуватись. Хмари висіли так низько, що здавалось, чіплялись за верхівки дерев. Згодом почав накрапати дощ.
-- Ця погода на довго. Вітру майже немає, хмари пливуть повільно. — мовив Мозус. --- Нам, і тим, хто на нас чикає, вона на руку.
З ним погодились, на цьому розмова скінчилася. Шутім тепер їхав на шиї у Крістура, він був задоволений життям більше за всіх. Рухались швидко, без перепочинку, і трохи за північ, прийшли на місце. Їм на зустріч бігла дівчина. Вона майже цілий день виглядала посланців і тому побачила їх перша. Карол побіг їй на зустріч, підхопив Мілу на руки, а це була саме вона, і закружляв з нею.
-- Молодість, що поробиш. Їм і біда -- не біда, коли кохають одне одного. — посміхнувся степовик.
Та на обличчі дівчини не було радості. Табір зустрів прибулих похмуро. На те, були свої причини. Ні , їм були звичайно раді, але пізно у вечорі, повернувся один з хлопців посильних, які поїхали попередити інші поселення, про небезпеку. Він не міг вже іти і майже повз. Вартові прийняли його за шорха, і мало не жбурнули в бідолаху, смолоскипа. Та хлопець вчасно обізвався. Його принесли до куреня, та ледь змогли впізнати, так він був понівечений. Хлопця напоїли зіллям, що приготував чаклун, обклали примочками, та це вже не помогло. Він зрідка приходив до тями, та все ж, намагався розповісти, що з ним сталося. З його нескладної розповіді, селяни зрозуміли, що біда прийшла на весь край. Поселення, до якого їхав парубок, було вже знищене. Тоді він поїхав далі , та в дорозі застала ніч. Добре що йому зустрілось невелике озеро, в ньому він і переночував разом з конем. Хлопець чув, як гидкі тварі повзали берегом і попискували, від цього йому було моторошно. Він не зміг заснути до самого ранку. На світанку парубок вирішив повертатись до своїх односельців. Він пам’ятав, що ті вирушили на лісові болота, туди і поїхав. І він, і кінь були стомлені дорогою, безсонням і ледь волочилися . За день вони не пройшли і половини потрібного шляху. Сховатись не було де, тому хлопець вирішив їхати і в ночі. Спочатку все було спокійно. Та коли сонце сіло, і все навколо поглинула темрява, кінь почав хвилюватись, прягти вухами і фиркати. Цей неспокій, передався і людині. Аж раптом, щось, мелькнуло перед конем і він встав на диби. Юнак такого не очікував, і звалився на землю. На нього, враз, напав шорх. Йому поталанило, що зграя підземлян була малочислена, мабуть вони розлізлись в пошуках харчів по всьому степу, і інші погналися за конем. Біля нього, залишився лише один. Хлопчина зумів відбитися, але отримав багато поранень. Було дивом, що він таки зумів дістатись до табору, але це, його, не врятувало. Як не намагався Лісовик, йому допомогти, хлопець помер. Посеред табору розіклали ритуальне вогнище. Молоді дівчата понаривали квітів і духмяного зілля, співаючи, вони ходили по колу і одна за одною клали свої букети поверх складеного хворосту. На ті квити поклали , загорнуте в саван , тіло. Тужила і ридала мати юнака, поряд з нею стояв батько , він підтримував дружину під руку, а в самого почорніло від горя обличчя. Потім запалав смолоскип, його передали батькам загиблого, ті вдвох взялись за нього і піднесли до хмизу. В небо злетіли яскраві язики полум’я . Жінка зойкнула і впала непритомна, її віднесли до куреню. Вогнище розгорялось все дужче і дужче, ніхто не розходився. Селяни і прибулі з болота люди, стояли тісним кільцем навколо нього, щоб злі духи не пройшли повз них, і не забрали душу загиблого. Нехай вона летить до Богів Світла і Добра разом з полум’ям та іскрами, у височінь.
Міла стояла поряд Карола і міцно тримала його за руку, потім схилилась до його плеча і прошепотіла:
