Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— Є такий різновид божого суду двобоєм. Це стародавній звичай, про який зараз рідко згадують. Він прийшов через вузьке море з андалами та їхніми сімома богами. У будь-якому божому суді звинувачуваний та обвинник просять богів вирішити справу між ними. Але андали вірили, що якщо з кожного боку б’ється по сім поборників, то боги, вшановані такою честю, неодмінно зглянуться на праву сторону і винесуть справедливий вирок.
— Або ж андали просто полюбляли мечами махати, — додав князь Лео Тирел з глузливою усмішкою на вустах. — Хоч би там як, пан Аеріон у своєму праві. Тож має відбутися суд Седмиці.
— Мені доведеться битися самому проти сімох вояків? — тоскно запитав Дунк.
— Доведеться, та не самому, пане лицарю, — дещо роздратовано відповів принц Маекар. — Не клейте дурня, суд на це не зглянеться. Має відбутися бій сімох проти сімох. Тому ви повинні знайти ще шістьох лицарів, які б стали до бою разом з вами.
«Шістьох лицарів», подумки повторив Дунк. Пхе, а чому б не шість тисяч? Що так, що сяк — одна біда. Він не мав ані рідних, ані двоюрідних братів, жодного старого бойового товариша, з яким би міг стати біч-о-біч до бою. З якого дива шестеро незнайомих вояків ризикуватимуть життям заради заплотного лицаря супроти двох принців крові?
— Ваші милості, вельможні панове, — запитав він, — але що як ніхто не захоче битися на моєму боці?
Маекар Таргарієн подивився на нього холодними очима.
— Якщо за вами правда, то знайдуться й добрі воїни, які за неї битимуться. Якщо ж не знайдете жодного поборника, значить, ви, пане лицарю, винні. Хіба не ясно?
XVII
Дунк ще ніколи не почувався так самотньо, як тоді, коли за його спиною з брязкотом зачинилася брамна решітка замку Ясенбрід. Падав тихий дощик, легший за росу, і все ж від його дотику Дунк затремтів. Через річку навколо небагатьох шатрів, де ще горіли вогні, світилися кольорові німби. Мабуть, пройшло вже з пів-ночі. Ще кілька годин, і настане ранок, а з ним разом прийде смерть.
Йому віддали назад меча і гроші, але тугу не розвіяли. Долаючи брід, Дунк розмірковував, чи не бажають потай судді, щоб він сів у сідло та втік. Може, й спромігся би утекти, якби забажав, але то був би вірний кінець його лицарству. Він став би утікачем-розбійником і жив би поза законом до того дня, поки якийсь пан не зловить його і не зітне голову. «Краще померти лицарем, аніж отак жити», майнула вперта думка. Мокрий до колін, він саме проминав порожнє бойовище. У більшості шатрів було темно, хазяї давно й міцно спали, та подекуди ще горіли свічки. Зсередини одного намету долітали тихі стогони і скрики любовної втіхи. Дунк знову запитав себе, чи не помре він, так і не звідавши дівчини.
Тоді він почув пирхання коня і якимсь дивом відразу впізнав Грома. Дунк обернувся і побіг у той бік. Осьде він, Грім — стоїть прив’язаний поруч із Каштаном біля круглого шатра, у якому миготить блякле золотисте світло. Прапор на опорній тичці шатра змокрів та висів ганчіркою, але Дунк все ж розібрав темні обриси яблука Фосовеїв. І вони здалися йому обрисами самої надії.
XVIII
— Божий суд бойовиськом, — похмуро вимовив Раймун. — Ласка божа, Дункане, та це ж означає бойові списи, сокири, телепні… а мечі будуть гострі, чи ви розумієте?
— Раймун Неохочий від ляку белькоче, — піддражнив його брат у перших, пан Стефон. Яблучко з золота і гранатів скріплювало його делію жовтого штофу. — Та не полохайся, братику, це ж лицарський бій, а хто не лицар, тому нема чого за свою шкуру труситися. Ви, пане Дункане, матимете на своєму боці іншого Фосовея — того, який вже дозрів. Я бачив, що Аеріон зробив з тими лялькарями. Я стану за вас до бою.
— Я теж хочу, — сердито докинув Раймун. — Для цього досить…
Але брат різко обірвав його.
— Хто ще готовий захищати вашу справу, пане Дункане?
Дунк безнадійно розвів руками.
— Я більше нікого не знаю. Хіба що пана Манфреда Дондаріона. Та він навіть не бажав ручитися, що я є лицарем. А тим паче не забажає ризикувати за мене життям.
Пан Стефон задумався трохи стурбовано.
— Тож ми потребуємо ще п’ятьох добрих вояків. На щастя, друзів я маю набагато більше. Лео Довгий Шпичак, Шторм-Реготун, пан Карон, обидва Ланістери. Пан Ото Бракен… овва, і пан Чорноліс також, хоча світ ще не бачив, щоб Чорноліси з Бракенами билися в бугурті на одному боці. Гаразд, піду побалакаю з деким із них.
— Вони не зрадіють, коли ти їх побудиш, — зазначив молодший брат-зброєносець.
— От і чудово, — вирік пан Стефон. — Розгніваються, то лютіше битимуться. Покладіться на мене, пане Дункане. А ти, брате, якщо я не повернуся до світанку, принесеш мого обладунка, засідлаєш Гніва і вдягнеш йому ладри для бою. Зустрінемося на полі, на іншому кінці від поборників.
Тоді він засміявся.
— Гадаю, цей день усі запам’ятають надовго.
Виходячи з шатра геть, він мало не променився щастям. Та Раймунові було не до радощів.
— П’ятеро лицарів… — похмуро присвиснув він, коли його старший брат у перших пішов. — Надії плекати — то добре, Дункане, але ж…
— Якщо ваш брат приведе тих лицарів, яких згадував…
— Лео Тирела? Харциза Бракенського? Шторма-Реготуна? — Раймун підвівся з місця. — Він їх усіх знає, то правда, але чи добре вони знають його? Стефон шукає тільки нагоди уславитися, але ж тут ідеться про ваше життя. Пошукайте собі ще людей самі, та й я допоможу. Краще мати на своєму боці забагато бійців, аніж замало.
Раптові кроки назовні привернули Раймунову увагу.
— Хто там? — гукнув він, і тут під запону до шатра проліз хлопчик, а за ним худорлявий добродій у просяклому дощем чорному кобеняку.
— Яйк? — підскочив Дунк на ноги. — Що ти тут робиш?
— Я ваш зброєносець, — мовив малий. — Хтось має допомогти вам узброїтися, пане.
— Чи твій вельможний батько знає, що ти утік з замку?
— Хай боги збавлять, сподіваюся, що ні. — Даерон Таргарієн розстібнув кобеняка і скинув його з тендітних плечей.
— Ви?! Чи ви геть здуріли, що приперлися сюди? — Дунк витяг з піхов ножа. — От узяти б та й пхнути вас просто у живіт!
— Може, й варто було б, — визнав принц Даерон. — Та краще налийте келишок вина. Подивіться лишень на мої руки.
Він простяг одну з них і показав усім, як вона тремтить.
Дунк грізно ступив уперед, суплячись.
— Чхати я хотів на ваші руки. Ви про мене казна-що набрехали.
— Я ж мусив вигадати щось, коли батько завимагали сказати, куди подівся мій братик, — відповів принц і усівся без запрошення, не зважаючи на Дунка з його ножем. — Правду кажучи, я й не знав, що Яйк кудись там зник. На дні кухля його не було, а більше я нікуди не заглядав, отож…
Він сумирно зітхнув.
— Пане, батько хочуть битися на боці обвинників, — устряг до розмови Яйк. — Я прохав їх цього не робити, та вони не послухали. Батько кажуть, що тільки так здатні захистити Аеріонову та Даеронову честь.
— Та не просив я нікого захищати мою честь, — кисло промимрив принц Даерон. — Хай би її хтось собі забрав, та й захищав на здоров’я. Але ж дзуськи! Маємо те, що маємо. І тому, пане Дункане, я прийшов попередити, що від мене особисто вам ніщо не загрожує. Якщо є на світі для мене щось страшніше за коней, то це мечі — вони важкі й до біса гострі. Я спробую шляхетно всидіти на коні першу сутичку, а далі… от якби ви гарненько торохнули мене по боці шолома — гучно, але не занадто сильно. Ну, ви розумієте. Я значно поступаюся братам в усьому, що стосується бійок, танців, роздумів або читання книжок. Але ніхто з них і наполовину так добре не знається на качанні без тями у грязюці, як я.
Дунк витріщався на принцового сина і питав себе, чи не хоче і цей пошити його в дурні.
— Навіщо ви прийшли?
— Аби попередити, що вас чекає, — мовив Даерон. — Батько наказали Королегвардії битися на його боці.
— Королегвардії?! — сахнувся Дунк.
— Ну, тим трьом із неї, які зараз тут. Дякувати богам, дядько Баелор залишили інших чотирьох у Король-Березі при моєму ясновельможному дідові.
