Десятий учень. Книга 2 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (электронные книги без регистрации txt) 📗

Готар виконав наказ, він взяв дівчину за руку, і повів за собою, та покірно як лялька пішла, чаклун пішов позаду. Бахтар не хотів випускати хлопця з поля зору, горяни свободолюбний народ, і від нового служки можна було очікувати непокори, а власне, втечі. Ідучи, Готар поступово приходив до тями, він почав усвідомлювати все те страхіття, що з ним відбулось. В одну мить він втратив батька і братів, старенька мати чикає на них вдома, а він навіть звістку про страшне горе не може їй принести, бо в полоні у злого чаклуна. В голові у хлопця все переплелось, лише одне він розумів чітко, він повинен звільнитись від влади карлика, і повернутись до матері, адже тепер він її опора і годувальник. Та тут, в горах, він не в змозі цього зробити, бо чаклун пильно за ним стежить, і якщо він почне тікати, одразу його вб’є. Тому вся надія на столицю Каурдан, хлопець знав місто, як свою долоню, в його заплутаних, вузьких вуличках, легко сховатись навіть від охоронців цариці Таміли, не те що, від коротуна який і дороги туди не знає. Почало темніти, потрібно було зупинятись на ночівлю. Карлик швидко, за допомогою чар, розвів багаття просто на камені. Зморені подорожні всілись біля того вогню. Готар не відводив очей від Мілени, такої гарної дівчини він ніколи не бачив, та все ж, щось в ній його лякало, і примушувало триматись на відстані, можливо її дивний стан. Несподівано дівчина кліпнула, і повила очима навколо, ніби щойно прокинулась:

-- Ти хто?— дивлячись на Готара, спитала вона.

-- Готар. А як тебе звуть?

-- Мілена. Як я, тут опинилась?

Хлопець хотів було розповісти про все що сталось, та не встиг. Погляд дівчини сковзнув повз нього, і зупинився десь позаду. Очі Мілени наповнились жахом. Готар озирнувся, позад нього стояв карлик-чаклун. Мала потвора не відриваючи погляду від дівчини, проказала:

-- Лише я твій господар, і ти, повинна підкорятись лише мині.

-- Так, мій володарю. — безбарвним голосом відповіла дівчина.

Її погляд знову став байдужим до довкілля, більше нічого її не хвилювало. Готарові стало моторошно, його аж перетрясло від побаченого.

-- Якщо дівка знов прийде до тями, одразу мене попередь. Інакше, зроблю з тобою, що і з нею. Зрозуміло?— сердито прошипів хлопцеві на вухо, Бахтар.

-- Так, хазяїне, неодмінно скажу. — тремтячи від страху, сказав хлопець.

-- От і добре. Тепер можна спати. — поставив крапку в їхній розмові чаклун.

Ледь стало розвиднятись, знову вирушили в дорогу, і по обіді, попереду, завиднілась високі стіни Каурдану. Готарові подобалось це розкішне місто, і одночасно лякало. Він, разом з батьком, тут частенько бував, у справах. Вони збували у місцевого гендляра, награбоване, власне цей чоловік був єдиним знайомим, для Готара в цьому місті. Та зустріч з охоронцями цариці, не дуже приваблювала хлопця, останні не церемонились з розбійниками, попади ті, їм до рук. Та робити було нічого, лише Каурдан міг врятувати його від коротуна, і хлопець покірно ішов у перед, до широко відчиненої, металевої брами, що наче ненажерлива паща поглинала всіх, хто в неї заходив, та випльовувала на зовні, лише одиниці. Чаклун підійшов до головного охоронця, і киваючи головою в бік своїх полонених, щось йому пояснив. Охоронець з недовірою, придивлявся до новоприбулих. Тоді Бахтар, сунув до його руки золотого круглячка, і вояка одразу подобрішав, і велів своїм підлеглим провести поважного гостя, до палацу цариці Таміли. Один з воїнів пішов попереду, Бахтар слідом, він майже не озирався на Готара і дівчину, певний у своїй владі над ними. Хлопцеві лише цього і було потрібно. Місто вирувало в постійних святах і гульні, наповнене різноманітним натовпом веселих, підпоєних молодим вином, людей. Саме сьогодні було свято масок. Впіймавши слушну мить, Готар рвонув у бік, тягнучи за собою дівчину. Набігу, він схопив дві маски, і надів їх собі та Мілені на обличчя. Різнокольорова юрба одразу поглинула втікачів. Бахтар навіть зрозуміти не встиг, куди поділися його полоненні. Він стояв, з перекошеним від люті лицем, в повній безпорадності, а весела юрба, кружляла навколо нього, штовхаючи і запрошуючи дивного чоловічка, до веселощів.

Готар аж задихався від швидкого бігу. Хлопець поспішав кривулястими, вузькими, і заплутаними мов лабіринт вуличками, до гендляра Стаха. Лише він міг, зараз, допомогти молодому розбійнику. Стах, як і батько Готара, був колишнім воїном, і теж був покинутим без засобів до існування, коли став не потрібним. Та все ж , зумів краще пристосуватись до мирного життя, ніж Хартам. Хлопець постукав умовним сигналом, у важкі, дерев’яні двері. Старий вояка довго не відчиняв. Готар повторив стук. За дверима почулось тихе вовтузіння, клацнув засув, і в невелику щілину висунулось старече обличчя:

-- А, Готаре, це ти. Заходь хлопчику, я радий тебе бачити. — майже пошепки, проказав Стах, і ширше відчинив двері. — Що це, з тобою, за дівка?

-- Зараз розповім, дай лише увійти. — злякано роздивляючись на всі боки, відповів хлопець, і хутко шмигнув разом з Міленою, у будинок до гендляра.

В будинку, вікна були зашторені важкими занавісками, а на столі горіла масляна лампа.

-- Від кого це, ти, ховаєшся?— спитав у Стаха, розбійник. – Невже Таміла, поставила гендлярів в не закону?

-- Навіщо питаєш? Наче не знаєш, що стало відбуватися в царстві, коли вона прийшла, після смерті батька, царя Назмана, до влади?

-- Та знаю. Це я так, для годиться, спитав. — винувато посміхнувся до господаря, хлопець.

-- Краще розкажи, що тебе привело до мене, друже?— перевів бесіду, у потрібне русло, Стах.

Готар почав розповідати, а гендляр слухати. Стах не переривав розповіді хлопця, та його обличчя, виказувало всі почуття, які чоловік переживав під час оповіді молодого розбійника.

-- Значить, Хартама більше з нами немає, і твоїх братів, теж. — сумно зітхнув Стах, коли хлопець дійшов кінця своєї сумної розповіді.

-- Знаєш, я і досі, цього не можу усвідомити. — чесно зізнався Готар. — Все відбулося так швидко! І як я, про все це, розкажу матері? Старенька може не витримати такої звістки.

-- Я розумію тебе, хлопче. Та і приховувати від матері, цього не можна. — співчутливо похитав головою господар.

Потім Стах перевів погляд на дівчину, він і підчас оповіді хлопця, поглядав на неї, та лише зараз запитав:

-- Що думаєш робити з дівчиною?

-- Ще не знаю. Почекаю поки прийде до тями від чаклунського заговору, а потім, разом з нею вирішимо.

Гендляр замислився на якусь мить, а потім спитав:

-- Навіщо тобі зайвий тягар? Тобі і самому потрібно тікати з відси. Хіба я не правий?

-- Звісно правий, та все ж, я не можу покинути дівчину напризволяще.

-- Хіба я, пропонував її покинути?

-- Тоді про що ти, Стах?— не зрозумів натяків гендляра, Готар.

-- Я, пропоную тобі, її , мені продати.

-- Продати? Хіба я її господар?— здивувався хлопець.

-- Хіба батько тобі не казав, що за законами розбійників, все що ти вкрав, належить тобі. Ти ж, дівчину вкрав у чаклуна?

-- Украв. — погодився розбійник.

-- Ну от, бачиш! Значить це твоя здобич, а ти її власник, і маєш повне право продати.

Готар почухав потилицю. Він ніколи не торгував людьми, це не було і в правилах його батька, та і тягати Мілину за собою, він не міг. Звичайно, він міг просто залишити дівчину у гендляра, та гроші йому теж були дуже потрібні, і він спитав:

-- Скільки ти, даси мені, за неї?

-- Оце вже, інша розмова!— розцвів задоволеною посмішкою, Стах. —Я дам тобі за неї, двадцять п’ять срібняків. Згоден?

Хлопцеві було ніяково брати ці гроші, наче він продавав не Мілину, а власну душу, тому не став торгуватися і кивнув головою в знак згоди. Задоволений такою гарною оборудкою,( адже на ринку рабині коштували у десятеро дорожче), Стах сунув хлопцеві до рук шкіряного мішечка з грошима.

-- Ось візьми, і візьми оцей її клунок, він мені не потрібен.

Молодий розбійник не встиг отямитись, як був вже на вулиці, а позад нього заскрипів важкий засув, назавжди забираючи Мілену з його життя. Готар важко зітхнув, думаючи, що можливо це і на краще. Він бездумно розв’язав вузлик, щоб побачити, що там в середині. До його рук потрапило дівоче плаття і вишитий бісером чоловічій пасок.