Варан - Дяченко Марина и Сергей (версия книг TXT) 📗
– Щоб його Шуу відригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помітив і купив на неї що-небудь? Мене б закували, так, чи що?
– Півреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кінець сезону!
Варан бачив батьків рідко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?
Вони з Нілою ніколи не говорили про любов, про весілля, про майбутнє життя. Вони розмовляли про змійсів, копальні, магів, зірки, видні тільки в сезон, про таємні письмена, про Імператора, підводні печери й коштовне каміння.
У ті рідкісні дні, коли охочі до прогулянок верхи не йшли суцільною лавою, Варан із Нілою вибирались на ринок. Нілу, як справжню горні, вічно тягнуло в ювелірні крамнички. Власники, як правило, її знали, дозволяли ввійти, роздивитися товар, іноді й приміряти; Варан перше ніяковів, стояв на порозі, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамиті коштовностей. Потім осмілів.
А подивитися було на що. На високих столах розкладено грановані, оправлені в золото й срібло камені – але не кольорове каміннячко, якого повно на Маленькій і яке прикрашало Нілині штани. Ні – ці були справжні, майже живі, із тих, що попадаються рудокопові один раз за все життя.
Такі камені бережуть власника, лікують його від головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камінь має своє ім'я. Кажуть, що вони здатні злягатись і створювати собі подібних, але в це вже ні Варан, ані Ніла не вірили. Зате легко можна було переконатись, що всередині кожного каменя живе власний вогник – білий, голубий чи жовтий. Варан і Ніла годинами могли стояти біля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живі серця каменів.
При них купували прикраси вартістю в п'ятдесят, сто, тисячу реалів; Варан бачив, якими очима дивилась Ніла на молодих і старих аристократок, що ставали власницями скарбів.
– Ти все одно гарніша, – казав він переконано.
– Авжеж, – відповідала вона без найменшого збентеження. – І потім, де б мені це носити? У копальнях?
Вони йшли, і Варан вирішував подумки, що більше в ювелірні ряди – ніколи; одначе минало кілька днів, вони з Нілою йшли на ринок, і від рядів із шовками, фруктами, дрібничками на пам'ять, залізними й дерев'яними речами знову навертались до ювелірів – майже проти власної волі.
У Ніли була улюблена цяцька – намисто з білими й голубими камінцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмінно закінчиться біля цього намиста; хазяїн лавки, із тутешніх, знав Нілину матір і дозволяв дівчині брати прикрасу на долоню. Ніла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтіння камінців; їхнє бліде світло відбивалось на її зосередженім обличчі.
Намисто коштувало порівняно недорого – сто реалів. Для Варана це був заробіток за весь сезон – і то коли не купувати солодощів і вдовольнятись тільки найважливішим. У душі він, Варан, давно погодився віддати всі свої гроші за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весілля; батько, чого доброго, розлютиться й відмовить, навіть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сім'ю чесно зароблені гроші, батько повірить, що він уже дорослий самостійний чоловік і цілком спроможний привести в дім дружину…
Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як він приносить його Нілі. І які в неї, у Ніли, стають очі.
У щасливі дні, коли вони, вислизнувши від усіх, залізали на «горище» й обіймали одне одного на купі сухих водоростей, Варан, не тямлячись від щастя, присягався дістати намисто. У крайньому разі вкрасти; Ніла закривала йому рот долонею:
– Дурненький… Тільки спробуй мені!
Він замовкав, але од наміру свого не відмовлявся.
Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер він не тільки доглядав змійсих і виловлював сачком свіже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвідувачів до входу в підземні печери і, що найбільше хвилювало, іноді супроводжував їх на прогулянці.
Якщо поїздка мала бути зовсім легка, без пірнань і занурень, то двох одвідувачів саджали на двох змійсих і Варан вів їх неквапно, помахуючи веслом у легкім човнику й віддаючи команди змійсихам:
– Журба, пішла! Туга, придержи… Стояти, обидві!
Він скоро вивчив напам'ять усі слова, що були до вподоби відвідувачам, і натхненно розповідав про історію кожного грота, про скарби, що їх тут заховано повно-повнісінько, про лиховісні таємниці, більшість яких ніколи не буде розкрито. Розповідав, між іншим, і про змійсів на службі рудокопам, і про патрульних змійсів, і про те, що неприборкані змійси майже так само небезпечні, як донний дракон, прозваний у просторіччі Утробою. Відвідувачі слухали, дивувалися – і в кінці поїздки нерідко віддячували Варану монеткою. Він влаштував у розколині власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камінець.
Якщо відвідувач вимагав чогось вибагливішого й цікавішого, Варан садовив його на покірну Журбу, а сам залізав на спину Тузі. Вів тоді заплутаними переходами, оповідав про «самісіньке серце скелі», коли треба, пояснював супутнику, де й скільки належить пробути під водою. Як не дивно, багаті любителі темних підводних нір виявлялись не такими щедрими, як боязкі любителі спокійних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь діставав.
Ніла водила гостей частіше. По-перше, змійсихи слухались її краще, по-друге, Варан для неї поступався.
У той пам'ятний день відвідувача – відвідувачку – мала вести знову-таки Ніла. Але відвідувачка виявилась малолітньою дочкою заморського аристократа, пихатою і вередливою. З'явившись у гостьовому гроті, вона перш за все оцінювально скинула оком на Нілу з голови до ніг.
– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшиті камінцями Нілині штани. – Ти що, усі свої статки на штани причепила, дівко? Тоді де ж олов'яні монетки?
Хазяїн заговорив із гостею поштиво, відвертаючи її увагу від Ніли; а та як стояла, так і вклякла, дивлячись у простір білими від люті очима.
– Не зважай, – видихнув Варан їй на вухо. – Шуу з нею…
– Я її не поведу, – так само пошепки відказала Ніла. – Варане, виручай…
Він мав до шмаркатої аристократки почуття не менш відразливе, аніж Ніла, – однак не міг не стати коханій до помочі.
– Я готовий, – сказав він хазяїну, і той миттєво все зрозумів і кивнув:
– По світлому колу. Малим ходом. Затямив?
Особистий слуга аристократки – круглощокий тип із заплилими жиром очима – підсадив її на спину Журбі так вправно, що панночка навіть не замочила сукні. Усівшись, вона перш за все вдарила змійсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову і засичала.
– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяїн, – серпантери – злостиві й небезпечні тварини. У відповідь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочінь… Укусити… Я прошу вас – просто сидіть у сідлі, ваш провідник усе зробить сам.
– Якщо ця тварюка, – повідомила панянка з незрівнянною бундючністю в голосі, – насмілиться забризкати мені сукню – мій батько викупить її у вас для своєї шкуродерні… Зрозуміло?
Варан посмутнів, передчуваючи прикру поїздку. Туга під ним цілком поділяла його побоювання – нервово била хвостом по воді, крутила рогатою головою і знай облизувалася роздвоєним язиком.
– Уперед, – сказав Варан найспокійнішим голосом, на який тоді міг здобутись.
І вони рушили.
– У мого батька п'ять сотень рабів, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, і коли всі дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене троє коней, ховрашок і своя крилама. У моїй кімнаті цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів. Ти коли-небудь бачив троянди?
– Так, – відповідав Варан, аби хоч що-небудь відповісти.
– А от і брешеш, не міг ти їх бачити. Ви тут живете серед води й каміння, їсте рибу й нічого не бачите. А світ, між іншим, великий. Торік улітку ми з батьком їздили до країни вулканів. Ти знаєш, що таке вулкан?
