Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер (книги онлайн полные txt) 📗
Арен уже знав, що чаклуни можуть змінювати свою подобу, — якось він бачив, як вони відтворювали в особах "Подвиги Мореда" при дворі у Берилі. Пам'ятаючи, що подібні перетворення — це тільки ілюзія, він буркнув:
— Доста вже вам жартувати, дядьку Соколе!
Та поки старий торгувався з портовою вартою, намагаючись зменшити плату за постій та охорону човна, Арен не зводив із нього очей, аби звикнути до нового образу свого незрівнянного "дядька". Його дивовижне перевтілення дедалі сильніше вражало уяву юнака. Була в усьому цьому якась прикра надмірність — здавалося, між мудрим Архімагом і отим підстаркуватим гендлярем, котрий у цю мить натхненно сварився з портовою челяддю, немає нічого спільного... Плата за постій і справді була надто високою, тож Сокіл не переставав бурчати і коли платив охоронцям, і коли вони разом з Ареном рушили у місто.
— Мені ледь терпець не урвався! — бубонів старий. — Платити отому тлустому здирнику, отому злодюзі, тільки за те, що він догляне за моїм човном! Та для цього вистачило б і чвертки закляття! Мені аж мову відняло, чуєш, небож-ж-же?
Вони підіймалися велелюдною, смердючою і строкатою вуличкою, обабіч якої тяглися дрібні крамнички — господарі цих убогих закладів, стоячи у дверях, на всі заставки вихваляли свій завалящий крам: глечики та полумиски, панчохи та капелюхи, лопати, шпильки, гаманці, кошики, ножі, цвяхи, нитки, білизну та силу-силенну іншого хатнього начиння і реманенту.
— Дядьку, а що — у Ґорті нині ярмарок?
— Ярмарок? Ні, парубче... Тут у них цілий рік отак ярмаркують! Пані, та не треба нам ваших пиріжків з рибою, ми вже поснідали!
Арен же тим часом намагався відкараскатися від набридливого чоловічка з тацею, заставленою мідними дзбанками, котрий усю дорогу волочився за ними слідом і квилив:
— Купіть ось це, паночку, ну, спробуйте, красунчику, це зілля стане вам у пригоді, воно духмяне, як троянди Нуміми, ви чаруватимете всіх жінок... Ось тільки спробуйте, молодий повелителю морів, юний принце...
Між крамарем і Ареном мов із-під землі виріс Яструб, запитуючи:
— Що за зілля? Хто кого чаруватиме?
— Ви не так мене зрозуміли! — зіщулився чоловічок, намагаючись накивати п'ятами. — Я не торгую чарівним зіллям, капітане! Я продаю тільки сиропи, які освіжають подих після пиятики або дурман-кореня, тільки сиропи, мій пане!
Здавалося, ще трохи і чоловічок впаде навколішки просто на брудний хідник. Мідне начиння на його таці забряжчало і загриміло, із деяких дзбанків вихлюпнулася липка та густа, як меляса, рідина рожевого та бузкового кольорів.
Не звертаючи більше уваги на лемент переляканого крамаря, Яструб дав йому спокій і повів Арена далі. Невдовзі людей поменшало, а крамниці стали і зовсім жалюгідними: тут продавали і жменю кривих цвяхів, і щербату ступу, і старий гребінь. Але ця вбогість уже не викликала в Арена відрази, натомість на багатшому кінці вулиці його пригнічувала навала речей, виставлених на продаж, дратував гармидер криків — купи! купи! Юнак зі зневагою пригадав набридливе чіпляння продавця пахощів і в його пам'яті постали прохолодні чисті вулиці свого рідного північного міста. Ніхто в Берилі, думав він, не став би отак плазувати перед чужинцем.
— Ну й мерзенний же тут люд! — промовив він уголос.
— Сюди, небоже, — анітрохи не звертаючи уваги на його слова, сказав Сокіл.
Звернувши під арку, прикрашену старими пошарпаними стягами, вони опинилися у провулку, що пхався вгору між високими будинками, а тоді знову вийшли на залитий сонцем майдан. Там був іще один базар із точнісінько такими самими крамничками і ятками.
На майдані яблуку було ніде впасти — просто на брудній бруківці скрізь непорушно сиділи чи лежали заціпенілі люди. Їхні обличчя мали якийсь дивний синюшний відтінок, а на вустах аж кишіла мушва, яка чомусь здалася Аренові схожою на розчавлену смородину.
— Як же їх багато! — тихо і квапливо промовив Яструб своїм власним голосом. Либонь, мага теж приголомшило побачене. Втім, коли Арен поглянув на свого супутника, то побачив лише байдужо-тупувате обличчя добродушного крамаря Сокола. Воно випромінювало незворушну безтурботність.
— А що сталося з цими людьми?
— Це дурман-зілля. Від нього глухнуть і німіють, а розум покидає тіло, пускаючись у далекі мандри. Та коли він знову вселяється у тіло, то потребує ще більше дурману. І ця пристрасть стає дедалі сильнішою, а життя — коротшим, бо ця гидота, крім усього іншого, ще й дуже отруйна. Спочатку у людини починають труситися руки і ноги, вона стає слутавою, а відтак і смерть не бариться.
Арен поглянув на жінку, котра сиділа, спершись спиною на нагріту сонцем стіну. Вона спробувала було зігнати мух із обличчя, але її рука безпорадно смикнулася, описала в повітрі дугу, так наче жінка раптом забула, чого вона хотіла, і заходила ходором, немов у судомах. Це трохи нагадувало якісь магічні жести, безглузді чари, у яких не було ані найменшого сенсу.
Сокіл теж подивився на жінку, проте його погляд не виказував жодних почуттів.
— Ходімо! — мовив він.
Вони перетнули майдан і опинилися біля крамнички, у якій порядкувала огрядна літня мішанка. Сонячне світло, пробиваючись крізь смугастий тент, зеленими, лимонними, червоними, блакитними і жовтогарячими смугами падало на розкладений на вітрині крам — сукні, хустки, плетені пояси. Скрізь танцювали різнобарвні сонячні зайчики, відбиваючись у крихітних дзеркальцях, якими був прикрашений високий, з плюмажем, капелюх жінки.
— Шовк, ситець, полотно, хутра, повсть, ґонтійська вовна, сеульська ґаза, шовки з Лорбанері! — виводила вона грубим голосом. — Агов, північні гості, ану скидайте свої сукмани! Ви що, сонця в небі не бачите? Ось, погляньте — хіба не варто купити таку річ у подарунок коханій, котра чекає у далекому Хавнорі? Це ж південний шовк, легкий, наче крила метелика! — вона спритно розгорнула перед мандрівниками сувій ніжно-рожевого шовку, гаптованого срібною ниткою.
— Та ні, панунцю, ми ж не збираємося свататися до королівни, — спробував було пожартувати Сокіл й одразу пошкодував про це, бо крамарка мало не заверещала: — То у що ж ви одягаєте своїх жінок — у мішковину? Чи, може, в парусину? От скнари! Навіть клаптика шовку не хочуть купити своїм бідним жінкам, котрі вічно мерзнуть серед ваших північних снігів! А ось річ якраз для них: чудова ґонтійська вовна, яка зігріє навіть у найхолоднішу зимову ніч! — і вона розправила над прилавком велику брунатно-жовту хустку, плетену з м'якої вовни, якою славляться північно-західні острови Земномор'я.
Удаваний купець Сокіл помацав його тканину й усміхнувся.
— Ну, звісно, адже ти, мабуть, теж з Ґонту? — запитав він власницю крамнички, і жінка ствердно кивнула, а її "дзеркальний" капелюх розбризкав по стінах і стелі приміщення безліч кольорових блискіток. — Але, щоб ти знала, це андрадейська робота. Основу там тчуть, беручи по чотири нитки на палець, а на Ґонті — не менше шести. Та краще скажи мені ось що: чому ти облишила магію і зараз торгуєш цим мотлохом? Коли я був тут кілька років тому, то бачив, як ти змушувала вогонь вивергатися з людських вух, а потім перетворювала полум'я то на птахів, то на золоті дзвіночки. Тоді торгівля була куди веселішою, ніж тепер.
— То взагалі була ніяка не торгівля, — сердито відповіла товстуха, й Арен на мить перехопив її похмурий погляд.
— Це було гарно — коли з вух жахтіло полум'я, — Сокіл правив своє, і виходило це в нього доволі невимушено. — Я сподівався, що й небіж мій побачить твої штучки.
— Ось що я тобі скажу, чужинцю, — жінка змінила гнів на милість і довірчо нахилилася до купця, спершись на ляду дужими засмаглими руками і пишними грудьми. — Ми тут більше таким не займаємося. Тепер людей не цікавить штукарство. Приїлося... От, скажімо, мої дзеркала. Здається, ти їх також не забув, — вела вона далі, поправивши свій капелюх так, що навсібіч знову химерно замерехтіли сонячні зайчики. — Розумієш, можна довго туманити людям мізки за допомогою дзеркал, нісенітних скоромовок та різних хитрих пристроїв. І, зрештою, вони починають вірити, що й справді бачать диво. Хоча це просто мана. Як і те полум'я та золоті дзвіночки, або пишні шати, в які так любили вбиратися деякі марнодумці, — гаптований золотом оксамит, діаманти завбільшки зі сливу... Вони так пишалися, неначе стали королями, навіть розуміючи, що то лише ілюзія, дурисвітство. Авжеж, людей неважко ввести в оману. Вони ніби ті курчата, заворожені важким зміїним поглядом. А коли нарешті второпають, що їх пошили в дурні, то починають казитися від злості, а подібні розваги їх більше не звеселяють. Ось тому я тепер займаюся торгівлею і хоча, може, не всі шовки тут найвищої якості, не всяке руно привезли з Ґонту, зате вони справжні і їх можна носити. І їх таки носять! Адже це годящий крам, а не суміш ілюзії та повітря, як оті мої діаманти й оксамитові шати.
