Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Загін здолав уже близько десяти миль, і наближався полудень, коли стежку перетнула висока зелена стіна. Крізь невеличкий проріз вони несподівано вийшли на відкрите місце: Перед ними розлягався луг: яскрава трава, усіяна золотими зірочками еланору, лисніла на осонні. Луг вклинювався вузькою смугою поміж двома водними перепонами: справа, з заходу, текла, розсипаючи сонячні блискітки, Срібна Струна, а зліва котив свої темні глибокі води Андуїн. На тому березі, скільки вхопиш оком, тяглись на південь ліси, голі та похмурі. Жоден меллорн не розкривав своїх золотих квітів за межами Лоріену.

На березі Срібної, неподалік від злиття річок, була влаштована пристань з білого каменю та деревини. Там тіснились найрізноманітніші човни та барки, деякі помальовані гарячими барвами, сріблом або золотом, але частіше просто зелені чи сірі. Для мандрівників приготували три сірих човники. Ельфи склали туди всі запаси, та ще додали до кожного по три мотки мотузки — міцної й тонкої, як шнур, шовковистої на дотик, того ж сірого кольору, що й подаровані плащі.

— Це що за штука? — поцікавився Сем, помацавши моток, що лежав на траві.

— Мотузка, ясна річ! — відповіли ельфи з човнів. — У дорозі не обійдешся без мотузки — довгої, міцної та легкої. Таку й даємо. Вона вам знадобиться.

— Цього можете мені не нагадувати! Я в Рівенделлі забув узяти мотузку, ото вже потім набідкався! Але мені цікаво, з чого її зробили, бо я у мотузочній справі обізнаний — у нас це, так би мовити, родинне.

- їх сплели з хитлайну, — сказав ельф, — але мені вже нема коли розповідати, як це робиться. Знав би раніш, Що це ремесло тобі подобається, міг тебе дечому навчити. А тепер, якщо тільки ти сюди коли-небудь не повернешся, подарунок подарунком і залишиться. Хай стане у пригоді!

— Час вирушати! — покликав Гельдір. — Все вже готове. Сідайте, але спочатку будьте обережні!

— Це не зайва засторога! — попередив другий ельф. — Інші народи таких човнів не мають. Наші легкі, але норовливі. Потонути вони не потонуть, хоч як би ви їх навантажили, але будуть вередувати, якщо невміло з ними поводитись. Перш ніж відпливти, вам варто прямо біля причалу повправлятися, як сідати у човен і вставати з нього.

Хранителі посідали до човнів: Арагорн, Фродо і Сем у перший, Боромир, Меррі та Пін у другий, а у третьому — Гімлі з Леголасом, які останнім часом стали близькими друзями; там же поклали більшу частину речей. Весла у човнах були короткі, з широкими лопатями у формі листка. Коли всі всілися, Арагорн повів їх на випробу вгору по Срібній. Проти швидкої течії посувались вони із зусиллям. Сем сидів на носі, міцно вчепившись у борти й тужливо поглядаючи на берег. Сонце, що відбивалось від брижів на воді, засліплювало йому очі. Коли проминули зелений Кут, дерева підступили до самої води. Золоте листя зрідка злітало [393] з них і пливло по воді. Безвітря, світло й тиша панували довкола, тільки десь далеко співали жайворонки.

Загнули за крутий поворот, і раптом назустріч гордовито виплив величезний лебідь. Вода розходилась зморшками від його білих грудей. Дзьоб блищав, немов поліроване золото, а очі сяяли бурштином; велетенські білі крила були напіврозгорнуті. Підпливши ближче, Хранителі почули музику і раптом збагнули, що це — човен, зроблений з правдивим ельфійським мистецтвом на зразок птаха. Двоє ельфів у білому вбранні направляли його чорними веслами. В човні сидів Келеборн, а поряд з ним стояла Галадріель, висока, в білому вбранні, з вінком із золотих квітів на голові. Вона грала на арфі й співала; печально й солодко звучав її голос під чистим, прохолодним куполом небесним.

Арагорн притримав човен, коли лебідь наблизився. Володарка Лоріену, скінчивши пісню, привіталась до мандрівників.

— Ми хотіли попрощатись, — сказала вона, — і благословити ваш подальший шлях.

— Довго гостювали ви, — додав Келеборн, — але жодного разу не брали участі у спільній трапезі. Отже, ласкаво просимо до прощального бенкету на лузі між плинних вод, що понесуть вас далеко від Лоріену.

Лебідь повільно поплив далі, до пристані, і веслярі, завернувши човни, попрямували за ним. Там, де земля Егладилу загострювалася кутом, бенкетували вони, але Фродо їв та пив мало; він не зводив очей і слухав тільки прекрасну Володарку. Ні таємної сили, ні загрози, ні величі її не відчував більше гобіт. В ті години вона постала перед [394] ним такою, якими зрідка бачать ельфів люди сучасності: вони і тут, близько, й далеко, мов живий уламок віків, що давно поринули у нестримний потік Часу. Їли та пили, сидячи на траві, аж нарешті наситилися. Тоді Келеборн заговорив про шлях, що чекав на них, і показав рукою на смугу лісів на південь від Клину:

— Коли попливете вниз по Рщі, ліс незабаром скінчиться, і потягнуться голі пустовища. Там Андуїн довго тече кам'янистим коритом повз заболочені луки, а потім розділяється на два рукави біля Кремінь-скелі — ми ЇЇ звемо Тол-Брандір. Далі Ріка з великим шумом й піною падає з високих водоспадів Раурос у низину Нендальф, або Мокрінь. Це область великих багнищ, де Ріка починає петляти і обертається на сітку рукавів. Туди ж виходить широке гирло Ентули, що тече з лісу Фангорн. За Ентулою, по цей бік Андуїну, лежить Рохан, або Марка Вершників. На другому березі височать похмурі гори Емін-Мейл. Вітер віє там зі сходу, бо вони межують із Згубними Болотами, а ті тягнуться аж до Кирит-Горгору та чорних воріт Мордору.

Боромиру й тим, хто піде з ним до Мінас-Тіріту, варто було б покинути ріку перед Рауросом та перейти Ентулу вище її болотистого гирла. Але уважайте, щоб не зайти занадто далеко, інакше дістанетесь до Фангорну, а це дивне місце і нині мало кому відоме. Втім, Боромир і Арагорн, без сумніву, не потребують подібних засторог.

— Так, в Мінас-Тіріті ходять чутки про Фангорн, — сказав Боромир. — Але все це з ґатунку тих казок, якими старі жінки задурюють голови дітям. Всі землі північніше Рохану тепер для нас — далека далечінь, є де розгулятись фантазії. В минулому уздовж Фангорну проходив кордон нашого королівства; однак уже багато поколінь змінилося відтоді, як гондорці востаннє побували там, і нема кому підтвердити чи спростувати старовинні перекази.

Я сам зрідка навідуюсь до Марки Вершників, але в північній частині ніколи не бував. Коли мене відрядили з дорученням до Рівенделлу, я пройшов попід Білими горами, через Роханський перехід, переправився через Ізену — Залізну річку, а потім через Світлу, і так дістався до Північних земель. Далекий шлях — я нарахував десь 400 ліг, і йшов я багато місяців, бо при переправі через Срібну біля Тарбаду загубив коня. Зате після такої мандрівки, та ще з досвідом того шляху, що ми здолали разом, я, без сумніву, [395] зумію пройти по землях Рохану та крізь Фангорн, якщо буде потреба.

— Тоді мені більше нема чого додати, — сказав Келеборн. — А все ж таки не зневажай перекази давніх літ — старі жінки, бува, пам'ятають такі слова, котрі інколи корисно було б знати мудрим.