Десятий учень. Книга 1 (СИ) - Мазоха Наталья Ивановна (книги хорошего качества .TXT) 📗

Юнак допоміг чоловікові підвестись, у того були розідрані груди, і текла кров з голови. Він взяв, бідолаху, під руки, і повів до хати, де були жінки і діти, щоб там, надали йому допомогу. Карол з пораненим, дійшли майже до дверей будинку, як раптом, з нього, долинув жіночий вереск. Юнак посадив чоловіка біля вогнища:

-- Посидь тут. В хаті щось діється.

Карол кинувся в середину. Підлога в будинку виявилась земляною, і шорхи прорили в нього нору, але в приміщенні було досить світло, а це, їм, заважало. Та все ж, один з них, висунувшись до половини з нори, і на осліп , махав кігтястими лапами на всі боки, намагаючись когось вхопити. Міла підбігла до нелюда, і з усієї сили, встромила, в засліпленого ворога , вила. Той заверещав, показавши свої ікла і посунув назад до нори, та все ж, він, встиг вшкрябнути дівчину за ногу. Мілена скривившись від болю, присіла на підлогу. Зовсім поряд з нею, з ями, з’явилась лапа іншого шорха, ще б мить, і дівчина опинилася б у норі. В цей момент, до кімнати заскочив Карол, юнак з розмаху вдарив по гидкій кінцівці мечем, і вона відрубаною залишилась лежати біля нори. Хлопець підняв Мілу і на руках відніс до лави. Жінки заходились перев’язувати її.

--- Кароле, що робиться на зовні? --- спитала, Марика.

Вона притискала до грудей немовля. На її обличчі не було страху, швидше злість і рішучість, вмерти, але не віддати дитину шорхам. Через них, вона вже втратила своїх, рідних, діток. Тепер, вона була готова зубами гризти ворога. Хелена і Орика , порвавши простирадла на вузькі смужки, намірились вийти з будинку , щоб надавати допомогу пораненим, та Карол перегородив їм дорогу.

--- Нетреба виходити. Зараз, ви нікому не зможете допомогти. Лише заважатимете. Дочекайтесь, поки розвидниться.

Жінки хотіли заперечити, та раптом, все, скінчилось. Над обрієм запалав світанок. Страшні шорхи зникли, як наче їх і не було, залишивши по собі дві глибокі нори посеред майдану та в загоні. Люди розгублено роздивлялись навкруги . Серед селян було багато поранених, рвані рани ніг, грудей, живота, але ніде не дуло жодного вбитого, або пораненого шорха.

-- Як дивно. Я сам убив п’ятьох , а їх ніде немає. — здивовано, промовив Мартін.

-- Я бачив, як вони, своїх поранених, тягли до нори. — розповів, йому, Карол.

-- Для них , їхні мертві чи поранені, така ж пожива ,як і худоба яку вони в нас вкрали. — відразливо скривившись, промовив Перус.

-- А серед людей є жертви, ну, крім поранених? Я маю на увазі, загиблих. — звернувся старійшина до людей.

Він ходив між своїми односельцями і питав:

-- У вас всі цілі? Ніхто не пропав?

-- Здається, всі. — розгублено відповідали ті, переглядаючись, і гукаючи один одного по іменам.

Одна з жінок погукала свого чоловіка. Та відповіді не отримала. Вона ходила між односельцями, тримаючи на руках маленьку дівчинку і все питала:

-- А хто, бачив мого Ходула? Ви, не знаєте де Ходул?

Та ніхто їй не міг відповісти. Люди з співчуттям дивились на неї, розуміючи весь біль. Ніхто не міг втішити її , бо страшнішого горя, ніж втратити рідну людину, немає. Жінка заридала, закривши обличчя руками. До неї підійшли подруги, і відвели нещасну в бік. Плач поступово перейшов у схлипування, а потім вона замовкла, тільки очі, повні сліз, бездумно дивились, і нікого не помічали. Біля її ніг тулилася донечка, вона ще не могла зрозуміти чому мама плаче, і яке страшне горе спіткало їхню родину.

Карол сидів біля Мілени, і ніжно тримав, її, за руку:

-- Тобі дуже болить?

-- Ні , не дуже. Дякую тобі. Якби ти не опинився поряд, мене вже не було б.

-- Не кажи такого, я просто не міг бути в іншому місці. — лагідно посміхнувся до неї Карол, і зазирнув у блакитні очі.

Та Міла мабуть не зрозуміла юнакових натяків. Вона кивнула головою у бік натовпу селян:

-- Скільки ми намагаємось втекти від цієї нечесті, завжди одне і те саме. Таке відчуття, що шорхи всюди, мільйони цих тварюк живуть у нас під ногами. І тільки одне нас повинно хвилювати – де вони вилізуть наступного разу.

--- Я, не питав раніше… Що сталось у вашому селищі?

--- Мені важко, про це, розповідати.

--- Я розумію. Та все ж?

--- Кароле, тобі мало страхіття, яке ти бачиш! --- несподівано різко, сказала, дівчина. --- Ти бажаєш, ще і чути про нього? А, тобі, не прийшло в голову, що розповідати, про таке, я не маю сили? Що, ти, хочеш почути? Як шорхи вбивали, розгублених, зляканих людей, які не розуміли, що відбувається? Що, я і моя родина, вціліли, лише тому, що отримали від старійшини доручення, розікласти святкове вогнище? І стоячи там, під захистом вогню, я бачила весь той жах, і нічого не могла вдіяти. Так само як і мій батько. Лише Мозус, завдяки своїй, неймовірній силі, зумів пробитись, разом з дружиною, до нас…

Мілена майже кричала, Каролові в обличчя. А він, стояв оторопілий, не знаючи, як себе повести. Він, лише хотів, щоб дівчина не тримала в собі, не людський біль, що країв її серце. Такої поведінки, хлопець зовсім не очікував, і спочатку розгубився. Та потім, несподівано, навіть для самого себе, обхопив дівчину руками, і міцно притис до себе. Мілена замовкла на півслові, принишкла, наче мала дитина, в безпечному місті. Каролова настирність, дала свої плоди. Мілена звільнилась від внутрішньої напруги, обм’якла, і вперше, за весь час, заплакала.

Мозус і Перус говорили зі старійшиною і громадою. Вони, гуртом, вирішували, що робити далі.

-- Треба послати гінців, у інші поселення, щоб попередити людей про лихо. Розповісти їм, як захищатись, і що робити. А нам, всім, треба збиратися і іти на болота. Тільки там, де багато води , шорхи, нас не дістануть. — висказав свою думку Перус.

З ним погодились.

-- На болота шлях не близький, за день не встигнемо. – промовив Мартін. — Та ще, я чув ,там поселилось якесь плем’я, з півдня.

-- Якщо вони люди , ми, з ними, зможемо домовитися. Болото велике, місця вистачить всім. А про те, що дорога далека, це правда. Тому вирушаємо негайно. Нехай люди беруть тільки саме необхідне: харчі, одяг, інструмент. — поставив крапку в розмові Мозус .

Селяни швидко розійшлись по домівках, збирати свій, не хитрий скарб. Пустим і страшним, для них, було зараз, селище. Шорхи знищіли всю живність, ні курки, ні собаки не лишилось на їхніх подвір’ях. Лише п’ять коней, та кілька голів дрібної худоби, ось і все, що мали, зараз, пастухи .

Двох коней запрягли у вози, на них посадили дітей і склали харчі. Все інше добро люди мусили нести самі, або везти на візках. З поміж молодих селян, вибрали трьох дужих парубків, гінцями до інших поселень. Мартін написав листи їхнім головам, з попередженням про велике лихо, що прийшло на землі Махтерії . Хлопцям наказали , щоб поспішали і намагалися встигнути до ночі. Попрощавшись з рідними , ті негайно вирушили в дорогу. Решта селян теж рушила, але в іншому напрямку. Скоро, поселення, зовсім спорожніло. Всім жаль було полишати рідні домівки. Жінки стиха схлипували, чоловіки йшли мовчки, але з закам’янілими, суровими обличчями . Всі вони, ще мали надію колись сюди повернутися, бо на світі немає місця кращого за рідну землю.

4

Якщо ти вправний чаклун, то за допомогою простесенького заклинання, зможеш поспілкуватись з будь-ким, хто хоч трішки володіє магією. Орнагулу конче необхідно було поспілкуватися з одним чаклуном, його звали Муеро - лісовик. Він з Орнагулом, довгі роки, підтримували дружні стосунки. Старому магові, зараз, була необхідна його допомога. Він підійшов до полички, взяв невелике горнятко і поставив на стіл. Потім всипав в нього пригорщу якогось зілля, і щось пошепки заговорив над ним, дивлячись в середину. Потім долив туди трохи зеленого відвару. З посудини повалив густий, білий пар, і в тім пару , з’явилась постать людини в довгому, сірому балахоні, підперезаному мотузкою, і з посохом у старечих, висохлих руках. Орнагул злегка вклонився:

-- Вітаю тебе, Лісовику! Вибач що потурбував.