Погоня за вівцею - Мураками Харуки (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
Наприклад: 1905 рік. Падіння Порт-Артура, син хлопця-айна гине на війні. Якщо не помиляюся, того ж року народився Професор Вівця. Поволі між окремими історичними подіями став простежуватись якийсь зв’язок.
— Якщо це правда, то виходить, начебто японці жили тільки від війни до війни! — сказала подружка, розглядаючи мою таблицю.
— Начебто, — погодився я.
— Чого ж так сталося?
— Складне запитання… Одним словом не поясниш.
— Гм-м!
Зал очікування, як це здебільшого трапляється на станціях, був порожнім і непривітним. Лавки страшно незручні, попільниці забиті відвологлими недокурками, повітря затхле. На стінах — кілька рекламних плакатів туристичних фірм й оголошення про розшук злочинців. Крім нас, у залі було ще троє — дідок у светрі з верблюжої вовни і жінка з чотирирічним сином. Дідок сидів на лавці незворушно, уп’явшись очима в літературний часопис. Сторінку за сторінкою перегортав через хвилин п’ятнадцять так, наче відривав від пластиру. Жінка зі сином скидалися на втомлену подружню пару.
— Зрештою, всі вони жили бідно і, напевне, сподівалися, що, як пощастить, із злиднів можна вибратися, — сказав я.
— Як селяни Дзюнітакі?
— Саме так. Ось чому поселенці все життя відчайдушно обробляли землю. Але більшість з них умерла, так і не розбагатівши.
— Чому?
— Бо земля тут така! Клімат на Хоккайдо холодний і через кожних кілька років мороз обов’язково вибиває посіви. Як урожаю не збереш, самому немає чого їсти і продати нема чого. А як нічого не продаси — не купиш ні гасу, ні насіння, ні розсади на наступний рік. Тому й доводиться позичати гроші у лихварів під заставу землі. Однак урожай на цій землі не настільки високий, щоб можна було сплатити шалені відсотки. Врешті-решт землю в тебе забирають. Саме таке розорення і зводить більшість селян до простих орендарів…
Я перегорнув кілька сторінок «Історії Дзюнітакі» і прочитав подружці:
— У 1930 році відсоток селян-одноосібників від загальної кількості населення Дзюнітакі скоротився до сорока п’яти. Вони зазнали подвійного удару — великої економічної кризи і неодноразового вимерзання врожаю.
— Яка несправедливість! Тяжкою працею вони освоїли землю, але кінець кінцем не змогли втекти від своїх боргів… — зробила висновок подружка.
До відправлення поїзда залишалося хвилин сорок, і подружка вирішила прогулятися по місту. Я залишився в залі очікування і, попиваючи колу, розкрив на перших сторінках іншу книжку. Хвилин десять намагався читати, але врешті-решт передумав і поклав книжку в кишеню. У голову ніщо не лізло. В ній метушилися вівці, голосно хрумаючи літерами, які я їм підкидав. Я заплющив очі і зітхнув. Тишу прорізав гудок поїзда, що проїжджав без зупинки через станцію.
За десять хвилин перед відходом поїзда подружка вернулася з пакетом яблук. Ми пополуднували яблуками і сіли у вагон.
Можна сказати, що поїзд був на межі руїни. Дерев’яна підлога у м’яких місцях стерлася настільки, що утворилися жолоби; під час ходьби по ній тіло так і гойдалося в різні боки. Ворс на обшивці сидінь майже повністю виліз, спинки здавалися на дотик хлібом місячної давності. У вагоні висіла фатальна суміш запахів з туалету і гасу. Хвилин десять я витратив на те, щоб підняти вікно і впустити знадвору повітря; та коли поїзд набрав швидкості і до вагону влетіла хмара піщинок — мені довелося так само довго вікно опускати.
Поїзд складався з двох вагонів і загалом уміщав п’ятнадцять пасажирів, тісно з’єднаних між собою міцними кайданами байдужості і втоми. Дідок у светрі з верблюжої вовни все ще читав літературний часопис. Судячи із швидкості його читання, часопис вийшов у світ місяців три тому. Огрядна жінка середніх літ утупилася очима в одну точку з таким виглядом, з яким музичний критик вслухається у фортепіанну сонату Скрябіна. Я простежив за напрямом її погляду, але нічого, крім порожнього простору, не побачив.
Усі діти сиділи тихо. Ніхто не галасував, не бігав сюди-туди по вагону і навіть не намагався визирнути за вікно. Іноді хтось кашляв так сухо, наче щипцями для вуглин бив по голові мумії.
На кожній зупинці хтось виходив. Провідник спускався разом з ним, забирав у нього квиток, повертався назад — і поїзд рушав далі. Обличчя у провідника було настільки невиразним, що, здавалося, він міг би грабувати банки й без маски. Нові пасажири у вагон не заходили.
За вікном тяглася річка, каламутно-коричнева від надміру дощової води. У промінні осіннього сонця вона здавалася блискотливим потоком кави з молоком. У полі зору то з’являлася, то зникала мощена дорога вздовж річки. Інколи по ній мчали на захід велетенські вантажівки з деревиною, але загалом рух був незначний. Рекламні щити на узбіччі дороги безперервно посилали в порожнечу невідомо кому свої звернення. Щоб розвіяти нудьгу, я взявся розглядати рекламу, яка наближалася до мене одна за одною, — яскраву і метку, з нагадуванням про життя у великому місті. Засмагла дівчина в бікіні пила колу, кіноактор середніх літ мружився над нахиленою склянкою шотландського віскі, на годиннику аквалангіста виблискували краплі води, у розкішно умебльованій кімнаті фотомодель робила собі манікюр… Здавалося, що піонери нового бізнесу — рекламного — вміло завойовували для себе цей край.
На кінцеву станцію, Дзюнітакі, поїзд прибув о другій сорок. Ми з подружкою раптом задрімали і, мабуть, прослухали оголошення про зупинку. Після того, як дизель випустив останній подих, настала гнітюча тиша. Саме ця тиша, від якої наче запекла шкіра, й розбудила мене. Прийшовши до тями, я помітив, що у вагоні, крім нас, не було нікого.
Я квапливо стягнув з полиці багаж, розбуркав, поплескавши по плечу, подружку, і ми вийшли з поїзда. Холодний вітер, що дув уздовж платформи, нагадував про кінець осені. Сонце вже скотилося з полудня, і по землі зловісними плямами повзли чорні гірські тіні. Два гірські хребти збігалися один до одного під гострим кутом й обхоплювали місто з обох боків так, як захищають долонями від вітру запалений сірник. Продовгувата платформа станції здавалася вутленьким човном, на який от-от накинеться велетенська хвиля.
Приголомшені, ми хвилину дивилися заворожено на цей краєвид.
— То де ж тут колишнє пасовище Професора Вівці? — запитала подружка.
— У горах, — відповів я. — Туди три години їзди автомобілем.
— Відразу сьогодні поїдемо?
— Ні, — сказав я. — Якби сьогодні виїхали, то добралися б тільки опівночі… Переночуємо десь тут, а завтра вранці вирушимо.
Невеликий кільцевий роз’їзд перед станцією був порожній і безлюдний. На стоянці таксі ми не побачили таксі, а з фонтану у вигляді птаха в центрі роз’їзду лилася вода. Розтуливши дзьоба, птах тупо й безмовно дивився в небо. На клумбі навколо фонтану росли нагідки. З першого погляду було зрозуміло, що за останніх десять років місто ще більше занепало. Людей на вулиці ми майже не зустрічали, а на обличчях тих, що нам інколи траплялися, застиг безглуздий вираз, властивий мешканцям занепалих міст.
Ліворуч від роз’їзду тягся ряд старих складів, побудованих у ті часи, коли вантажі перевозили залізницею. Старих цегляних будівель з високими дахами та залізними дверима, не один раз перефарбованими лише для того, щоб кінець кінцем бути покинутими. Здоровенні ворони сиділи на гребенях дахів і мовчки споглядали на місто. Посередині сусіднього із складами пустиря, зарослого густим, заввишки з людину бур’яном, іржавіли під дощем два автомобілі. Із знятими шинами, піднятими капотами і вирваними нутрощами.
У центрі роз’їзду, схожого на закриту спортивну ковзанку, виднів щит — путівник по місту, але майже всі ієрогліфи на ньому розмило дощем. Вдалося прочитати лише дві фрази: «МІСТО ДЗЮНІТАКІ» і «ПІВНІЧНА МЕЖА ВЕЛИКОМАСШТАБНОГО РИСІВНИЦТВА».
Відразу від роз’їзду починався торговий квартал. Він був такий же, як у всіх містечках, але відрізнявся лише надмірною шириною вулиці, що надавала йому ще більшої сірості. Обабіч вулиці яскраво горіло багрянцем листя горобин, але місто не переставало бути сірим. Незалежно від того, як складалася доля всього міста, сірість гралася життям усього живого, як їй заманеться. У ній тонули мешканці міста разом зі своїми дрібними повсякденними справами.
