Погоня за вівцею - Мураками Харуки (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

Ніхто не відповів йому на таке запитання. Вівчар-айн зрікся людей, оселився у вівчарні і став жити разом з вівцями. П’ять років перед тим від запалення легенів померла його дружина, дві дочки були вже одружені. За службу на пасовищі селяни виплачували йому сяку-таку грошову винагороду й забезпечувала харчами.

Втративши сина, він перетворився у старого вередуна і помер, коли йому виповнилося шістдесят два роки. Одного зимового ранку хлопчина-помічник знайшов його, замерзлого до смерті, на долівці вівчарні. Дві вівчарки — внучки першого покоління собак — з розпачем в очах жалібно скиглили обабіч нього. Вівці безтурботно щипали сіно в загоні. В тиші вівчарні, немов дріботіння кастаньєт, розлягався стукіт їхніх зубів.

Історія Дзюнітакі ще тривала, однак уже без хлопця-айна. Я зайшов у туалет і звільнився від двох випитих банок пива. Коли повернувся на своє місце, подружка прокинулась і розсіяно поглядала на краєвид по той бік вікна. За ним тяглися рисові поля. Іноді з’являлися силосні башти. Річка наближалась і потім відступала назад. Покурюючи сигарету, я досить довго дивився на зовнішній краєвид і на профіль подружки, зосередженої також на ньому. Вона не обізвалася жодним словом. Я докурив сигарету і повернувся до читання. На розкритій книжці замиготіла тінь залізничного мосту.

Коли скінчилася розповідь про нещасного хлопця-айна, який, ставши вівчарем, постарів і вмер — подальша історія Дзюнітакі виявилася нудною. Якщо не згадувати про те, що одного року від здуття шлунку здохло десять овець і кілька разів мороз побив рисові посіви, село розвивалося досить успішно, і в епоху Тайсьо [23] отримало статус міста. Місто багатіло, щораз краще облаштовувалося. Побудували початкову школу, міську управу і поштове відділення. Освоєння Хоккайдо загалом завершилося.

Коли всі пустирі до останку розорали, серед синів незаможних селян з’явилися такі, що потяглися в пошуках нових земель у Маньчжурію і на Сахалін. Серед подій 1937 року я натрапив у книжці на таку згадку про Професора Вівцю: «Як службовець Міністерства сільського господарства та лісівництва побував у Кореї і Маньчжурії, де проводив глибокі наукові дослідження… У тридцятидворічному віці за власним бажанням подав у відставку і в гірській долині на північ від Дзюнітакі заснував овечу ферму». Більше — ні до ні після — про Професора Вівцю у книжці не писалося. Видно, її автор як історик-краєзнавець, переходячи до опису подій у місті в епоху Сьова [24], добряче занудьгував: його розповідь стала уривчастою, речення — трафаретними. Її стиль втратив багато чого із свіжості, якою вирізнявся тоді, коли мова йшла про хлопця-айна.

Перестрибнувши з 1938 до 1965 року, я вирішив прочитати розділ «Місто сьогодні». Звичайно, під «сьогодні» автор розумів 1970 рік, який насправді не стосувався нашого «сьогодні». Справжнім нашим «сьогодні» був жовтень 1978 року. Зрештою, коли хтось береться писати історію якогось міста від давнини до сучасності, йому обов’язково доведеться торкнутись і сьогодення. Бо ніхто не зможе заперечити того, що «сьогодні» — це «сьогодні», навіть якщо воно швидко втрачає свою «сьогоднішність». Якби «сьогодні» перестало бути «сьогодні» — історія не була б історією.

За словами автора «Історії Дзюнітакі», у квітні 1969 року в місті проживало п’ятнадцять тисяч чоловік, тобто на шість тисяч менше, ніж десять років тому. На його думку, таке різке зменшення чисельності населення відбулося головно внаслідок відходу людей від заняття сільським господарством, а призвела до цього як зміна структури виробництва в процесі бурхливого економічного розвитку, так і специфіка сільського господарства Хоккайдо в умовах холодного клімату.

А що ж сталося з полями, коли селяни виїхали? Заросли чагарником. Землю, яку прадіди і прабаби полили кривавим потом, розчищаючи від кущів і дерев, внуки знову перетворили на ліс… Дивина та й годі!

З цієї причини основні галузі промисловості в Дзюнітакі сьогодні — лісозаготівельна і деревообробна. У місті побудовано кілька невеликих лісопилень, і мешканці Дзюнітаки виготовляють там дерев’яні коробки для телевізорів, підставки для дзеркал, сувенірних ведмедиків та іграшкових айнів. Колишній громадський барак переобладнано в музей перших поселенців, де виставлено тодішнє сільськогосподарське знаряддя і посуд. Зберігаються у ньому також речі місцевих хлопців, які загинули на російсько-японській війні. Так само, як і коробочка бенто зі слідами зубів бурого ведмедя. І навіть повідомлення з рідного села, в яких кредитори відмовилися від претензій до збіглих селян.

Однак, чесно кажучи, сучасне Дзюнітакі — страшно нудне місто. Його мешканці, прийшовши з роботи додому, в середньому години чотири дивляться телевізор перед тим, як лягти спати. Їхня активність під час виборів досить висока, але кандидатура переможця завжди відома наперед. Місто живе під гаслом: «За багату людську душу серед багатої природи!» Принаймні так сповіщав рекламний щит на площі перед залізничною станцією.

2. Подальший занепад Дзюнітакі й вівці

Пересівши в Асахікава на інший поїзд, що прямував на північ, ми перебралися через перевал Сіоґарі. Наш маршрут майже збігався з дорогою, якою дев'яносто вісім років тому йшли хлопець-айн і вісімнадцять бідних селян.

У промінні осіннього сонця чітко вимальовувалися залишки первісного лісу і вогненно-багряне листя горобини. Повітря було нерухомим і прозорим. Настільки, що від тривалого погляду на цей краєвид починали боліти очі.

Вагон спочатку був порожній, але на півдорозі ввалилася юрба старшокласників і старшокласниць, що їхали до школи, — і до краю заповнили його шумом, радісними вигуками, запахом лупи, незрозумілою тріскотнею і нестримною статевою жагою. Така атмосфера оточувала нас протягом десь півгодини, поки на наступній зупинці дітвора раптом не зникла. Вагон спорожнів, і знову настала тиша.

Розділивши плитку шоколаду на двох, ми почали його жувати і поглядати у вікно. Сонячне проміння безгучним дощем лилося на землю. Все у вікні здавалося далеким — як у біноклі, повернутому задом наперед. Якийсь час подружка ледь-ледь насвистувала мелодію «Johnny В. Goode». Ми ще ніколи так довго не мовчали.

Коли ми зійшли з поїзда, було вже пополудні. Опинившись на платформі, я рішуче потягнувся і глибоко вдихнув повітря. Воно було настільки свіжим, що, здавалось, легені звело. Теплим промінням сонце пестило шкіру, але повітря на градусів два-три було холодніше, ніж у Саппоро.

Уздовж залізничної колії тяглися цегляні стіни кількох старих складів, а поряд з ними у вигляді піраміди завдовжки три метри лежали стоси колод, вологих і почорнілих від учорашнього дощу. Коли поїзд, на якому ми приїхали, вирушив, навколо не залишилося ні душі, і тільки нагідки на клумбі хилиталися під прохолодним вітром.

З платформи нам відкривалося типове містечко глухої провінції. З невеличким універмагом, кривулястою центральною вулицею, автобусною станцією на десять маршрутів і туристичним бюро. Від одного погляду пропадала цікавість до нього.

— Ми вже приїхали? — спитала подружка.

— Ні, нам доведеться пересісти тут на ще один поїзд. А кінцева наша мета — набагато-набагато менше містечко… — Я позіхнув і ще раз глибоко вдихнув повітря. — Тут — так би мовити — проміжний пункт. Саме в ньому перші поселенці звернули, на схід.

— Які це перші поселенці?..

У залі очікування я сів перед холодною гасовою пічкою і до прибуття наступного поїзда в загальних рисах розповів подружці історію Дзюнітакі. Оскільки хронологія за роками правління імператорів досить заплутана, я скористався даними, зведеними в кінці «Історії Дзюнітакі», і створив просту на окремій сторінці записника. На лівій половині сторінки я вписав дати історії Дзюнітакі, а на правій — головні події тогочасної Японії. Вийшла досить-таки вражаюча таблиця.