Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗
Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.
Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.
— Ну, як нога? — спитав я.
— Вже легше, розходила. А де тато?
— Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.
— Якою дорогою? — спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.
— Нема коли теревенити! — відрізав я і потяг її за руку.
— Я не можу так швидко! — зойкнула вона. — Не тягніть мене!
— Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.
— А тато? — не вгавала вона.
— Він уже, може, й там, — брехав я.
Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…
Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:
— Спиніться! Я буду стріляти!
Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.
Стріливши ще пару разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в'язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.
Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.
Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У пістолеті лишилося тільки чотири кулі.
— Ой-ой! — пролунало десь збоку і я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість упав у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній лихій воді.
З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в'язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.
Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.
Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так малопереконливо, що коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.
За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».
Марко замовк і надпив кави.
— Це все? — спитав я.
— Все, — відказав він.
Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.
— Що там? — тицьнув я пальцем.
— Не знаю.
— Щось шурхотить.
Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим виском вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.
Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.
— Ні! — зойкнув він. — Як це можливо?! — Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!
— Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?
— Звідки? Вона живе на Кривчицях.
— Сама?
— Я ж казав, що сама… Ти думаєш…. — він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. — О господи! Побігли!
Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.
На таксі ми під'їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Але двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, але скрізь панувала тиша.
Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.
Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, і з сусідньої хати вибігла якась жінка.
— То я! — гукнув до неї Марко. — Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.
— Я не бачила, щоб хтось виходив, — сказала сусідка. Вже й сама думала піти постукати…
Двері розчахнулися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці — скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані сліду живої душі.
— Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, — проказав Марко пересохлим голосом. — Тітка по обіді часом дрімає.
Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали накриті ковдрами з блідими восковими обличчями. Так, як їх застигла смерть.
Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.
Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.
— Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, — сказав Марко.
Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.
Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.
Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Покидаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.
Постійно чулося попискування й шарудіння під підлогою, постійно з усіх кутків зиркали щурячі очі. Дружина моя не витримала лихої долі й утекла до батьків.
Упильнувати геть усі два поверхи мого будинку було неможливо. Щурам вдалося понищити всі мої харчові запаси, крім тих, що зберігалися в заморознику. Туди вони добратися не могли. Я жив уже сам, як щур, не висовуючи з хати носа.
На щастя, дружина не покинула мене напризволяще, а приходила щоранку й приносила їжу. До хати заходити не наважувалась, подавала мені торбу у вікно, робила цьом ручкою і щезала. Віталися ми таким чином:
— Ти ще живий?
— Живий. І голодний як пес.
Вона дбала також і про харчі для обох моїх сіамських лицарів, котрі на ранок зносили свою нічну здобич на підвіконня, нахваляючись бойовими подвигами.
На восьмий день роботи, я нарешті поставив останню крапку. А тут і дружина зробила мені найкращий подарунок, який лише могла, — привезла невеличкий сейф. Невеличкий, але ми з водієм ледве його вкатуляли до хати. Тепер касети й папери були у безпеці.
Ще цілий тиждень жили ми у щурячій облозі, після чого число гризунів почало поступово маліти. Хоча зовсім вони не зникли. Хтось завше продовжував за мною стежити.
Я дістав собі металевого дипломата, поклав туди рукописа й заніс у редакцію. Разом з одним сіамським котом.
— Раджу, поки будете читати цю повість, тримати коло себе кота, — сказав я редакторові.
Він подивився па мене зі співчуттям і спитав:
— Ти, здається, трохи стомився. Відпочинь де-небудь.
— Атож. Тільки після того, як ви оце прочитаєте. І прошу весь час дипломат тримати на замку.
Редактор зітхнув і подав мені руку:
— Приходь завтра. Якби не цей кіт, я б запросив тебе через місяць. Але піклуватися цілий місяць твоїм котом мені зовсім не хочеться. Колись у дитинстві такий сіамець ледь не відгриз мені пальця. — Вже коло дверей додав: — Хитрість із котом тобі вдалася. Але благаю: не ділися досвідом з іншими літераторами. А то хтось із них обов'язково підкине мені пантеру.
