Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Смерть! Смерть! Смерть! — проскандували школярі.
— Який жах! — здригнувся я.
— При бажанні, як бачите, можна й людину на щура виховати. Подивіться на вікна — хіба там не справжні щури?
У вікнах стирчали люди й слухали щурячі заклики.
Хтось зі школярів показав на нас рукою.
— Це божевільні, — пояснив щур. — Вони для нас нешкідливі. Хай ідуть з миром.
У цей час з одного вікна висунулася чиясь голова в папільотках:
— Це не божевільні! Це вороги замасковані! — заверещало бабисько. — Я помітила, як вони перемовлялися!
— І я! І я помітив! — пролунало з іншого вікна.
— Бий їх! — галайкнув ще хтось.
— Це ті двоє попереду! — крикнула жінка і пошпурила в нас вазоном.
— Команда! Шикуйсь! — пролунав голос щура.
— О, це вже серйозно, — сказав Кость. — Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.
— Тільки не в браму! — підбігла Віоля. — Там нас оточать і не випустять.
У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.
— Уперед! В атаку! — волав щур.
— Чого ж ви? — штурхнула мене дівчина. — Виймайте пістолет!
З несподіванки я й забув про нього.
— Ай! — зойкнув Кость, діставши каменем в плече. Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.
— Мусимо пробиватися лише вперед, — сказала Віоля.
— Але ж вони шпурляють камінням! — відповів я.
— То стрельніть у них! — крикнув Кость.
— У дітей? — здивувався я.
— Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.
Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.
Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.
Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.
З брам час від часу вилітало каміння і ми мусили пильнуватися.
Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але ще жив. Його тіло здригалося від пульсуючого болю, синіючі вуста шепотіли: „Мам… мам… мам…“ Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.
— Ви його не врятуєте, Марку, — смикнула мене за рукав дівчина. — Це діти пропащі.
— Але ж вони — люди!
— Ні, це щуренята.
Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею і, коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.
Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля — ще двох, а решта знову щезла у брамі.
Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали нас очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?
— Що з ними — з цими людьми? — дивувався я. — Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються з неї?
— Бо воно вже їм до шиї приросло, — сказав Кость. — Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.
— Але свободи ніколи не буває забагато! — заперечила Віоля.
— Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.
— Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? — не розумів я. — Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?
— Бо їм у школі втовкмачували ідею подвигу, — сказав Кость. — Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… — голос у нього затремтів і, піймавши мій погляд, додав: — Так, це й зі мною було. Мене відправив до божевільні мій син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.
Скоро ми опинилися на околиці. Будівлі поволі скінчилися і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев'яними халупами, декотрі з яких заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.
Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.
— Не такі вже вони й дурні, — сказав я Костеві, беручи із них приклад.
Лише Віоля сиділа в траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.
— Вони позбавлені пам'яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших — сін, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… — розповідав Кость. — Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.
— Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?
— Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.
— Може, нам не варто тут затримуватися? — спитав я.
— А тато? — озвалася Віоля.
— Ну, я, скажімо, лишився б чекати, — сказав Кость, — але біда в тому, що там далі на багато кілометрів відкрита місцина. І, коли вас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.
Сутінки якось непомітно заволокли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.
Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі і махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.
На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.
Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палками, всім, що під руки попало. Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з'явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.
Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.
— Відступаєм до річки! — гукнув я.
Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.
Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як міг, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, але звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.
Ми не могли їх покинути, але й помогти були безпорадні.
— Там є фарба! Фарба! — гукнула Віоля показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.
