Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
З радісним вигуком Анатолій Сергійович кинувся назустріч. Перелетів сходи і стиснув важку мужню руку.
— Що, друже, не чекали? — спитав нарком. — А я добре проїхався. Просто помолодшав! Ну, а тепер будемо тут з вами налагоджувати все… А що це за вітряна дівчина з квіткою? — кивнув він на Ніну, що стояла трохи віддаля, не зважуючись підійти.
— А це й справді «Еолиха», — відповів Китайський. — Вона зо мною воює за вітряні володіння!
Втрьох вони знову подерлися вгору до верхньої кабіни. Нарком засипав Катинського безліччю запитань, зразу тонко входячи в усі подробиці конструкції. Ясне обличчя спохмурніло, коли він почув про жахливі злочини, про які вже дещо знав.
Розмовляючи, всі троє зупинились біля центрального вітроколеса, дивлячись на розкопані схили величезної гори.
Під ними вже залюднів майдан. Біля підніжжя башти збирались, метушились робітники. Певно, звістка про приїзд наркома ще пожвавила рух. Робітники раділи, що-в скрутну хвилину нарком сам приїхав на допомогу… Вітер доніс нагору пісню, вона лунала все гучніше. Це спіраллю шляху, пробираючись вгору, підходила група комсомольців. Червоний прапор, який вони несли, виринав і зникав у перельотах шляху, як червоний парус. Комсомольці співали пісню — Катинський чув її вже раз у Зеленому. Її склали робітники піщаних полів.
… З Леніна словом ідуть молоді:
Встануть в пустелі зелені сади…
Нарком зняв кашкет і прислухався, похиливши сивувату голову. Вітер поворушив сріблястим пасмом, і воно впало на лоб. Тоді ще молодше спалахнули очі. Вони вмить втратили свій тимчасовий смуток і засвітились піднесенням.
— Ви чуєте, Катинський, — скрикнув нарком, стиснувши плече інженера. — Це ж співає нова пустеля! І ніколи жалюгідним виродкам не зупинити ходи нового! Ходімо до них, туди!
Він підхопив однією рукою Катинського, другою — Ніну і легко, як юнак, скочив у кабіну. Ліфт помчав униз.
Коли вже виходили з башти, нарком, глянувши на квітку в Ніниній руці, згадав щось, лукаво посміхнувся і подивився збоку на Катинського:
— А мою квітку, друже, червону камелію… пригадуєте? Вже віддали комусь?
Ніна враз споважніла й раптом скрикнула:
— Напевне віддав, віддав! Ялинці!
Шум аплодисментів зустрів наркома, коли всі троє вийшли з башти. Оплески не вгавали. Починався мітинг.
СМЕРТЬ СМЕРЧУ
(З Ніниного щоденника)
1 червня.
Ур-ра!.. Всі іспити закінчено. Ми з Алкадом склали все екстерном на «відмінно» і сьогодні ж літаком повернулися з Ашхабада додому. Тепер я вільна і можу знову взятись за свій щоденник.
Я таки трошечки деру носа: хто б таки вчився так у тих умовах, в яких я жила останні місяці? Переїзди, перельоти, Кара-Куми, Кругла гора, знов Кара-Куми. Тільки останні три тижні, коли я повернулася з Круглої гори, наші заняття з Ялиночкою відбувалися спокійно й регулярно. Я перемогла. Чому?
На столі в мене стоїть букет свіжих квітів. Це червоні троянди «Мрія Кара-Кумів». Мені приніс їх хтось хороший. Тому, хто їх приніс, дуже сподобався звичай в Ашхабаді. Там вранці по вулицях ходять хлопчики з трояндами і кладуть вам на підвіконня пахучі квітки.
Річ у тому, мій друже щоденнику, що в пустелі це вже місяць умирання. На барханах — безжалісно спалені рештки рослин. Тільки кущі саксаулу понуро розкидають свої шатра без тіней. Сухо. Мертва спека. Піщані бурі гуляють на просторах і, зустрічаючи сипучі, нічим не закріплені піски, витанцьовують справді, як казкові відьми.
А у нас хіба не чудесне літо?..
Воно, звичайно, жаркувато, як каже Гордій Семенович. Але у нас квітуче літо. Наші квіти й рослини живуть. Чому їм не жити: у нас є вода, навіть ціле водяне кільце, що оточує Зелене місто. В повітрі є вологість. Піски не мандрують, не засипають нам очі, ніздрі й горло, їх тримають наші нові рослини, які завоюють всю пустелю. На пісках уже вирощують і багато дечого іншого — приємного, красивого, смачного, наприклад, золоті, запашні і дуже солодкі дині.
Вони вже достигли. Ми думаємо навіть, що збиратимем не один урожай на рік.
На що ми тільки не використовуємо електроенергію з ВВЕС! Наші вчені ботаніки вигадали нескладні прилади і роблять рослинам «електричні ванни». Виходять всякі «неймовірні» історії. Опромінене насіння сходить удвоє швидше. Персики в Алкада вже завбільшки з великі яблука. Кольори квітів — яскравіші й різноманітніші. А одна троянда «експериментальна:», слово честі, розцвіла вчора завбільшки з невеликий соняшник. Такі новини!
Як чудово — відпочивати після добре закінченої праці, ласувати динями і писати щоденник!
Пишу, бачу в дзеркалі голову Ялинки: моя «мачуха» в стилі Кара-Кумів. Голівка у неї жовта, як золотий пісок. Ось вона схиляється і розрізає диньку. Динька теж золота, наче це спустилось і прийшло до нас у гості сонце. Ялинка помітила мій погляд і, сміючись, показує мені язик…
Ялиночко! Я таки пишу про вас, бо ви дуже красива і симпатична «мачуха». Звичайно, ви моя мачуха: я знаю, що ви одружитеся з дядею Толею, коли він повернеться з Круглої гори. Будь ласка, не пищіть, підглядаючи мої рядки, однаково я це знаю і постараюсь бути неслухняною дитиною. А вам доведеться зі мною миритись. Я буду забирати чимало місця біля дяді Толі — величенький таки шматочок. Та ми вже якось з вами помиримось, правда?
Дзеркало показує і мій ніс біля червоних троянд. Гм!.. Можна уважно подивитись і на себе за ці три місяці, щоб записати деякі спостереження.
От був би здивований Давид Львович, коли б побачив, як я дивлюсь у дзеркало, і Сашко теж!
А я таки уважно роздивляюсь на себе і приходжу до висновку, що я таки змінилась. Де ваш, товаришко Еолихо, розколошканий чуб? Він лежить, «культурно» зачесаний, і я не можу сказати, щоб це було дуже некрасиво. Колір обличчя у вас золотисто-рожевий і дуже здоровий. Тільки ніс став мов ще більше задерикуватий. Але ж ваше вбрання?..
Це вбрання кольору «Озера Нінки» — з тієї тканини, що мені прислав Толя в день мого народження. Воно, треба сказати, мені дуже «до лиця». Це подібно до води, а може, до неба, яке повне нашим блакитним вугіллям. Одним словом, мене й не впізнати.
У мене взагалі якийсь інший вигляд. Це вже Ялинчин вплив. Та справа не в зовнішності. Я дивлюсь і думаю, що і я не та.
Я таки вмію приборкати, коли треба, невгамовний вітер своєї вдачі.
Ах, диня пахне дуже спокусливо, і я залишаю щоденник.
Забула написати ще новину: я вчусь літати на орнітостаті. Звичайно, вчить мене моя мила «мачуха». Ну, до побачення, мій друже щоденнику!
20 червня.
Вже треба спати, але я не можу заснути. Я підвелася, засвітила лампочку, запнула її з усіх боків, щоб не розбудити Ялинку, і сіла писати.
Я мушу записати все це докладно. Адже сьогоднішній день буде вписаний в історію Кара-Кумів. І наші пекучі вітри, що стануть колись вологими вітрами, складуть про це ще одну пісню.
Ми сьогодні вперше вбили страховище — смерч!
Був пекучий день. Здавалося, все розтопиться від сонця. А нам з Алкадом хоч би що! Спочатку ми читали «Бахчисарайський фонтан» Пушкіна, лежачи в садку біля струмка. Потім вирішили трошки прогулятись.
Певно, було годин три після полудня.
Я вже писала, що Ялинка мене навчила літати на орнітостаті. Звичайно, Алкад і собі став тренуватись.
Отже, ми наділи червоні спортивні костюми і влізли в ремінці орнітостатів. Ці костюми зробила Ялинка з якоїсь особливої тканини, яку одержали з Москви… Вони холодять тіло, відбивають від себе теплове проміння.
Ми стрибнули просто з метеорологічного майданчика вгору і покрутились навколо башти метеостанції. Алкад подивився на показники смерчографа і крикнув, що сьогодні слід чекати значних смерчів. Останнім часом піщані бурі нас зовсім не турбували. Вони собі блукали навколо нашого оазиса і вщухали, не розгулявшись у нашій вологій зоні, так що ми не дуже ними й турбувалися.
