Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Писала вона принаймні годину, а може так тільки здавалось. Щоки пашіли вогнем, губи пересохли. Це було вперше в Ніниному житті, коли її писання мало вплинути на хід подій.
Ніні зразу полегшало. Вона якось заспокоїлась. Перечитала написане, запечатала лист і поклала конверт на столі на видному місці. Раптом не витримала і засміялась: Толя напевне визнає її зовсім дурненькою. Писати, коли можна просто розказати. Але така вже була в неї вдача, «з витівками», як казала презирливо тьотя Ната.
Дівчина знов умостилась на канапці з книжкою про вітряки. Але книжка вже не розкривалась зовсім. Тільки тепер Ніна відчула справжню втому, немов після якогось великого діла. Можливо, в цьому був винен просто безплацкартний вагон, у якому вона їхала вночі, бо на плацкарту невистачило грошей.
Обійняла дрімота, солодка й непереможна, яка буває тільки ранньої весни, коли різко змінюється тиск повітря. Пухнастий кіт Катинського, муркочучи, звалився їй на ноги. Ніна пригорнула кота: у них була однакова доля — його теж не брали в подорож… «Котику, котусю!» зашепотіла Ніна, ставши раптом маленькою, і попливла в спокійному сні.
— Так можна спати тільки в юності, — сказав Анатолій Сергійович, коли повернувся в кімнату о десятій годині вечора і побачив, як солодко спить Ніна. Вона нічого не чула. Не чула, як дядя Толя, боячись розбудити, невміло-ніжно вкрив її пледом, як навколо ходили, збирались, укладалися.
Прокинулась вона тільки на світанку від якогось внутрішнього поштовху. Годинник показував п'ять з половиною годин. Сонними очима Ніна обвела кімнату, безладдя, яке буває тільки після чийогось від'їзду, неприбране ліжко, на якому, видно, хтось спав (Толя!), і пригадала все.
— Воші ж їдуть! Вони ж ось-ось вирушать! А я, дурна, сплю собі, сплю…
Сон враз розвіявся. Швидко вона вилізла з-під пледа, схопила з вітрячка свій капелюшок, пальто. Її пройняв страх: а що як вони поїхали, полетіли?
Ніна глянула на стіл — листа не було. Це могло бути і добре, і погано: добре, бо, значить, Анатолій Сергійович його прочитав, погано — бо ніхто її не будив, значить, лист не справив ніякого враження. В будиночку було підозріло тихо. Раптом щось зашаруділо. Ніна оглянулась — це був кіт, який дуже любив пустувати. Він вискочив з-під канапи і з шумом промчав під столом, викотивши звідти якісь папери.
Який жах! Ніна аж підскочила на місці: серед паперів був її лист, нерозкритий, непрочитаний. Може, вітер з кватирки чи цей навіжений кіт скинув його зі столу, і… значить, Толя не знав, не читав нічого.
Тоді треба поспішати!
Схопивши листа, Ніна вибігла з кімнати. У передпокої вона налетіла на стару господарку Катинського.
— Поїхали? — тремтячи запитала Ніна.
— Ні, — усміхнулась господарка, — збираються. Ви так міцно спали, що нам шкода було будити. Але все ж таки Анатолій Сергійович хотів з вами попрощатись… Я оце й збиралась іти по вас.
— Ну, то ходімо швидше! Швидше, швидше, — заметушилась Ніна.
Вони з Ганною Павлівною вийшли в садок і швидко пішли до вітрового полігона. Там ще світилися лампи. Але на обрії, в тумані вже світлішав день, день ще передвесняний, але вже обіцяючий сонце, теплінь. І полігон був святковий, повний людей, робітників станції, радгоспівців і колгоспників. Всі друзі «вітрового інженера» прийшли провести його в далеку мандрівку. Туман оживав, клубочився постатями, звучав веселими схвильованими голосами.
— Катинський нагорі! — сказав їм хтось.
Ніна зовсім забула про свою супутницю і поспішила східцями башти. Від поривчастого бігу вгору в неї перехопило дух. Сходи тікали швидше й швидше. Пружні плечі легко зустріли опір вітру, і ось…
Неввічливо когось штовхаючи, дівчина опинилась нагорі башти, ступила на легкий трап і ввійшла в кабіну дирижабля.
— Ага, так ви хотіли мене забути?
Ніна вирішила бути сміливою і «нахабно» розсілась на канапі, як справжня мандрівниця. Схвильовані очі перебігли швидким поглядом по обличчях дяді, Гордія Семеновича та Ялинки, шукаючи в них співчуття.
— Дурненька! — весело озвався Анатолій Сергійович. — Я б же нізащо не поїхав, не попрощавшись з тобою. Я тільки що збирався бігти до тебе.
Він обняв Ніну за плечі і, дивлячись їй в очі, відшукував якісь хороші слова прощання.
— Я не встиг з тобою і наговоритись як слід! Але ж була сила справ, розумієш? А ввечері ти так міцно спала! Та коли я там влаштуюсь і все буде гаразд, ти якось приїдеш до мене в гості… якщо дозволить тато.
— Не в гості, — заперечила сердито Ніна. — Я зараз з тобою — зовсім. До тітки я не повернусь.
— Ніно! — докірливо сказав Анатолій Сергійович. — Не будь свавільною «Еолихою»! Я не можу тебе взяти з собою. Чому — я вчора тобі сказав. Давай-бо краще не сваритись!
— Вас не беруть? — підійшовши, запитала Ялинка, знизала плечима і сердито поглянула на Анатолія Сергійовича. Ніна сподобалась їй ще вчора, в подорожі зі станції, і вона відчувала до неї явну симпатію.
Тим часом пролунав перший-сигнал до підйому. Заспівала сирена, і всі заметушились.
— Ти, Нінок, не сердься, попрощаймося, — сказав Катинський.
Але Ніна одвернулась від нього, дивлячись у вікно. Там, далеко на обрії, вона побачила вогняний диск сонця, що піднімалося з туманних ланів. До болю гостро дівчина відчула всю принаду цього польоту в далеку країну, цей передвесняний холод, хвилювання, тривожний поклик сирени, передчуття незнаних і чудесних пригод. Далека країна, куди вирушали її друзі, видавалась їй прекрасною, як краєчок цього світанкового сонця. Бути від неї так близько і так далеко! Стояти на підлозі повітряного корабля і вернутись назад до нерадісного життя у тьоті Нати!.. Ні, це було надто тяжко, несправедливо!
Біль прорвався нестримно, шалено. Повітряні далі затанцювали у Нінчиних очах, і, втративши всю свою заховану гордість, гордість своїх солідних п'ятнадцяти років, Ніна заплакала вголос, як маленька, як не плакала вже багато років. Вся в сльозах, вона вихопила з кишені пальто лист, кинула його на канапу і розпачливо крикнула:
— Я не повернусь нізащо, чуєш? Хіба ти знаєш, як мені там живеться? Прочитав би краще мого листа, листа…
Ніна плакала, кричала! Це було незвично. Вона ніколи не була плаксою. Анатолій Сергійович швидко розгорнув лист. І з першими ж рядками обличчя його спохмурніло, внтяглось…
Так от як виховують це дівча! Навіть… ні, не може бути!
Розгублений, він зиркнув скоса на Ніну і раптом побачив страшне підтвердження. Біля гострого дівочого ліктика, на руці, якою вона закривала обличчя, він побачив синяк — певно, пам'ятку про життя у ніжної тіточки.
Хтось схопив Ніну в обійми. Її сльози закапали в чиєсь запашне пухнасте волосся.
— Ну, ну! — розгублено мимрив Гордій Семенович.
Ніна відкрила очі. Вона лежала на канапі в обіймах Ялинки. Зніяковілий дядя Толя стояв перед нею з листом у руках.
— Годі, дурненька, — сказав він, — годі. Я ж не знав… Чому ж ти ніколи мені всього не розповідала?
— Вона їде з нами, і це вирішено, — диктаторським тоном сказала Ялинка. — Що ми, до людожерів їдемо, чи що? Вона зовсім не така вже слабенька дівчинка, щоб не витримати нашого життя. Це — наклеп на дівчину! Так само як… на мене! Я сама стежитиму за її навчанням, і нічого вона не втратить!
— Ясно, — усміхаючись сказав Гордій. — Я й раніше був «за»…
Ніна витерла сльози.
— Ну, швиденько біжи по свої речі, — примирливо сказав дядя Толя.
ЧАСТИНА ДРУГА
ПОЧАТОК ДРУЖБИ
Праворуч на обрії ще лежала смуга піщаних хвиль. Але жовті бархани, наметені пекучими вітрами, відступали все далі в пустелю. Їх перемагали рослини. Цупкі кущики трави міцно скріплювали повзучі піски, і, схоплені в полон, рухливі маси лишалися на місці. Починалось їх переродження…
Ліворуч ішли в далечінь рівні квадрати заселених різними рослинами ланів, городи, садки. Літаки, що були першими сівачами пустелі, спочатку «підгодовували» своїх вихованців. Вони розкидали на десятки кілометрів тонни мінеральних речовин. Сипучий пісок поволі перетворювався в стійкий грунт. Добриво допомагало рослинам рости й міцніше тримати пісок. Проходячи стежкою, Ніна зацікавлено помацала якісь пружні стеблинки. Це ж був каучуконос таутхондрила, штучно створений вченими з кількох рослин. Їй, цій рослині, були не страшні рідні її предкам піски пустель. За каучуковими плантаціями починались городи, оживлені алейками невисоких дерев, а далі розкинувся ще хаотичний пейзаж будівництва — будівлі, контури заводу будівельних матеріалів та імпровізована причальна щогла, на якій, прив'язана, коливалась літаюча ВВЕС. Вона мала завершити обриси Зеленого селища, а в майбутньому Зеленого міста, міста дослідників і науковців, що мали перемогти пустелю.
