Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Через хвилину Ніна опинилася біля антени. Схопившись за край димаря, вона глянула вниз: блискучі асфальти вулиць, огні автомобілів, сяючі вікна будинків переходили в своєрідну світлову гаму. Ніна завмерла, нерухома, зачарована виглядом вечірнього міста…
Вітер шумів у гілках високих каштанів, цокотів кінчиками обірваних дротів, налітав на Ніну. Їй здавалося, що вона висить на високій щоглі корабля, над розбурханим сердитим морем.
Голос Яшка, що стурбовано кликав знизу, вивів Ніну із задуми. Дівчина наблизилась до антени. Та справді була пошкоджена вітром чи необережними техніками, які тільки що комусь проводили телефон. Насвистуючи «Пісеньку юнги», що спала їй на думку, Ніна за кілька хвилин полагодила пошкодження і полізла назад.
Яшко зустрів її радісним криком і помчав до себе перевірити, чи працює радіо, а Ніна нарешті пішла додому. Ледве вона переступила поріг прихожої і почала скидати пальто, як уже почула «трагічний» вигук тьоті Нати:
— Боже мій, хотіла б я знати, про що тільки думає це паршиве дівча?
На цей вереск з дверей виглянула закучерявлена електричною завивкою голова її дочки Наді. Вона чмихнула, скорчила гидливу гримасу і сховалась. Що це за новий «злочин» зробила її прийомна сестра?
Розгублена Ніна оглянула себе і нарешті зрозуміла, в чому справа: лазячи по дахах, вона забруднила збоку пальто, на черевики поначіплялося ще торішнє листя, руки були брудні й чорні, як у сажотруса.
— Ви тільки погляньте на цю дівчину, — галасувала тьотя Ната, звертаючись до невідомих глядачів, — вона десь шляється вночі і приходить ось у якому вигляді.
— Вибачте, тьотю, — стримано, як завжди, відповіла Ніна. — Я зараз почищусь. Я була в Палаці, а зараз лагодила Яшку антену… на даху.
Тітка скрикнула і заверещала ще більше:
— Ще краще! Лазити по дахах! Боже мій, чистий хлопчисько, в тебе нема ні краплі жіночності! Якби тебе побачив батько, він би вмер від розпачу! Завжди ти майструєш якийсь мотлох, псуєш час і вбрання… От удалась у свого дурнуватого діда! Той, божевільний, замість думати, як придбати що-небудь на старість, теж майстрував усяку всячину… Коли ти нарешті станеш пристойною дівчиною?
Обличчя тітки палало обуренням. Надя знову визирнула і знову скорчила гримасу. А Ніна мовчала. О, вона вміла мовчати!
— У мене вже знов заболіла печінка, — змінила тон тьотя Ната (тепер, як завжди, він мав перейти в плаксивий). Вона важко сіла на стілець і витягла носову хустку. — Скільки клопоту щодня з цією впертою, злою дівчиною! Я її вигодувала. Я недоїдала, недосипала, і маєш подяку… Мовчиш, мовчиш, вовченя? Ну, годі, коли-небудь ти пошкодуєш, та буде пізно…
Надя, кокетливо надягаючи шапочку, вбігла в кімнату:
— Ходімо, мамо, ходімо! Ми спізнимось у кіно!
Тітка зітхнула і пішла в спальню одягатися. Уїдливо запахло пудрою і солодким одеколоном. Хоч би пішли!.. Закусивши губи, Ніна чистила своє пальто.
— Бачили? — знов патетично закричала тітка, вже збираючись виходити. — Вона забула, що в нас у хаті не прибрано. Прийде Петро Іванович — як у свинарнику! Щоб усе було в порядку. Помий підлоги і Надині панчішки заший! Обов'язково.
Нарешті грюкнули двері. Знеможена Ніна притулилась головою до канапки. Надині панчохи скотились їй під голову. Вона сердито жбурнула їх, зірвалась, подивилась навколо. У кімнаті справді панував неймовірний хаос. На канапі, на стільцях, на ліжку валялись дрібнички туалету. На підлозі в білій плямі пудри лежала велика пуховка. А квітчастий килим перед ліжком був увесь усіяний лушпинням.
— Добре! Я все це приберу, але це — востаннє!
Сердито схопивши віник, Ніна взялася до роботи.
Серце калатало, як шалене. Всі образи, неприємності кількох років немов зібрались у великий важкий клубок і давили Ніну.
Вона була ще зовсім маленькою, коли вмерла її мама, Катря, сестра дяді Толі. І тоді дядя Толя, що був студентом, умовляв її тата віддати йому Ніну на виховання. Про це просила його, вмираючи, і сестра — вона добре знала хистку, легковажну вдачу чоловіка і недовіряла йому своє «чорненьке сонечко»… Але тато віддав Ніну своїй сестрі Наті, яка тільки-но одружилася і переїздила до великого міста. Як ридала чотирилітня Ніна, коли її відібрали у старої бабусі, Толиної тітки, і повезли кудись із села! Гладка чужа тьотя мокро цілувала їй обличчя, а вона відпихала її геть.
Ніна немов передчувала, що їй випаде невеселе життя. Спочатку тітка Ната цілувала її й одягала в гарненькі плаття. Вона всім хотіла показати, яка вона добра.
Але потім все змінилося. Ніні знайшли певне місце — безплатної домашньої робітниці. Вона мусила мити підлогу, бігати по крамницях, доглядати коверзуху Надю. Ніхто ніколи не питав, як вона вчиться; з її «хлоп'ячого» захоплення технікою глузували. Вона ж була з нелюбого роду «диваків» Катинських і зовсім не пасувала до родини тьоті Нати. Ніна росла мовчазною, упертою дівчинкою. Запальна й весела, вона дома ставала іншою, справжнім вовченям.
Тяжко бувало Ніні! Проте вона нікому, нікому не скаржилась на своє життя, на стусани, на тяжку працю. Нікому, навіть дяді Толі, що був її найкращим другом… Коли її влітку відпускали до нього, вона скидала свою похмуру «шкурку» і ставала сама собою: веселою, жвавою і зовсім не злою дівчиною. Та це бувало так рідко.
Що день, усе тяжче ставало Ніні в чужій, нечулій родині. І от обірвалось… Кінець. Ніхто не знайде її в тій далекій країні, куди вона полетить з дядею Толею. Адже ще один рік, і вона, взагалі, буде дорослою дівчиною, вибуде з паспорта тьоті Нати… Швидше!
Ніна кінчила прибирати хату. Швиденько дістала з шафи своє вбрання, кофтинку, черевики. Все це було подарунком дяді Толі, і вона мала право це взяти. Маленький чемоданчик вмить був готовий… Кілька коротких слів на папері залишено тьоті Наті:
«Прощайте. Дякую за все. Я поїхала далеко. Шукати мене — даремно. Ніна».
Одно боляче закололо серце вона кидала школу наприкінці року. Це те, що було недобре. Але вона готова вчитись по дванадцять годин, аби не відстати. Там… далеко… у рідного дяді. Тільки не тут!
Задзвонили… Серце Ніни похололо. Дядя Петя? Але дзвоник продзвонив тричі — до сусідів.
Ніна зітхнула полегшено й відчинила двері.
Поїзд — через годину. Квиток лежав у кишені, куплений заздалегідь.
ПРИЛІТ ВВЕС
ВВЕС прибула весняного сонячного ранку. Хвилюючись, Анатолій Сергійович спостерігав її наближення з мережаної башти одного з вітродвигунів.
Тепер це була причальна щогла. Заздалегідь устаткована, вона мала прийняти на кілька годин повітряних мандрівників.
У небі, високо над квадратами ланів, з'явився красунь-дирижабль. Його зеленкувате, довгасте тіло немов купалося, з приємним рокотанням, у сонячній блакиті, ледве схвильованій легенькими хмарками. За ним, прибуксована, пливла трохи менша дивовижна споруда. Це був, власне кажучи, теж дирижабль, пофарбований в червоно-золотисті кольори. Тільки в нього не було кабіни, а посередині, упоперек довгастого тулуба, лише якісь великі прилади. Здавалось, то величезні крилаті птахи линуть над дирижаблем, наздоганяючи його в польоті.
Ось споруда повернулась назустріч ранковому сонцю. І тоді нестерпно засяяли її вогнисті груди. Це намальоване спереду на цьому чудернацькому дирижаблі велике червоне сонце давало такий ефектний відблиск. Що ближче, то все ясніше вимальовувався тулуб споруди, і тоді стало видно, що на ньому по колу розташовані шість великих пропелерів. А втім, то були й не пропелери, а двокрилі потужні вітряки Катинського, закинуті на висоту.
Анатолій Сергійович не міг одірвати очей від свого витвору. Чому так шалено билося серце?.. Адже він уже бачив свою першу ВВЕС тиждень тому на херсонському заводі, коли вперше її пустили в повітря. А зараз знову здавалося, що він бачить її вперше. І знову, як тоді, здіймався вихор згадок, переживань. Скільки сумнівів, скільки гострих радощів творчості, піднесення й утоми безсонних ночей! Все було, здається, пережите і втілене в цю просту конструкцію. І все тільки починалось. Як працюватиме ця «шахта», закинута в небо? Чи здійснить сподіванки, вимріяні, вистраждані протягом такого довгого часу?.. І знову радість і сумніви палали в серці, як це зображення сонця на грудях ВВЕС.
