Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗

… Дівчинка попрощалася з Давидом Львовичем і вийшла з товаришами з кабінету. По осяяних кімнатах палацу метушилися веселі діти. Килими надавали затишку, вабили відпочити. Ніна була якась мрійна, розгубленіша, ніж завжди.

— Сашко, — раптом озвалась вона, — а що було б, коли б я оце раптом поїхала кудись далеко? Ти скучав би за мною?

Запитання було несподіване, незрозуміле, а тон був м'який — зовсім не тон Еолихн-Ніни. Спантеличений Сашко вирішив, що це якийсь вибрик.

— Ах, — кумедно викривив він обличчя. — Я негайно б кинувся в море і розбив би груди об каміння.

— Блазень! — сердито огризнулась Ніна. — А я думала…

І, повернувшись, швидко побігла геть.

Захоплена потоком веселої дітвори, Ніна опинилась у тихому кабінеті директора, де, приготовані до наступної виставки, стояли найкращі моделі. Повз Ніну пропливло колесо її власного вітряка. Мережана башта граціозно тримала це віяло, складене з багатьох дрібних лопатей. Унизу, в маленькому штучному «арику», серед жовтих піщаних берегів блищала вода. Ніна зупинилася, сперлась об край столу і забула вмить і про дітей, і про доповідь, і про палац.

Модель зникла. В її уявленні ожив побудований за цією моделлю вітряк. Сполохане гарячим вітром, плавно закрутилось віяло. Коливальний рух передався поршневі насоса. І тоді з глибини пісків синьою стрічкою потекла вода. Як це прекрасно: силою суховію, пекучого вітру пустель, подавати холодну воду, життя! А це ж тільки часточка великого плану дяді Толі!

Замислена Ніна вийшла з кабінету. Полонена своїми думками, вона опинилась в одній з кімнат відпочинку і сховалась в затишному кріслі.

Далекі звуки з «Казок Гофмана» навіювали мрії. На стелі, легкі й фантастичні, рухалися силуети героїв казок, подані світловим ефектом. Химерні думки проносилися в Ніниній голові, шарпали її гаряче, поривчасте серце.

«Як бути? Іти їм назустріч?..»

Ніна витягла лист і перечитала його чи не в сотий раз.

«… Отже, Ніночко, я вирушаю з своєю ВВЕС у далеку країну. Це Кара-Куми. Там на сотні кілометрів — піщані дюни, колючки і все… Але й там зростає багатющий квітучий край. Отож і вітрові знайдеться чимало роботи. Хіба це не цікаво?.. Я бачу, як твій носик співчутливо поринув у мій лист. Адже й ти успадкувала «пристрасть» до техніки, на яку хворіють усі Катинські».

Ніна акуратно склала лист і раптом усміхнулась. Так… Вона вирішила!

КОЛИ ЦВІЛИ ПРОЛІСКИ

Весняний вітер голубив землю. Щоправда, він був холоднуватий, бо народився у далеких арктичних просторах, тільки давно заплутався в повітряних шляхах, втратив свій холод і був лише прохолодний, як мокра відтала земля.

Норд-вест — показували флюгери на даху будинку.

Тут був цілий ліс флюгерів та різноманітних анемометрів [6] розставлених на височезних шпилях. Вони ловили вітер і розкладали його на певні швидкості, бали, напрямки.

Невловимий — ставав уловимим. Лютий, він оббігав дах будиночка і закручувався в примхливі вихри.

Ось один з вихрів гнівно шарпнув відчинену кватирку, грюкнув нею і поворушив маленьким пакунком, що на шворці звішувався в кімнату. Це був букет з розквітлих пролісків. Вони пахли лісом і весною.

Проліски були в обгортці, перев'язаній блакитною стрічкою. Вони знову заколихалися від пориву вітру, зашаруділи папером, і гладкий сірий кіт, що сидів на кріслі, кинувся їм навздогін.

— Що там, Пусо? — оглянувся на кота Катинський, який працював біля столу в приємному присмерку зеленого абажура.

Він підійшов до вікна і побачив квіти. Усміхаючись, оглянув їх з усіх боків. На обгортці були уривки якихось креслень, кілька разів перетерті гумкою. Очевидно, з них було ясно, хто приніс подарунок, бо Катинський посміхнувся і, понюхавши квіти, пішов поставити їх у вазу.

Новий порив вітру знову грюкнув кватиркою. Катинський задумано поглянув на годинник і, взявши телефонну трубку, набрав потрібний номер.

— Це станція? — запитав він. — Скажіть, коли прибуває поїзд № 66 — із Херсона… Спізнюється? От невдача! Коли ж усе-таки буде поїзд? Ага, через годину? Гаразд!

Він поклав трубку й розчаровано озирнувся навколо. Знайома кімната, повна книг, рисунків моделей, принадна своєю робочою тишею, сьогодні здавалась тісною й холодною.

Катинський надів жовту шкіряну куртку й шолом, знявши це з досить своєрідної вішалки — крила вітряка, — і постукав у сусідні двері:

— Я йду, Ганно Павлівно, — сказав він. — Ви лягайте спати… Гордій Семенович? Ясно, приїде. Вечерю я візьму сам, не турбуйтеся.

Він замкнув двері і вийшов з хати. Вітер війнув йому в обличчя, збуджений, радісний. Він пахнув відталою землею, бур'янцями, першими квітами. Набубнявілі пуп'янки на гілках дерев домішували свої солодкуваті пахощі до цього весняного букета.

В саду було яскраве світло. Доріжки тяглися білими рівними стрічками. Вітер колихав дерева, і тіні від гілля бігали розпатлані, метушливі, казкові. В цьому білому феєричному світлі все здавалось незвичним. Галявинка серед саду видавалася ставком, дерева — якимись рукастими постатями.

Проте це не було світло місяця — рівне біле світло. Воно лилося звідкілясь згори, сліпуче, яскраве, багате.

Катинський проминув садок, відчинив хвіртку і вийшов на круглий майданчик. Весь майданчик з кількома будовами був залп пні цим світлом.

Джерела світла — сліпучі місяці велетенських ламп — сяяли згори, з висоти п'ятдесятиметрової башти. Легка, ажурна, вона підносилась угору стрімким тілом, а нагорі в мерехтінні відблисків плавно крутилися великі крила. Башта перекривала своєю грандіозністю весь дивовижний пейзаж двору. Тут їх було чимало, чудернацьких вітряних споруд. Вони махали хвостами й крилами, мерехтіли круглими багатолопатевими віялами, ніжними, мов якісь квіти, діловито ворушили круглими, як діжки, циліндрами…

— Добрий вечір, Анатолію Сергійовичу, — привітав Катинського сторож, що походжав з гвинтівкою навколо радгоспівської вітроелектростанції. — Гуляєте? Добре повіває, правда?

— Добре повіває! — повторив Анатолій Сергійович і попрямував до центральної башти.

Мережані переплетення бантин побігли вгору. Гвинтові сходи мов і не відчували цих легких кроків. Вітер шалено кидався на Катинського — що вище, то ставав усе дужчий. Але міцні руки цупко тримали поруччя.

Ось Анатолій Сергійович нарешті добрався до місточка башти. Просто над ним ледве колихалась блискуча кабіна, схожа на балон невеличкого дирижабля. До шуму вітру долучався ще й своєрідний гомін — то був гомін машин. Анатолій Сергійович натиснув якусь кнопку, двері кабіни нечутно розчинились.

Тут були машини, що перетворювали буйну енергію вітру на електричний струм. Крутився вертикальний вал від вітряка із шківом. З нього збігав блискучий пас, обертаючу другий — маленький шків від динамомашини та «інерційного» акумулятора, винайденого Анатолієм Сергійовичем.

Машини працювали — невтомні автомати, покірні його творчому задуму. Це було вже його минуле — оця вітроелектростанція, що живила радгосп. Вона здавалась тепер йому, винахідникові, дитячою іграшкою і все ж таки була дорога, як дорогі нам улюблені забавки нашого дитинства.

Він підійшов до вікна кабіни і глянув униз: радгосп сяяв огнями серед темних ланів, як квітучий оазис серед пустелі. Але ця «пустеля» жила. Змійкою вигиналися вогники — то йшли на нічну оранку колони тракторів.

Тоді погляд винахідника полинув у висоту — здавалося, він відшукував якусь зірку.

Але зовсім не зорі вабили його погляд. Вгорі, на висоті 500 метрів, горів яскравий зелений вогник на якомусь довгастому тілі. Можна було подумати, що це летить дирижабль, але вогник не рухався.

Це була модель останнього проекту винахідника — його радість, якою він був сповнений зараз.

Думки, турботи про вітростанцію знов опанували Катинського. Але раптом, поглянувши вниз, він розпізнав серед огнів рухливе око поїзда, що наближався з далечини.