Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Місяць гуляв по шматках металу, розкиданих у траві, по склі павільйону, подібного до оранжереї. У розбите віконце влізла ящірка. Вона забігала там серед металевих приладів, що мали форму круглих балонів, влізла на горбату спину прожектора. Посередині павільйону стояла чотирикутна скляна камера, з неї звисали обірвані проводи. Долі валялись якісь трубки. Скрізь був порох, руїни — сліди якоїсь великої роботи.
Хтось високий, сутулий вийшов на прогулянку. Він пройшов з алеї на галявинку, і місяць обмацав його постать. Це був старий сивий чоловік у чорному старомодному костюмі, його обличчя було бліде і виснажене, а очі сповнені якоюсь великою турботою. Куточки уст розпливлись в кривій жовчній гримасі. Підносячи до губів цигарку, нервово тремтіла рука. Кисть цієї руки скалічена — на ній не було двох останніх пальців.
Щось біле й пухнасте покотилося вслід за дідуганом. Це велика ангорська кішка з довгою шерстю і пишним хвостом. Вона супроводила його всюди, як вимуштруваний пес. Сьогодні, як і вчора, як і багато весняних вечорів, цей високий чоловік прогулювався серед руїн. Він задумливо подивився на пошкоджену антену, на рештки якихось споруд. Потім одімкнув павільйон і сів перед камерою, вдивляючись оком електричного ліхтарика в химерні обриси приладів. Так він завмер на хвилину, ніби намагався щось зрозуміти, а пухнаста кицька почала полювати на ящірку, що заховалась у зіпсованім акумуляторі.
Але чоловік, очевидно, не знайшов відповіді на свої таємничі запитання і за хвилину тихо вийшов з павільйону,
Потім він пройшов до будинку ї темними коридорами поплентався у свою лабораторію.
Це була одна з багатьох кімнат, де теж залишились сліди якоїсь велетенської праці. Але тут ще не було руїн — чиясь невтомна рука берегла дорогі тендітні прилади.
Чоловік зупинився біля одного з них, окинув теплим поглядом трубку й металеві коліщата. Звиклим рухом скалічена рука торкнула прилад, і відразу скляна трубка спалахнула блискучим зеленкуватим світлом.
Тоді старече око припало до вічка і почало спостерігати.
На кінчики зближених платинових ниточок звідкись потекли дві прозорі, як сльозинки, крапельки… Ось вони злились і майнули вниз, як падаючі зірки, і в куточку старечого ока раптом щось підозріло блиснуло… Крапелька?.. Сльозинка?..
Старий безсило упав на стілець.
— Марго, — зашепотів він своїй кішці, що терлась об його ноги, — Маргошо, невже це все непотрібне?
Він витяг з кишені зім'ятий лист і знову почав його перечитувати.
Весело стрибали літери красивого гострого почерку.
«Шановний Миколо Івановичу!
Я все ж таки маю надію, що ви погодитесь. Ви зрозумієте, яка це радість для метеоролога працювати на станції, що не спостерігає атмосферні явища, а керує ними! І самі ви, що стільки років досконало вивчали маленькі мікроскопічні тільця хмар — дощові крапельки, — ви, на посаді завідуючого нашої розвідки, зможете поставити її роботу на справжню височінь. А від цього залежатиме чіткість роботи всієї станції, що обумовить перемогу над посухою.
Приїздіть! У нас вам буде хороше… І для наукової роботи, ой, яке широке поле! Наша станція устаткована за останнім словом техніки.
А чи давно я безвусим комсомольцем приходив до вашого інституту, і ви так сердились і нічого не хотіли мені показати з ваших див!.. Та не думайте, що я гніваюсь. Я, навпаки, задоволений, що тоді ви дали мені і моїм хлопцям силу для чортячої впертості в самостійній роботі.
Ваш Горний».
Професор прочитав лист, сердито зім'яв його в долоні і знову вийшов з лабораторії.
До краю втомлений, він довго йшов гвинтовими сходами будиночка вгору, на його дах. Марго котилася за ним пухнастою сніжною грудкою.
Похмуро темніли на площадках незграбні тіла трансформаторів. Нагорі, під круглим скляним куполом, блищав у променях вінець із п'ятнадцяти рентгенівських трубок. Виструнчились вряд балони-бомби з якоюсь речовиною. Але тут теж була руїна… І куліджівські трубки світились тільки від місячного сяйва.
Професор сів у старий фотель аж біля краю даху і поринув у глибоку задуму. Марго злізла на коліна і згорнулася теплим клубком.
Нічна вогкість переповнила повітря. Десь далеко, ніби в безодні, блискучою плямою вимальовувалось море. Місяць сховався за хмарку, і враз і будинок, і сад потонули в темряві.
Чиїсь ноги зачовгали на сходах. Це старший сторож-татарин прийшов кликати професора вечеряти.
– Іди вниз, Миколо Івановичу. Іди вечеряти. Шашлик готовий. Чебуреки Барбале наготувала. Іди, серце, не сиди в хмарі!
Але професор не хоче йти. У нього вже багато днів немає апетиту. Він уперто сутулиться в своєму фотелі і, кутаючись у плед, сидить годину, другу, ніч.
Тільки коли абрикосовою пелюсткою загоряється небо, шум пропелера виводить його з цієї впертої задуми.
З неба з величезною швидкістю злетів літачок; довгастою безхвостою пташкою він покружляв над будинком і спустився на площадку.
З літака вийшов юнак. Від його рожевого обличчя віяло свіжістю й радістю ранку. Бадьорими кроками він попростував до будинку і розпитав у сонного Мустафи, де професор.
Юнак одшукав старого на даху будинку і, знімаючи шолом, привітав його з добрим ранком.
— Я з станції дощу… Хімік Кущенко… Грицько. По вас! Адже ви зібрались?
І на сердите мовчання спантеличеного професора зняв зухвало-молодий галас:
— Як? Ви ще не склалися?.. Я гадав, що ви вже готові!.. Та це дурниці! Ми все зробимо. Вмить!..
Він підійшов до краю даху і, склавши руки рупором, вибухнув наказом:
— Товаришу сторож! Симпатичний дідусю! Збирайте професора. Ми виїздимо! Кицьку візьмемо?.. Ясно — чудова кицька.
Обурений професор підвівся з крісла. Здавалось, от-от він скаже щось гостре, образливе, здавалось, покаже нахабному гостеві на двері.
Але, знесилений невеселими думками, безсонною ніччю, він вагається тільки мить, і молодий натиск перемагає,
— Збирайте мене, Мустафо!
…. Життя владно витягало його з руїн.
ОПОВІДАННЯ ПРО ДОЩ
— Власне кажучи, не я тобі розповім про дощ, а татко, — сказав Мак. — Розумієш, татко якось виступав у Палаці піонерів, його лекцію записали на плівку; ось послухай.
І Мак увімкнув якийсь прилад. У ньому, як у радіоприймачі, зашуміло, а потім почувся чіткий голос:
— Під впливом сонячного проміння нагріті дрібнесенькі часточки води, її молекули, підіймаються вгору у вигляді пари.
З озер і річок, з широких морів, з боліт і вогкої гущавини лісів відправляє їх сонце у повітряну мандрівку.
Ви, діти, звичайно, знаєте, що пара перетворюється на туман. Які ж умови потрібні, щоб це сталося? По-перше, треба, щоб охолодилося повітря.
Нагріте повітря, через те що воно легше за холодне, підіймається вгору. Таким чином, утворюється висхідна повітряна течія. Вгорі тиск атмосфери менший, і повітряні маси розширюються, розбухають. На це вони витрачають свою теплову енергію і тому охолоджуються.
Тоді в насиченому парою повітрі при певній температурі, яку вчені звуть «точкою роси», починають виникати маленькі круглі водяні крапельки. Сила-силенна цих крапельок утворює різноманітні хмари. Певно, ви не раз милувалися тими химерними фігурами, які виникають на небі. Тут і гори, і баранці, і хвилі, і пишні пера, і чого тільки нема!
Чому ж вони такі різноманітні, ці хмарки? А от чому.
Атмосфера наша ніколи не знає спокою. Як в морі-океані вода, її повітряні маси невпинно рухаються, течуть у різних напрямках. Особливо важлива для виникнення хмарок ота висхідна течія, про яку я вже казав. Від форми висхідної повітряної течії і залежить форма хмар.
От, наприклад, над якимсь місцем нагрітої земної поверхні у ясний сонячний день утворюється висхідна повітряна течія у вигляді стовпа. Тоді виникають горби купчастих хмар, плоскі знизу, круглі зверху,
А буває, що тепле повітря тече по холодному і, якщо є значна різниця в швидкості їх руху, зовсім як у морі, виникають хвилі, — утворюються розташовані рядами хвилясті хмари.
