Загнуздані хмари - Романівська М. (книги онлайн полностью бесплатно TXT) 📗
Діти бігли попереду діда і приспівували:
— Дощику, дощику, линь до землі! Ми тебе не просимо, а перемогли.
Це вони склали такий вірш на честь перемоги над дощем.
Навіть малеча знала, що тепер МТС може замовити собі дощ, коли його треба.
Дід з дітворою прийшов до Палацу дитини і зійшов на його рівний дах, посередині якого й містилась так звана блакитна веранда — надзвичайний архітектурний витвір, підпертий колонами з блакитного мармуру. Барвисті квіти в ящиках-вазонах, теж блакитних, росли навколо, а навкруги веранди стояли малесенькі гойдалки. Це був дитячий солярій.
Діда Омелька радо зустріла завідувачка Палацу і вожаті. Тут його добре знали. Діти обліпили старенького з усіх боків, він був їм великим другом. Гостя посадили в затишне крісло під красивою кольоровою парасолькою.
Дув вітер, веселий вітер, він уже, певно, сам входив у смак того, що несе дощ.
НАПЕРЕДОДНІ ДОЩУ
З даху Палацу дитини було видно як на долоні увесь колгосп «Південь» — його господарські будівлі, Палац культури, квітники біля хаток житловисілка, зелене коло щетини парку. Далі рівні квадрати ланів і новий масивний, як величезний трактор, будинок МТС. А над ними на блакитній тканині неба, немов вимальований, блискучий силует повітряного корабля, що ніби застиг у прозорому повітрі.
Дід Омелько втупив у нього очі, і, здавалось, блиск величезної кулі зробив їх зовсім молодими.
— Діждався-таки! — мрійно говорив він, — Взяли комуністи і небесну фортецю!
— Діду! — запитала старого гостроноса цікава Майя. — Галинка мені казала, ніби ти пам'ятаєш той час, коли люди були такі некультурні, що пробували викликати дощ молитвами?
— А правда, — сказав дід. — Ще й не такі дурниці траплялися в старому світі!
— Розкажи нам про це, дідусю, розкажи, — почали прохати діти.
— Добре, — погодився старий.
Всі затихли і колом розсілися біля нього. Всі знали, що дід часто розповідає дуже цікаві речі. І навіть вожата Надія та завідувачка Палацу тьотя Клава підсунулись ближче.
— От я вам розповім, — почав дід Омелько, — дещо з історії штучного дощу. Розповім, як люди наважились, нарешті, загнуздати хмари. Це мені вчора розповідав помічник начальника станції — отой веселий хлопець Грицько, що завідує на станції хімією. Первісні люди, не розуміючи тих стихійних явищ, які ми бачимо в атмосфері, жахалися грому і блискавки, тремтіли перед зливою і уявляли собі, що ті грізні боги керують всією цією механікою.
— О, — несподівано пискнув Толя. — Наша Галинка боїться блискавок, чисто як дикун!
Всі засміялись і зашикали на Толю: — Мовчи!.. Мовчи!.. Не заважай дідові!
— Ви, певно, чули, — продовжував дід, — що слов'яни, наприклад, поклонялися богові Перуну. Вони думали, що є такий дід, який керує громом та блискавками. І вони, тремтячи перед цим грізним богом, приносили йому в дрімучих лісах криваві жертви. А були й такі люди, що вважали за бога, знаєте, яку тваринку? Оту саму стрибунку-жабку. Коли бувало посуха випалювала степи так, що їхнім отарам загрожував голод, вони ловили у річці жабу, прив'язували її за лапу до кілочка і вивішували на сонце. Сонце немилосердно пекло жабу, а люди з надією дивились на небо. Вони міркували так: жаба любить воду і не може без неї жити. Отже, коли вона опиниться на сонці, так почне себе рятувати і обов'язково викличе з неба дощ!..
Дід на хвилинку замовк, а дітвора почала сміятись. Як же було не сміятись, коли люди були колись такі наївні?.. Навіть найменший з них, кругленький Іванько, якому було тільки шість років, і той би не повірив, що жаба може послати дощ!
— Ну, а то я вже пам'ятаю, — знову почав дід, — коли в нас попи викликали дощ. Спека страшенна, курява в полі, а шляхом іде «хресний хід». Дикою країною була царська Росія! І затурканий селянин вірив, що пророк Ілля катається на небі у вогняній колісниці (це коли гримить грім), а посуха посилається за гріхи людям, і тільки там, у небесній божеській канцелярії, пишеться розклад погоди!.. Закликали жерці-попи дощу на колінах, по-рабському випрохували порятунку. А небо слухало ці благання і було, як і раніше, спокійне.
Дід замовк, бо в небі промчав радіолітак. Він на мить завмер у повітрі, а потім причалив до «Переможця» і зник, провалившись у його бік. За ним полетіли два круглі автомати. Їх так само ковтнув «Переможець».
— Розвідка повертається! — урочисто сказав дідусь.
— «Мушка»! «Мушка»!.. Он і «Мушка»! — закричала Галинка.
Справді, у повітрі залунало тихесеньке музичне вуркотіння, і над ними пронеслась «Зелена мушка». Вона теж влетіла в «рот» дирижабля, і знову небосхил завмер спокоєм.
— Ну, — сказала вожата, щоб розрядити тишу напруженого чекання, — розповідайте щось далі, дідусю!..
— А чи давно, — запитав раптом товстий Ілько, — люди почали пробувати робити дощ?
— А вже близько сотні років тому, — відповів дід, — у фізиці було відоме таке явище, як електричне осаджування вологи. І вже років вісімдесят тому були зроблені цікаві спроби, та їм не надавали великого значення, вважаючи це за випадкові явища.
Казка про літаючого змія, що пашить вогнем і палає блискавками, обернулась на правду. Тільки змій цей був значно скромніший — він нікого не хапав і не ковтав, а просто собі робив дощик.
Кажуть, що, наприклад, у 90-х роках минулого століття старий французький вчений Бодуен в Алжірі зробив електричного змія і пішов з ним у поле. Всі дивом дивувалися, коли він випустив в небо цього чудного змія, пронизаного електричним зарядом. І от навколо змія виникли білясті туманні плями, і серед сліпучого чистого неба на очах у всіх виросла невеличка хмарка. Із цієї хмарки незабаром полився дощик. Кілька крапель упали на лисину цього поважного вченого, і він почав несамовито реготатись. Уявіть собі, як весело сміявся цей дідусь, уперше створивши хмарку. А всі думали, що він не при собі! Цими літаючими зміями пізніше почали цікавитись в Японії. Там у 1901 році ціла група таких зміїв вкрила ясне-яснісіньке небо. І от аж через десять годин почали виникати хмарки, а потім ніби пішов дощ.
Нащо я почав вам про це розповідати?.. А я просто хотів вам показати, яку величезну путь пройшли люди, щоб від маленького змія, до якого підводився якийсь крихітний заряд, дійти аж до нашого велетня «Переможця». А знаєте, хто перший почав думати про керування дощем у старій дореволюційній Росії? Це був вчений Каразін — отой, що заснував Харківський університет. Цікавий був старий. І зважився писати цареві, що погодою можна керувати.
Майя обхопила ззаду діда міцними рученятами і дала йому своє замовлення на оповідання.
— Не пущу, діду, поки не розкажеш, не пущу. Розкажи мені про щось страшне, знаєш, про що?..
— Я знаю, — жартівливо сказала Галинка, — мабуть, про блискавку.
Всі засміялись, а маленький Іванько закричав:
— Вона бреше. Вона павука аж ніяк уже не боїться. Отож і блискавки не злякається!
— Ясно! — задерикувато сказала Галинка. — Мені блискавка тепер дуже подобається.
— Ні, я не про блискавку, — сказала Майя. — Я знаю, блискавка — це розряд електрики в хмарі. — А от розкажи про посуху. Що таке посуха?
— Отакої! здивувався Ілько. — Посуха? Це коли спека і все засихає. Що ж тут розказувати?
— Ні, я розумію, — сказав дід Омелько. — Майя хоче знати, від чого бувають у нас посухи. Правда?..
— Правда!.. — закричала Майя.
— От я й розповім про це, — сказав дід Омелько. — Посухи бувають тоді, коли в атмосфері безупинно нагріваються повітряні маси, і тому вони стають надто сухими. Буває і холодне повітря з полярних країн суне на південь і нагрівається в цьому поході. Коли ж у нас трапляються великі, як то кажуть, рекордні посухи, то це дуже страшна річ, як правильно зазначає Майя. А це буває в певні роки, в певні періоди. Це буває тоді, коли великі арктичні маси повітря котяться з півночі на південь, нагріваються і висушуються. Одні спускаються через північ Скандінавського півострова, інші — через його південь. Або одні йдуть через Скандінавію, а інші через Карське море. Густі повітряні маси утворюють дільниці високого тиску повітря, або антициклони. І от схрещування цих шляхів густих повітряних мас приводить до впертих посух. У гребенях та сідловинах між двома антициклонами народжується суховій. Він особливо страшний тим, цей сухий пекучий вітер, що дме не тільки вдень, а й уночі. Коли посуха без суховію, втомлені, знесилені рослинки відпочивають хоч уночі; коли ж дме суховій, він і вночі випиває з них останні крапельки вологи…
