Дивовижна історія Мері Стенз - Уэйд Роберт (книги хорошего качества TXT) 📗
— Життєва статистика, — напівжартома підказав Дарк.
Міс Стенз ніяково усміхнулася.
— Аби ж то все воно обернулося життєвим, містере Дарк..
Та він не підтримав цієї розмови.
— А що ж було потім?
— Оце і все. Я одяглась і пішла додому. Місіс Белл сказала, що повідомить мене про наслідки протягом тижня. Думаю, мої шанси доволі мізерні.
Дарк допив рештки віскі.
— А я думаю, що ваші шанси досить певні, — заперечив він. — А скажіть… місіс Белл не згадувала про платню?
— Так… Вони платитимуть мені по п’ять фунтів у день за весь час, поки я перебуватиму під лікарським наглядом. Вона вважає, що це триватиме місяця півтора. Отже, загалом вийде щось із двісті фунтів чи, може, трохи менше.
— Це ж однаково що нічого! — обурено вигукнув Дарк. — Жалюгідні двісті фунтів за рекламну кампанію, що коштуватиме не менш як сотню тисяч.
— Для мене це чималі гроші, — заперечила дівчина. — До того ж я сподіваюся, що “Очевидець” надрукує репортаж… Звісно, коли мене візьмуть.
— Якщо візьмуть, “Очевидець” неодмінно надрукує репортаж, — запевнив Дарк. — А тим часом давайте вип’ємо ще.
Він знову наповнив чарки, тоді видобув з-за телевізора невеличку радіолу і поставив довгограючу платівку. Музика була м’яка й ритмічна — тиха мелодія у виконанні приглушених саксофонів.
— Наскільки я розумію, — сказав він, — ви дістанете цю роботу, а ми — матеріал для журналу. Я більш ніж певен, що оті ділки з “Черіла” заварили всю цю кашу недаремно. От тільки важко поки що сказати, чи це поважне діло, чи просто афера. Навряд, щоб вони викинули стільки грошей на рекламу, якби не сподівалися мати з цього добрячий зиск. Що ж до вас, то ви так чи сяк, а вигадаєте — я маю на увазі й гроші, й красу. Це може стати початком вашої артистичної кар’єри, і якщо я зумію хоч чим-небудь вам допомогти, то зроблю це з превеликою охотою.
— Ви дуже добрий, — тихо мовила вона.
— Аніскілечки, Мері. Просто бувалий у бувальцях журналіст, що напав на слід цікавої історії. До певної міри я використовую вас так само, як не раз уже використовував інших. Сподіваюся, ви мені пробачите. По-моєму, ви тут нічого не втратите.
— Що ж, мабуть, ваша правда, — пробурмотіла вона.
— Я ще ніколи не помилявся, — похвалився Дарк. — Єдине, чого я у вас прошу, це щирого співробітництва.
— Ви можете завжди звіритися на мене, — серйозно сказала вона.
Мері посиділа ще хвилин двадцять, посьорбуючи джин і слухаючи приємну, музику. Пол Дарк розповідав їй про журналістські справи. Час від часу й вона примушувала себе докинути слівце, бо їй теж хотілося говорити. В неї було таке відчуття, наче між ними виник якийсь невловимий зв’язок, непевний і, либонь, однобічний, — а втім, то могло бути просто легке сп’яніння. Та зрештою, вже збираючись іти, вона раптом збагнула, що те все означало: цілком несподівано, сама не знаючи як, вона закохалася в цього чоловіка!..
Та ні-бо, не може бути, це просто якась мара!.. Гамуючи розбурхані почуття, що вирували в її душі, вона чемно попрощалася й рушила додому, в осоружну квартиру, яку ділила з Пенелопою.
Розділ восьмий
Їх було шестеро за довгим полірованим столом кімнати для нарад. На чільному місці сидів Еміль Фасберже, підтримуючи пальцями-цурпалками одвисле підборіддя і втупивши очі за вікно, на залляту ранковим сонцем свіжу зелень парку. Поруч нього — Аманда Белл, сліпуча й холодна, мов крига. Далі — Клайв Роуз, у строкатій сорочці, яка робила його ще більш подібним до жінки; він весь час копирсався у величезному чорному портфелі з золотою монограмою, раз по раз витягаючи звідти якісь папери й дбайливо розкладаючи їх перед собою на столі.
Навпроти місіс Белл сиділа чорнява темноока красуня, гнучка, як рись, з виразним смаглявим обличчям уродженки півдня. На ній була строга чорна сукня з високим коміром, яка вигідно підкреслювала її незвичайну вроду. Красуню звали Тоні Лурі; вона очолювала торговельний відділ фірми, і важко було сказати, чим вона більше завдячувала своєму успіхові в цій царині — чи то комерційним здібностям, чи невідпорним чарам.
І нарешті майже в кінці столу примостилися двоє непоказних, напрочуд подібних один до одного чоловіків, що весь час змовницьки перешіптувались. Старший мав трохи зморшкувате обличчя, ріденьке каштанове волосся і вуса, що надавали йому винуватого виразу. То був Філіпп Мак-Кінлі, режисер кінокомпанії “Бельведер”, що знімала телевізійні фільми на замовлення “Мерріт і Хау”. Його напарник Дейв Блант, молодший і безвусий, проте вже також доволі помережаний зморшками, був штатний сценарист тієї ж компанії. Блант раз у раз скоса позирав на сліпучі принади Тоні Лурі, і очі його спалахували, наче два маяки. Було очевидно, що він ладен хоч зараз запродатися в рабство шефові торговельного відділу.
Аманда Белл відкрила нараду діловим, але цілком неофіційним тоном, змусивши Фасберже повернутися від заллятого сокцем парку до поважніших справ за великим столом.
— Мета сьогоднішньої наради — обговорити деякі питання, пов’язані із збутом та рекламою нового виробу фірми, крему “Врододій”. Це косметичний крем найвищого гатунку, він міститиме в своєму складі біохімічний препарат під назвою стимулін, що, як я розумію, має здатність пожвавлювати й регулювати гормональну діяльність ендокринних залоз і таким чином дає позитивні наслідки в поліпшенні зовнішності.
Вона швидко обвела поглядом слухачів і провадила далі:
— Я сподівалася, що ми сьогодні зможемо зустрітися з доктором Престоном і з’ясувати окремі деталі, але він надзвичайно зайнятий і до того ж вважає, що його особиста участь у розробці крему не має ніякого відношення до збуту й реклами. Мушу сказати, що саме доктор Престон керуватиме дослідом, на якому буде грунтуватися вся рекламна кампанія. З професійних міркувань він хоче залишитись невідомим, і це, мабуть, головна причина його відмови приїхати сюди.
Фасберже сердито гмукнув, але нічого не сказав.
— Потрібну дівчину вже знайшли? — спитав Клайв Роуз.
— Так, її відібрано з понад двох тисяч претенденток.
— Чи не вважаєте ви, що було б добре запросити сюди її?
— Ні, не вважаю, — твердо відказала місіс Белл.
— Це могло б полегшити завдання Мак-Кінлі й Бланта. Адже, зрештою, їм доведеться робити зйомки.
— Містер Мак-Кінлі і містер Блант матимуть більш ніж досить часу роздивитися дівчину, коли почнеться дослід. Наша політика щодо неї така: чим менше вона знатиме про наші наміри, тим краще. Вона всього лише манекенниця, якій платять гроші, щоб вона виконувала вказівки. Як і всі великі комерційні справи, план “Врододій” має зберігатись у суворій таємниці.
— А хто вона, ця дівчина?
— Можна сказати, ніхто, — з притиском мовила місіс Белл. — Цілком звичайна, непримітна, безлика й невродлива молода особа, що, як вона каже, заробляє собі на прожиття стенографією та друкуванням. Звуть її Мері Стенз.
— Ну, для початку не годиться вже саме прізвище, — забідкався Роуз. — Хіба можна виставити в рекламі косметичного виробу особу на прізвище Стенз!
— В такому разі, містере Роуз, ми придумаємо їй нове прізвище.
Фасберже гучно прокашлявся й мовив:
— Як я розумію, ця дівчина має бути, сказати б, міс Перша-ліпша. Пересічна непоказна представниця всіх суспільних прошарків. І прізвище, яке ми оберемо для неї, повинно це відбивати.
— Щось на зразок міс Сміт, — вихопився Дейв Блант, який не припиняв кидати палкі погляди на Тоні Лурі.
— Надто простолюдне, — буркнув Фасберже. — Вироби фірми “Черіл” призначено для вищого кола покупців. “Врододій” буде дорогий крем, занадто дорогий для пересічної міс Сміт. Нам потрібне ім’я, що звучало б так само узагальнено, як Сміт, але трохи вищого рангу.
— Смайт, — голосно сказав Роуз упевненим тоном рекламного діяча, якого ніколи не зраджує інтуїція.
— Смайт… — замислено повторив Фасберже. — Сміт-Смайт…
