Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Гірким уроком стали польські спроби відновлення свободи шляхом антиросійських повстань 1830 і 1863 років. Що з того, що це була національно-визвольна боротьба, якщо на її прапорах незалежність малювалась у кордонах перед поділом. Таким чином, українські і білоруські симпатії до борців за свободу переходили до військ окупанта. Так проявлялись наслідки шляхетського суспільного виховання. І тому повстання завершувались марнуванням цвіту молоді, заповненням Сибіру, ліквідацією всіх свобод і конфіскацією маєтків поміщиків.

Дух антагонізму панував також під австро-угорською владою в Галичині, яка колись становила частину Галицько-Волинського князівства, заселену «руським» населенням. Кордон, який відділяв князівство від Польщі, проходив по західному краю повітів Санок — Бжозів — Перемишль — Ярослав, не захоплюючи Лемківщину, яка врізалась гірським клином між Польщею і Словаччиною. Тоді Австрія приєднала до Галичини польські землі, включно з так званою Річчю Посполитою Краківською, утворюючи Західну Галичину. Таким чином, корінна Галичина стала Східною Галичиною.

Іншою країною, ніж у князівські часи, — значною мірою денаціоналізованою, колонізованою і полонізованою. Незважаючи на падіння Польщі, процес полонізації, розпочатий агресією в XIV столітті, розвивався надалі і під австро-угорською владою. Він був результатом нерівної економічної ситуації двох народів.

Із втратою незалежності Галицька Русь втратила і свої економічні досягнення. Ми згадували, як після анексії Галичини — конфісковані князівські і боярські маєтки передавались польським вельможам, шляхті й костелу, їм віддавали цілі села, прискорюючи розвиток панщини. Багато землі перейшло у польські руки в результаті полонізації місцевого поміщицтва.

Під австрійською владою ситуація галицьких селян, які становили 90 % населення, погіршувалась усе більше. Селянам бракувало землі, бо за статистикою [7] 1875 року великі господарства займали 42,36 % усієї площі Галичини (в тому числі державні — 389 тисяч моргів, графа Потоцького — 146 тисяч, архікнязя Альбрехта — 70 тисяч), а селянські — 57,67 %. Розвиток пролетаризації селян виглядав так:

Тобто банкрутували слабші поміщики, утворювались усе більші маєтки, одночасно подрібнювались господарства і доходили до такого мінімуму, що не могли забезпечити засобів для утримання родини. Адже у цю кількість моргів на господарство, крім поля, входила доволі значна решта — луки, ліси, пасовища, полонини, ставки, неужитки (ріки, болота, пусті піски, дороги і т. п.). За польських часів найвідважніша молодь втікала від голоду чи панської нагайки на Запорожжя, тепер подібна ескапада могла закінчитись пострілом на кордоні. У промисловості працювало 3 % українців, у торгівлі і транспорті — 2,5 %; 4,5 % набиралось серед чиновників, вільних професій, слуг і т. п. (дані 1910 року). Згідно з підрахунками священика Валеріана Калінки від 1852 року, тобто вже після скасування панщини, на прогодування сільського населення в Галичині бракувало 230 корців зерна, в результаті чого у 1847, 1848, 1855, 1876, 1889 роках голодувала або більшість населення, або вся країна. Від 1867 до 1883 року за борги чи за податки пішло з молотка близько 35 тисяч селянських господарств, залишаючи без засобів на життя щонайменше 100 тисяч людей, а в 1875 нараховувалось понад 500 тисяч сільського пролетаріату. Нічого дивного, що за підрахунками Ст. Щепановського у Галичині щороку вмирало на 55 тисяч людей більше, ніж у Конгресівці, яка налічувала у 1860 році майже таку саму кількість мешканців. Вмирали, головним чином, через шлункові хвороби, тобто від недоїдання. Протягом 27 років, під час яких велись підрахунки, у сумі це дало… півтора мільйона осіб!

Почалась еміграція. Спочатку до Угорщини, Румунії, Бессарабії, на Волинь, пізніше за океан — до Бразилії, Північної Америки, Канади, Аргентини. В першу чергу виїжджала найбідніша Лемківщина, за нею рушило Галицьке Поділля — Збараж, Тернопіль, Скалат, Гусятин, Борщів, Бережани. Протягом 20 років (1890–1910) з Західної до Східної Галичини прибуло 318589 поляків і в цілому не для того, аби збільшувати ряди сільського пролетаріату. Переселенці їхали сюди за землею, якої бракувало для місцевого населення. Адже земля була в руках польських поміщиків. Після скасування панщини частину маєтків було роздрібнено, у 1852–1912 роках польські колоністи з Західної Галичини отримали звідси 237 тисяч га, а українці — 38 тисяч, незважаючи на те, що в кінці цього періоду (1914) у Східній Галичині (з Лемківщиною) мешкало римо-католицького населення 23,1 %, а греко-католицького — 63,5 %. Не всі римо-католики навіть були поляками: ^!/₃ з них належала до групи «латинників», які не усвідомлювали свого походження. З тих чи інших причин вони колись перейшли на римо-католицьку віру, але надалі розмовляли українською мовою.

Як це сталось, що меншість прибульців, яких у Галицькому князівстві взагалі не було, змогла підпорядкувати собі у три рази більшу кількість автохтонів? Отже, підпорядкування існувало там від XIV століття. Австрія прийняла країну разом із польським адміністративним апаратом, з магнатами, які зосередили у своїх руках усі багатства. А хто має багатства, той має владу.

Основою полонізації у Галичині були поміщики, державні і самоврядні службовці, пізніше також вільні професії, робітники та інший міський елемент, менше значення мали селяни. Австрія спочатку відсунула від влади поляків, але після смерті цісаря Йозефа II (1790) магнати і шляхта почали поступово опановувати німецький, тоді бюрократичний, апарат, здобуваючи, з одного боку, вплив на вищих урядовців, а з другого, — проштовхуючи на нижчі щаблі цього апарату дрібну польську шляхту. У польських руках опинилось як міське самоврядування, так і Галицький становий сейм. Численні королівські маєтки викупило магнатство. Поміщикам було довірено на селі поліцейську, податкову, судову владу, набір рекрутів. До їхніх потреб було пристосовано виборчі правила, згідно з якими для вибору депутата крайового сейму достатньо було 55–60 голосів поміщиків, а селянських голосів потрібно було 18 тисяч. На загальну кількість 150 мандатів до цього сейму українці отримали в 1861 році 49, в 1877 — 14, а в 1883 — 11. Ще гірше булс у віденському парламенті. Вже на першому сеймі, скликаному на основі нової ліберальної конституції, між українцями і поляками почалась боротьба за рівноправність, яка тривала аж до Першої світової війни.

Ініціатива цієї боротьби виходила з боку української інтелігенції, яка у 1848 році утворила Головну Руську Раду і скликала освітній з'їзд під назвою Собор Руських Вчених. Рада оголосила декларацію про єдність галицьких українців з 15-мільйонним українським народом і висунула вимогу утворення у Східній Галичині, Закарпатті й Буковині коронного краю при федеративній перебудові держави Габсбургів. Висування цієї пропозиції в австрійському парламенті викликало обурення польських депутатів. Одні з них твердили, що не існує жодної Русі, що русини — це польське плем'я, а русинська література є діалектом польської мови; інші намагались переконати уряд і центральну адміністрацію у Відні, що русини — це потенціальні москалі. В результаті такої суперечки уряд відкидав пропозиції рівноправності, виходячи з засади, що це є внутрішня справа польсько-українських стосунків і обидві сторони повинні вирішити їх між собою. Вердикти в різних суперечках видавали цісарський намісник і міністр внутрішніх справ, польський граф Агенор Голуховський. Це він створив проект знищення українського руху через відмову від кирилиці і заміну її латинським алфавітом. Міністерство освіти навіть затвердило проект, але мусило його відкликати через повсюдні протести українців.