Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Для повної картини підсумуємо цей період цитатою з української історіографічної праці середини XX століття: «Період Великої Руїни перенасичений страшними фактами масового нищення людей. У 1660 році після укладення миру у Чуднові воєвода, князь Баратинський, хвалився, що знищив в околиці Києва біля 15 тисяч цивільного населення. У 1663 році польський генерал Чарнецький, придушуючи антипольське повстання, доносив королю, що «ціла Україна готова померти, але не піддатись полякам». Люди гинули від вогню і від голоду. У Ставищах на Київщині Стефан Чарнецький наказав вирізати усіх мешканців, а місто знищити. Знищив також Суботів, а кості Богдана Хмельницького викинув з труни (…). На Правобережжі один за одним з'являлись гетьмани, не один з них палив села, кров лилась рікою. Союзники Петра Дорошенка — татари і турки — спустошували країну, забирали у неволю мешканців. У Бучацькому договорі 1672 року Польща визнала незалежність України, але ця держава обмежувалась лише спустошеною Київщиною і Брацлавщиною. І це визнання стало причиною нового винищення населення. У 1674 році на Правобережжя прийшов гетьман Самойлович і зруйнував Черкаси, а гетьман Дорошенко з татарами страшно помстився тим, хто сприяв Самойловичу, — вирізав мешканців Умані, тисячі людей вирізано або вивезено до кримської неволі. У 1675 році турки остаточно спустошили Брацлавщину (…)» [6].

Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і Руське Князівство до Львова, Замостя, Бродів і далі, подорожуючи, бачив багато міст і замків безлюдних і пусті вали (…), які стали лише місцем перебування диких звірів. Мури ж, як у Човганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, які тільки на нашому військовому шляху зустрічались, бачив одні, малолюдні, інші зовсім пусті, розвалені, (…) непотрібним зіллям порослі, там гніздились лише різні змії. (…) Бачив там (…) багато людських кісток, сухих і голих, які були прикриті тільки небом».

Весь цей опис, як бачимо, стосується територій, підлеглих Польщі. Винищивши попередньо незліченні маси населення, прирекли на смерть адміністративно-політичну столицю держави, де стояли найчисленніші козацькі полки, де знаходився Чигирин — резиденція Хмельницького, де стрімким ручаєм протікало життя народу.

Таку ціну платила Україна у боротьбі з польською державою за свою свободу.

Політика знищення виявилась, однак, сізифовою працею. Спочатку почали вертатись з Задніпрянщини ті виселенці, які відчували найбільшу тугу за рідними краями. Нову колонізацію розпочав молдавський господар, який узяв в оренду обезлюднені території.

Під впливом його універсалів, що закликали до повернення й обіцяли різноманітні пільги, почали виростати з попелу нові міста і села під старими назвами, з'явились полковники в колишніх козацьких містах. У рух відродження включилась і Польща, в котрий раз дійшовши до висновку, що козацьке військо дуже потрібне як досконалий елемент у боротьбі з мусульманським світом. У поході Яна III Собеського під Відень у 1683 році, який започаткував витискування турків з центральної і південно-східної Європи, взяло участь близько 5 тисяч козаків, а в наступному році була утворена антитурецька Священна Ліга, до якої увійшли Польща, Ватикан, Австрія, Венеція, а трохи пізніше Росія. Крім того, тривали постійні сутички на польсько-турецькому кордоні, в результаті чого в руках Собеського опинилось майже все Поділля за винятком Кам'янця. Козаки всюди були потрібні, тому король видав універсал про відновлення колишніх козацьких полків, а сейм прийняв ухвалу про відновлення всіх їхніх прав і привілеїв. Це привело до повного заселення Правобережжя.

Але у 1699 році Польща уклала мирний договір з Туреччиною, яка відмовилась від претензій на Правобережну Україну. Тому козаки стали непотрібні. Сейм прийняв ухвалу про ліквідацію в Польщі козаччини, а та відповіла повстанням. У 1700 році полковник Семен Палій розбив 4-тисячний загін польської артилерії, разом із полковником Самусем оточив Білу Церкву, головну польську фортецю в Україні. Підступаючу підмогу було розбито під Бердичевом. По Україні було розіслано універсали, які закликали населення до повстання. Звідусіль надходило підкріплення. В усіх трьох воєводствах, Київському, Волинському і Подільському, шляхта оголосила посполитий набір. Після семи тижнів осади впала фортеця в Білій Церкві, Самусь здобув Немирів і Бердичів, ще на початку кампанії були зайняті Богуслав і Корсунь. Повстання охопило всю Правобережну Україну, нагадуючи своїм обсягом період Хмельниччини. В кінці, однак, воно було придушене польовим гетьманом Адамом Сенявським і армією лівобережного гетьмана Мазепи, яку послав цар Петро Перший. Це повстання також було рясно зрошене кров'ю. Після захоплення Сенявським штурмом фортеці Ладижин винищено до пня її захисників разом із 10 тисячами цивільних, покарано на смерть десятки тисяч повстанців, а 70 тисячам відрізано ліве вухо, щоб магнати знали, чим займались їхні піддані.

Знову повертались Любомирські, Потоцькі, Яблонські, Чарторийські, Браницькі, Сангушки, Тишкевичі, а разом з ними плеяда дрібної шляхти, яка займала при магнатах становища посесорів, орендарів, економів, командирів охорони. При кожному дворі крутились євреї — корчмарі і лихварі, напливало католицьке духовенство, відроджувалась унія. Відбудовували і перебудовували, вербували нових колоністів, головним чином українців (поляків бракувало) з Волині і Галичини, охочих до використання обіцяних звільнень від панщини на 10 чи 20 років. І тут з плином часу шляхта нагадувала про сплату боргів, заганяла до невільницької праці, оплати податків готівкою і в натурі. Населення змушували до прийняття унії або католицького обряду. Допікало великопанське ставлення до селянина як до худоби. Люди втікали від панів, об'єднувались у ватаги, грабували й палили маєтки, користувались підтримкою свого середовища. Це була ненависна польській шляхетській еліті гайдамаччина, яка в очах сірого населення виросла до рангу захисників православної віри і українського народу. Паніка охопила магнатів, шляхту, адміністрацію, католицький й уніатський клір — усіх представників полонізації і католицизму в Україні. Коли вибухали селянські заворушення, заколотники ставали партизанами, поширюючи гайдамацьке повстання. Ситуація була гіршою, ніж на Волині під час Другої світової війни, бо УПА попереджала польське населення про плановану екстермінацію, тоді як тодішні гайдамаки і поляки не переймались такими дрібницями. Всі порахунки здійснювались за принципом «око за око, зуб за зуб».

Перше гайдамацьке повстання вибухнуло у 1734 році на Київщині, коли після смерті Августа II у Польщі відбувалась боротьба за королівський трон між сином померлого Августом III і Станіславом Лещинським. На допомогу Августу прийшла Росія, висилаючи до Польщі свою армію і запорозьких козаків. Не знаючи сутності справи, українське населення думало, що царські і козацькі полки прийшли виганяти поляків з Наддніпрянщини, і почало повстання, щоб полегшити це завдання. Після поширення заколоту на Поділля його очолив сотник надвірної міліції князя Любомирського Верлан, який лише протягом кількох днів утворив полк з більш ніж 1000 селян, сотні запорожців і відділу міліції двору Потоцьких в Умані. Вирушивши з цим військом на Волинь, Верлан зазнав поразки під Крем'янцем, але здобув Броди, мав намір іти на Станіслав і Кам'янець-Подільський, його загони були навіть під Львовом, але були розбиті, головним чином, російським військом. Деякі розбиті підрозділи мандрували Україною ще кілька років.

Більше повстання вибухнуло у 1750 році. Тим разом гайдамацькі відділи сформувались на Запорожжі, перейшли російсько-польський кордон і розпочали напади від південної Київщини. Селяни масово приєднувались до повстання, слабе польське військо мусило зайняти захисні позиції. Повстанці захопили Мошни, Умань, Вінницю, Летичів, Смілу, Фастів, Корсунь, Ржищів, Народичі, Паволоч, Білу Церкву, Ходорів, Бердичів, Красне, Цибулів і доходили до Полісся. Повстання розгорталось стихійно, без плану і керівництва, без належної організації. Гайдамаки творили розбійні банди, збирали здобич і втікали, залишаючи бунтівних селян напризволяще. Повстання було придушене шляхтою всіх трьох воєводств.