Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

Успішною обставиною в обговорюваній проблемі є факт, що внаслідок ліквідації на тамтешніх теренах права індивідуальної власності на землю можна буде легко ділити землю згідно з потребою.

Наступним важливим додатковим мотивом є пропаганда (переконання), проведена з розмахом і планово, з низкою прикладів. Наприклад, оскільки і українці, і білоруси мусять бути переселені у Польщі — нарівні зі всім населенням при перебудові сільськогосподарського устрою, — то чи не краще буде жити згуртованою масою серед своїх земляків в Україні, ніж бути розсіяними по кілька родин по всій Польщі.

Нарешті, для чого, наприклад, українці і білоруси мають залишитись у Польщі, де, попри всі полегшення, самоуправління і т. д., завжди будуть почуватись громадянами другої категорії і дрібними господарями, тоді як на напівпустих територіях України і Білорусі будуть у себе незалежні політично і на додаток володітимуть більшими, ніж нині, аграрними господарствами.

(Зрештою, в разі відступу німців до Бугу і руйнувань, що ці бої завдають на наших східних окраїнах, тамтешнє населення, втративши родинні доми, втратить досить важливий привід залишитися і налагоджувати своє нове життя у кордонах Польщі й легше буде їх переконати нашій пропаганді в доцільності переселення до власне України чи Білорусі.)

Цю проблему треба одночасно вирішувати правильно і великодушно з політичної точки зору. Тут повинні враховуватись аргументи про необхідність визволення українців від пустих історичних комплексів і маємо обґрунтувати майбутнє співіснування сучасними політичними й економічними засадами. Також треба передбачити і провести важке, але ефективне завоювання прихильності до польсько-українських інтересів їхніх найбільших, поки що, ворогів, тобто провідників.

У цій проблемі треба одночасно врахувати той факт, що при нинішньому напруженні польсько-українських відносин на східних землях Речі Посполитої можливі будь-які односторонні дії та безпощадні відплатні акції, хоча у принципі слушні, однак зрештою призведуть до того, що вся Україна і, можливо, Білорусь будуть безповоротно втрачені для майбутньої дружньої співпраці з Польщею. Незвичайний момент, який ми переживаємо, покладає на нас обов'язок керуватись у цій проблемі лише політичною мудрістю, піднятись над усіма інстинктами ненависті, планувати на тривалий час, а також в історичній перспективі.

Тому, попри ненависть українців до нас, попри тисячу їх провин відносно польського народу і держави, попри співпрацю з німцями, вбивства й грабежі і т. д., ми не повинні вбивати українців, розбивати їхні родини, засуджувати ні на концентраційні табори, ні на важкі роботи. Якщо вони відійдуть від нас без перешкод, цілі і здорові до своїх братів, які мають досить землі і природних багатств, то, може, за цю велику жертву, що ми не шукали, як їм помститись за їхні злочини, отримаємо не пусте задоволення, що справедливість перемогла, а тривале, узгоджене сусідське співіснування на нових засадах [?].

Наступним відповідним засобом з політичної точки зору було б, можливо, у разі розгрому англосаксами не тільки Німеччини, але і Росії, просування Польщею на мирній конференції належно підготовленого, у тому числі з історичним і стратегічним обґрунтуванням, польського проекту: від'єднання від Росії і приєднання до України територій аж до Дону, тобто Калача і Воронежа, а до Білорусі території аж до Ржева, Вязьми і Орла. Таким чином, залишення за Польщею «західної України» і «західної Білорусі» на лінії кордону з 1939 р. було б пом'якшене, бо зрівноважене збільшенням цих країн, за опосередкованої допомоги Польщі, на їхньому східному кордоні коштом Росії, яка зазнала б у такому разі покарання за розв'язування разом з Німеччиною цієї жахливої війни. Суттєвим обґрунтуванням обговорюваної анексії стосовно

Росії могли б бути мотиви, аналогічні українським, переліченим вище, тобто втрата населення західноросійськими регіонами внаслідок війни, яка проходила на цих територіях дуже інтенсивно.

З політичної точки зору обговорювана вище анексія російської землі на користь України і Білорусі була б в інтересах Європи, яку контролює Англія, враховуючи ту можливість, що у випадку розгрому Росії і її обкраяння на різних відтинках таку Росію швидше можна зарахувати до азійських країн.

(Крім цього, якщо врахується, що — згідно з доданим рефератом № 2 «Сільськогосподарська реформа в Україні» — зі всього виробництва СРСР на Радянську Україну перед війною припадало 80 % вугілля, 70 % залізної сировини, 50 % сталі, 60 % залізної руди, 85 % цукру, то від'єднання від Росії промислових округів України (незважаючи на зменшення цих показників внаслідок воєнних дій), з одного боку, послабить Росію і зробить її більш залежною від Європи, а з іншого — забезпечить польській спільноті, в інтересах держави, широкий ринок збуту в Росії і тим самим створить на одну підставу добробуту більше у можливій майбутній федерації.)

Розширення на схід кордонів України мало б на своє підтвердження той факт, що на територіях, які не належать Радянській Україні, бо розташовані за Донцем, тобто тих, що належать Російській Радянській Федеративній Республіці, перед війною проживало приблизно 7,8 мільйона українців. Поєднання цієї прикордонної реформи з іншими позитивними заходами Польського Уряду, що розглядатимуться як спроба нового Гадяцького договору (якби він був реалізований, то дав би змогу Україні уникнути московської неволі, у якій вона перебуває без перерви від 1654 р.), могло б зініціювати тривале співіснування Польщі з Україною.

Пересування на схід кордонів Білорусі також було б виправданим через той відомий факт, що територія Білорусі невизначена і що сягає, згідно із згаданим у рефераті № 3 «Сільськогосподарська реформа у Радянській Білорусі» «Атласом», аж по Псковську, Брестську, Московську і Чернігівську губернії, — була б раз і назавжди визначена і то з користю для інтересів дружньої з Польщею Білорусі, мешканці якої замінили б таким чином частину поліських боліт на сільськогосподарські угіддя.

Реалізація проекту, викладеного у попередньому розділі, і навіть лише відповідне рекламування у певний час серед українців і білорусів цього проекту, який має велике пропагандистське значення, могли б позитивно вплинути на поліпшення взаємин і зменшити нинішню ворожість між поляками, українцями і білорусами, а одночасно посилити українсько-великоруський і білорусько-великоруський антагонізми.

VIII. Закінчення.

Оскільки переселення кількох мільйонів населення є дуже складною справою, з цим пов'язана ціла низка технічних, фінансових, транспортних та інших проблем, тому-то для їх вирішення належить створити у відповідний час міжміністерську комісію, а вже нині належить доручити опрацювання методичних підготовчих досліджень групі польських «Максималістів-Раціоналістів».

ТЕЗИ ДО ДИСКУСІЇ НАД ПРОБЛЕМОЮ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

І.

У момент вибуху польсько-німецької війни у вересні 1939 р., коли українська парламентська група поводилась зовні лояльно і правильно, українське суспільство одночасно визнало, що найдоречнішою в цій колотнечі для нього є роль диверсанта у тилу польської армії. Тому ми були свідками такої диверсії великого масштабу. Розвідка на користь німців, постріли у спини польських солдатів під час боїв під Львовом, підпалювання мостів і т. д. — ці факти аж надто відомі, щоб про них ще більше розписувати. Після розгрому польської армії, коли на східних просторах Речі Посполитої кілька днів панувало безвладдя, поки не відбулося зіткнення радянської і німецької армій, ту ситуацію використали українці для виконання двох завдань: 1) роззброєння і вбивств окремих польських солдатів і малих підрозділів; 2) грабування і вбивств польського цивільного населення, де тільки випаде оказія, тобто у дворах, по селах, де поляки проживали малими групами, головним чином біженців, які повертались. Лише після вступу радянських військ припинились ця різанина і масове грабування, а багато разів дрібні, розгромлені польські підрозділи здавались більшовикам, щоб уникнути смерті від рук українських селян. Після захоплення східних територій Речі Посполитої СРСР українці повністю перейшли на службу до більшовиків, головним чином, з думкою про ліквідацію на цих територіях поляків і польських здобутків з допомогою більшовиків. «Українці отримали максимум, що могли досягти за цих умов», — сказав один з провідних українців восени 1939 р., і здобули це завдяки більшовикам, почали прислужувати їм як тільки могли, аби тільки з їхньою допомогою знищити на східних територіях Речі Посполитої всі ознаки польськості. Так звані «народні збори», скликані більшовиками восени 1939 р., ухвалили ряд резолюцій у межах комуністичної програми, тобто про націоналізацію землі, банків, торгівлі, промисловості і т. д. Але один з ухвалених постулатів цілком випадав за межі комуністичної програми, а саме — виселення польських осадників. Це був постулат, підкинутий більшовикам українцями. Більшовики проводили його з певним ваганням, це доводить факт, що він реалізовувався таким чином, що в окремих селах старости (очевидно, голови сільрад. — Є.П.) отримували завдання зібрати певну кількість підписів з вимогою виселення конкретних тих чи інших мешканців. Не було випадку, щоб не збиралась потрібна кількість підписів. Тож громадяни Речі Посполитої оголосили вирок на виселення сотень тисяч польських родин, значний відсоток яких знайшов смерть на сході. А українська інтелігенція, яка при більшовиках досягла наукових, адміністративних, економічних звань, працювала над тим, щоб усунути будь-які ознаки польськості. Знищення наукових польських зібрань, їх розпорошення і перемішування з українськими, заборона вивісок, оголошень, реклам і написів польською, внесок у справу заборони розмовляти польською в університеті — це вибрані приклади з великої кількості фактів. Як же у цей час поводилось