Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

Тому всі аргументи свідчать на користь виселення за кордони Польщі. Залишення їх у межах Польської Держави, навіть розбитих і переселених малими групками по всій Польщі, вважаю шкідливим, бо це створило б тільки велику мережу розсіяних шпигунів, які при кожній нагоді виконували б роль V колони. Доказом цього є випадок з учителями-українцями у Познанському воєводстві у 1939 р. Звідки вивозити? Кардинальний принцип — брати родинами, господарствами, з центрального котла Малопольщі, охопленого більш-менш кордонами Сяну, Дністра, Збруча і старим австрійсько-російським кордоном. Кого вивозити? Цілими поселеннями 100 % там, де масово вбивали поляків, і вивозити разом з попами і їхніми родинами. Окремими родинами вивозити з тих місцевостей, в яких хтось із членів родини виступав проти поляків і нищив польськість і польське майно. Клір усувати разом з родинами, як правило, повинно бути вивезено приблизно 70 % українського населення усієї визначеної території. Власність вивезених повинна перейти у власність Польської Держави і бути використана на додання землі до 30–40 моргів польському селянину на сході, щоб дати економічну силу і можливості для розмноження. Решта українського населення, що залишилось і, за свідченням місцевого населення, визнане таким, що на добре і зле поєднало свою долю з Польською Державою, мусить перейти у римо-католицьке віросповідання, отримає польського ксьондза і школу, отримає повноцінні земельні наділи тут, на місці, або в іншій частині Польщі. У Пруссії, на Помор'ї, на землях над Одрою розселення відбудеться у співвідношенні 0,5:100.

На цій території залишиться лише смуга українська, але вже більше руська, від Горлиць до Заліщиків, яка за рівнем культури нагадуватиме Закарпатську Русь, швидше аполітичну, яку подібним процесом і спокійними засобами втягуватимуть як працівника в суспільний організм великої держави, і в ньому вона потоне.

А уніатська церква? Сумна її роль щодо Польщі. З великого примітива, яким вона була ще 50 років тому, піднімає її митрополит Шептицький з допомогою єзуїтів. Піднімає й одночасно готує політично, перетворює її в сильний політичний інструмент проти поляків (в Австрії), а потім проти Польщі. Піп є авангардом українства і годувальником (!) української інтелігенції, яка походить не звідкись, а з родини попа українського, яка надає більшість людського матеріалу для шкіл, університетів і військових організацій. Майже всі українські провідники — це сини попів. Коновалець, Мельник, Бандера і так далі — всі годовані ненавистю до Польщі, всмоктаною разом з молоком матері-попаді. Уніатський піп змінив свою професію і більше не є священиком, а став основою антипольської політики, для якої церква є мітинговою залою і кузнею ненависті до поляків. Він без докорів совісті краде польські душі, його рах з римською церквою ні до чого не зобов'язує. Фальшує метрики, переписує на українізм, щоб тільки здійснити велике політичне гасло «Геть ляхів!» Чи це нам у Польщі потрібно? Чи під протекторатом віри і Риму церква повинна нам творити бунт і чужу агентуру німецької держави? Час із тим покінчити! Частина повинна поїхати за новим життям разом зі своїми вірними, решта втратить сенс свого існування у Польщі і може шукати його там, куди пролягає його природна дорога у єднанні вірних, у поширенні віри і не у боротьбі з польським костелом і польськістю, а в церковній праці в морі східних слов'ян, у просуванні західної культури на схід.

* * *

У великому історичному поході стоїмо як народ на роздоріжжі. Коло історії після 10 віків показує нам дорогу на захід, на прадавні польські землі, повертаємось до центру Європи, до витоків двох великих рік — Одри і Вісли.

У руках нашого покоління перебуває не тільки нова ера відродження незалежності, але й підтвердження існування народу на наступні віки за умов, про які не мріяли ще і 20 років тому. Це зобов'язує. Польща повинна складатися з поляків, якщо хоче бути здатна до тієї великої ери, яка стоїть перед нею.

Національні меншини впродовж усього цього часу нашої незалежності були лише форпостом і виразниками політики різних держав, тільки не польської. У кожній важкій ситуації чи то жид, чи українець вважали своїм святим обов'язком плювати і топтати честь народу, який забезпечив його існування і давав захист, а своєю національною програмою вважали боротьбу з польським народом і з Польською Державою. Як ті перші вітали совєти, вважаючи їх рятівниками від польської нагайки, так ці другі використовували кожний момент, щоб у вбивствах і різанині польського народу та його безжальному винищенні здобувати славу свого народу. Час із цим покінчити. Час підпалені чужою рукою віковічно польські території очистити від тих, хто тримає тут охорону для інших, не для Польщі. Цього вимагають від нас історія і великий державний інтерес.

[Ha c. 35 автор висуває постулат переселення щонайменше 2 мільйонів українців поза кордони Польської Держави. В країні треба переселити щонайменше 50 % до центральної Польщі окремими родинами. «Найкраще до міст і промислових центрів, де вони найшвидше денаціоналізуються».]

Проект меморандуму

МАКСИМАЛЬНА І РАЦІОНАЛЬНА ПРОГРАМА вирішення української й білоруської проблеми в Польщі у випадку «А» і «Б» [24]

Обґрунтування (унаочнення) плану у випадку «А»:

ВЕЛИКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА РЕФОРМА У ПОЛЬЩІ а у випадку «Б»:

ВЕЛИКА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА РЕФОРМА ЯК У ПОЛЬЩІ, ТАК І В УКРАЇНІ ТА В БІЛОРУСІ

Ці реформи повинні відіграти роль тактичного засобу для мирного налагодження співіснування між великою і потужною Польщею і великою Україною та Білоруссю [опрацьовано після березня 1944 р.]

Вступне слово

Важка політична ситуація, у якій опинилась Польща внаслідок імперіалістичних російських планів, не може бути причиною, щоб розроблені у нинішній час проекти вирішення різноманітних проблем, чи то політичних, чи то економічних, чи суспільних, накреслювали собі значно скромніші рамки, ніж цього вимагають наші принципові інтереси.

Це стосується рівною мірою, а може, навіть і більше, ніж в інших справах, української і білоруської проблеми. На цю проблему не можна дивитись виключно під кутом зору нинішньої понурої дійсності. Не можна нам також вважати справи нашої культурної, економічної і політичної експансії на Схід остаточно програними у 1920 р., бо це не були амбіції тих чи інших польських особистостей, а просто Польський Державний Інтерес.

Враховуючи наведене вище, треба констатувати, що попередні проекти вирішення справи нашої української чи білоруської меншості не відповідають нашим внутрішнім інтересам, а водночас становитимуть велику перешкоду для наших прагнень у зовнішній політиці.

Надання українцям, які проживають у Польщі, тієї чи іншої автономії призведе у результаті, раніше чи пізніше, до відокремлення від Польщі на користь Росії або України територій, на яких вони проживають. Надання автономії українцям викликало б необхідність надання через деякий час такої ж автономії білорусам з такими ж наслідками.

Проект розселення після війни українців і білорусів по всій Польщі також має свої недоліки. Національна меншість залишиться меншістю навіть тоді, коли вона розпорошиться по всій державі. Національна свідомість українців, а також їхня і білорусів релігійна відмінність призведуть до того, що процес асиміляції відбуватиметься дуже повільно або взагалі не відбуватиметься. Прикладом може бути німецька меншість у Польщі, яка становить ледве 2,3 % всього населення Польщі і тільки в одному Поморському воєводстві має угруповання, яке сягає 10,1 % мешканців воєводства. А українців будемо мати після війни понад 15 %. Тобто в результаті замість німецької п'ятої колони матимемо тоді п'яту українську колону.

І це було б рівнозначно тому, що Польща муситиме бути поліцейською державою, причому не тільки поліція, але й усе польське суспільство мало б обов'язок стежити за своїми чужоплемінними сусідами. Це не вплине позитивно на характер особистостей, а держава замість витрачати всю свою енергію в напрямку зовнішньої експансії змушена буде вживати її на боротьбу з політичним й економічним шпигунством, саботажем, змовами і т. п. Тому проект такого виду може розглядатись лише у тому випадку, якби не вдалось за жодних умов досягти кращого вирішення справи.