Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
Східної Малопольщі стерли з пам'яті цю спрямованість українських намірів. Після вступу німецьких військ українці були певний час дезорієнтовані, але недовго, бо незабаром перейшли до ролі ентузіастів радянської агресії. Це перестрибування їм полегшили дві обставини. Першою з них було те, що росіяни надали своєму походу через східні землі характеру, ворожого до польської державності, а вже це було для українців достатнім заохоченням стати на бік загарбника. Другою вирішальною обставиною, що спонукала українців допомагати східному окупантові у знищенні проявів польського державницького життя, була та, що він виступав як союзник Німеччини і спільник у справі нового поділу Польщі. Українцям це здавалося геніальною комбінацією, що можна було поєднати культ Німеччини з культом Росії і ненавистю до польськості. До того приєдналась і третя обставина: українці є новаторами і любителями актуальної сили. Завжди вони прагнуть запрягтись у віз тієї актуальної сили, сподіваючись від неї толерантності для своїх інстинктів вбивств і грабежів. Але вже на самому початку українці потрапили у незручне становище. Культ гітлерівської Німеччини склався таким чином, що протягом кількох років вони розвивали тільки у своїх мріях повернення до традиційного гасла: «Бий ляха і жида!» Чи то внаслідок втрати орієнтирів через швидкий перебіг подій, чи з помилкового розрахунку, що Радянська Росія, йдучи на дружбу з Німеччиною Гітлера, прийняла також його ідеологію, але українці, влаштовуючи у момент входження радянських військ вбивства і грабежі поляків у кількох місцевостях (головним чином на Поділлі), знищили кільканадцять родин євреїв. Це викликало реакцію влади. «Націоналістичні» вбивства були засуджені, а винні суворо покарані. Радянська відозва, яка забороняла «націоналістичну боротьбу», як приклад наводила вбивства єврейських родин в особливо жорстокий спосіб. Крім того, українці не врахували, що у Радянській Росії після 20 років революції вбивство стало одержавленим. Радянська держава вважає це своєю монополією і не терпить у цій галузі конкурентів. Особливо вона не терпить вбивств, здійснених в ім'я іншої, ніж у радянській державі, ідеології.
4) У міру продовження радянської окупації серед українців культ радянської Росії зменшувався, зате зростав і набирав розмаху культ Німеччини, бо виявилося, що ці дві держави стали на шлях протиборства. В головах українців діяли тут відома їхня непослідовність і захоплення актуальною могутністю, а такою була німецька могутність, яка після капітуляції Франції досягла своєї вершини. Цим пояснюється, що українці активно допомогли німцям під час 10-денних боїв, які точилися на території Східної Малопольщі й Волині від моменту початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. Тим разом українці також мали намір після входження німецьких військ вдатися до масових вбивств євреїв і поляків. Ці наміри вдалось реалізувати у великому масштабі. Липень 1941 р. — місяць українського правління під егідою німецької військової влади — був одночасно місяцем масштабних вбивств поляків і євреїв. У Львові, крім вбивства 22 професорів вищих навчальних закладів (частково разом з родинами — всього приблизно 40 осіб), українці у співпраці з німецькою жандармерією половину ув'язнили, а інших вбили, приблизно 100 польських академіків. Це лише у самому Львові. У кожному місті чи містечку німці розстріляли від кільканадцяти до кількох десятків поляків, на яких українці вказали як на мнимих комуністів, що нібито співпрацювали з радянською владою. По селах в одних місцевостях поляків убивали (Бучацький, Чортківський повіти), а в інших тільки відбулись масові побиття. Щодо вбивств євреїв, то тут українці проявили себе в усій красі і певним чином стали зразком для своїх німецьких майстрів, бо треба пам'ятати, що до цього часу, жахливо переслідуючи євреїв, німці не застосовували вбивств задля повного винищення. Однак якщо у цей час вбивства поляків не набрали запланованих українцями обсягів, то це сталося через суперечність гасел, які тоді зіштовхнулись. Німецьке гасло звучало: «бити євреїв і комуністів», тоді як українське: «бити поляків і євреїв». Попри всю свою ненависть до поляків німці швидко виявили, що ці два гасла зовсім не збігаються. Німці з'ясували, що українці більше співпрацювали з радянською владою і що серед українців значно більше комуністів, а серед поляків їх майже не було. Серед убитих у тюрмах відступаючими більшовиками було дуже багато поляків, що українці намагались приховати, але цього вони не змогли зробити. За цих умов до повного задоволення української ненависті до польськості дійти не могло.
5) Якщо через певний час німецько-українські відносини почали псуватись, то не треба забувати, що однією з важливих причин було розчарування, що німці, не дозволили українцям розправитися з поляками так, як би вони цього хотіли. Тому надії, які виникали тут і там, що українці, як друзі німців, а можливо, і «друзі союзників» стануть друзями поляків, провалились повністю. Десь у середині 1942 р. німці перехопили у Скалаті великий наклад надрукованої там (схоже, і ще десь) української листівки, яка містила щось подібне до інтегрального викладу української ідеології. Суть цієї ідеології така: якщо на українській землі не буде жодного жида, поляка, угорця, румуна, москаля та інших чужих, Україна буде. Послідовність у цій листівці була, власне, такою, як викладено. Далі вона закликала: якщо надійде відповідний момент, належить різати, різати і ще раз різати. Хоча у цій листівці через обережність німців не називали, вони побачили себе, зрештою, слушно під загальною назвою «інші чужі». І відтоді почали дивитись на українців більш критично. Пізніше надійшли відомості, що українські агітатори, вбиваючи нескладну цю програму в голови українських селян, заохочували їх ще таким аргументом: Рузвельт визнає Україну, якщо у ній не буде нікого чужого, особливо жодного поляка. Це є найновіша, як бачимо, інтерпретація «Атлантичної карти».
6) Та спрощена українська ідеологія, попри все, що сказано вище, не знайшла б такого відгуку і такої віри у можливість її реалізації, якби не факт майже цілковитого вбивства і винищення євреїв, що відбувалось на очах українських мас за їх виразної підтримки, а на території Червенської Землі й Волині переважно за допомогою українських рук. У пограбуванні єврейського майна українці були в першій шерензі. Тому значна частина єврейського майна опинилась в українській власності. Нині програму вбивства поляків підтверджує також факт існування вільних і звиклих до цієї роботи рук, які не хочуть бути бездіяльними і потребують наступної роботи, а також властива, вроджена для української маси жага грабунків.
7) Зимові радянські перемоги серед значної частини українців викликали переляк. Проте певна частина відразу притулилась до переможця, який з'явився на горизонті. Але і ті, що були налякані, бо принципово не бажають приходу радянських, також прореагували своєрідно: вони якимось чином захотіли подобатись передбачуваному переможцеві і спокутувати, таким чином, свої попередні пронімецькі гріхи. Повідомлення про оголошення СРСР претензій до польських Східних Земель підказало цим головам цей спосіб. Винищенням поляків, гадали вони, не тільки задовольнять свою ненависть до польськості, свою жагу вбивств і грабунків, але й завоюють прихильність більшовиків. У світлі цієї останньої обставини до певної міри стає зрозуміло, чому вбивства почалися на Волині, де могутність Росії оточена для української маси великим німбом. Також і дата початку вбивств — вони почалися приблизно у другій половині квітня — збігається з моментом погіршення польсько-радянських відносин.
НАСЛІДКИ:
а) Масштаби різанини поляків на Волині вже відомі. Поляків усунули з сіл, частково повбивали, а частину змусили до втечі. Тут і там ще тримаються міста і містечка, але вони ізольовані і значною мірою приречені на голод, бо українці припинили постачання продуктів харчування, а німці думають перш за все про забезпечення самих себе. б) На території Червенської Землі панує бродіння, те, що сталось на Волині, у будь-який момент може вибухнути тут. Спорадичні вбивства множаться. Але фіксуються явища більш загальні і більш показові. У Раві-Руській позначено будинки і квартири, де проживають поляки, хрестиками за допомогою незмивної фарби. У гміні Старий Мізунь Долинського повіту українські війти і старости заборонили населенню продавати полякам і фольксдойчам будь-які харчові продукти, накладаючи на неслухняних українців великі грошові штрафи від 100 злотих за продаж 1 літра молока. При цьому українська організація загрожує продавцям побиттям. Населення низки місцевостей, розташованих понад кордоном Волині (наприклад, село Нетреба у Збаразькому повіті, містечко Щуровичі у Бродівському повіті), перебралось до віддалених місць. У Чортківському повіті й околицях вбивства поляків так зросли, що крайсгауптман Куят погрожував українцям розстрілювати за одного вбитого поляка 10 українців. Така прихильність крайсгаугітмана походить нібито від того, що українці після переходу радянського десанту через околиці Чорткова поспішно приступили до пограбування маєтку Лігеншафтів і майна німців, які втекли від десанту. Ось кілька фактів, які ілюструють стан, у якому перебуває Червенська Земля. Очевидно, що порівняно з Волинню тут як чисельність польського населення більша, так і його організація набагато міцніша. Але треба пам'ятати, що українське населення тут краще організоване, і найважливіше, що українці мають набагато більше зброї, ніж поляки. Для повноти картини треба згадати, що на територіях, через які пройшов радянський десант (а він ішов від Максимівки у Тернопільському повіті через Скалат, Копичинці, Чортківський, Бучацький, Рогатинський, Станіславський, Калуський і Надвірнянський повіти, зупинившись десь у горах Надвірнянського повіту), настало тимчасове заспокоєння, бо українці були вражені принципово правильною поведінкою десанту стосовно польського населення і розстрілами певного числа українських поліцейських.
