Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
А взагалі, за мелодраматичними історіями далеко ходити не треба. Сьогодні неждано зустрілася мені одна близька знайома. Виглядала нещасною і напівживою. Я запитав у неї: «Що сталося?» — «Петро від мене йде...» — «Що насправді сталося? Хтось же у цьому винен, мабуть». «Ні, в нього нікого нема. Він переживає якусь внутрішню кризу. Хоче почати нове життя. Сказав, що я йому більше не потрібна». — «І що?» — «І сказав мені: Пошла вон». Я здивувався, бо досі вважав, що у цій сім’ї все гаразд, як завжди, бо то була справді ідеальна пара. Дітей у них нема, але вони прожили шість років разом. Вона ще молода жінка, почала жити з цим чоловіком у 23 роки, все в них добре складалося. І ось він її так некрасиво залишає. Що б там не було, розумний чоловік зі своєю дружиною так повестися не має морального права. Міг же він якось по-іншому сказати, мовляв, поживімо трохи окремо... А в неї нікого більше нема, вона ледве не прислугою йому була. Тепер він і бізнес продає. Вона ж залишається ні з чим. Ось таке воно, справжнє жлобство у стосунках між чоловіком і жінкою.
Сергій Коляда. «Анекдот», 2013 р.
Лесь Подерв’янський
Фото з особистого архіву
Лесь Подерв’янський — художник, письменник, драматург. Народився 1952 р. у м. Києві. Закінчив Київський художній інститут, факультет живопису, монументальне відділення (1976), відтоді взяв участь у понад сотні виставок у різних країнах світу. Картини зберігаються в музеях і приватних колекціях України, Росії, Великобританії, Німеччини, США, Ізраїлю, Швеції та ін. Починаючи з 1970-х і дотепер пише п’єси, найвідоміші з яких «Блєск і ніщета підарасів», «Васіліса Єгоровна та мужичкі», «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму», «Кацапи», «Павлік Морозов. Епічна трагедія», «Сноби». Книги: «Герой нашого часу: П’єси» (2001, 2006), «Король Літр» (2006, 2010), «Рух життя, або Динамо» (2010) та ін. Нагороди: премія «Київська Пектораль» за сценографію вистави «Оргія» (1993) і за найкращу виставу року — «Постріл в осінньому саду» (1995); Міжнародного театрального фестивалю «Kintakt-95» та ін. Разом із режисером Андрієм Крітенком заснував театр «КРОТ» (Київський Революційний Охуєнний Театр). Вистави за п’єсами Подерв’янського збирають аншлаги по Україні.
Хто такі жлоби
Коли людина стає жлобом? Коли її «витягнути» з її ж органічного середовища. Якщо цей чоловік усе життя провів у селі, длубався в землі, то можна, наприклад, сказати, що це — симпатичний дикун. І він не є жлобом. А якщо цей дядько раптом стає начальником... овощної бази — ну то ще так... А коли президентом або народним депутатом — то він вже опиняється не на своєму місці. І тоді тут відбувається дуже багато цікавого.
У мене є хата в селі, в Полтавській області, я знаю односельчан, вони — нормальні люди. Не такі, як ми, та насправді так і має бути. Якщо б їх перетягти в Київ, де б вони зробилися начальниками, ці мої симпатичні друзі тоді таки стануть жлобами.
Бо коли селянина пересаджують у міський ґрунт — із ним щось відбувається... і він вже не знає, хто він. От звідки ноги ростуть.
Той же Яник — якби він був завгаром, я б випив із ним «водкі» і ми обидва отримали б задоволення.
Зразу ж спадає на думку індійська система каст. Питання повисає в повітрі. У нас немає каст, крім касти жлобів. Якщо детально все розібрати, бачимо: касти управлінської еліти немає, касти воїнів — теж (ті ж самі жлоби без традицій і честі) і т. д. Залишаються шудри й ачхут, або нєпрікасаємиє, які і є ті ж самі жлоби і в нас сидять на жирних місцях. Тому ця вся ідеальна індійська хуйня нам не підходить.
Розмірковуючи так, приходиш до сумного висновку, що жлоби — практично всі. Крім тебе, твоїх друзів і друзів твоїх друзів.
Чи є цьому (жлобству) достойна альтернатива?
Жлоб — це істота з тваринними звичками, які мають відповідне походження...
Інстинкти — зазвичай дикі. Але зовсім без інстинктів — не можна. Бо від них залежить виживання. І тіло, і дух, й еволюція...
Але людина відрізняється від тварини тим, що є ще культурний шар. Він у всіх тоненький. Якщо пошкребти — в певних екстремальних ситуаціях — він зникає навіть. Присутність цього культурного шару — визначальна: або він є, або нема. Хоч він заважає, як атавізм, тим, у кого є.
Чому жлоб любить бухать? Тому що йому страшно залишитися наодинці зі своїми думками, яких у нього нема. Цей дискомфортний стан він глушить роботою, а після роботи — телевізором і водкою. А якщо телевізор зламався, а водка закінчилася, він відчуває, що наступає піздєц.
Жлобство в мистецтві —
для мене тісно межує з поняттям бездарності. Яскравий приклад — Нікас Сафронов. Навіть кітчем назвати те, що він робить, — не можна.
Тому що кітч — це стиль, це високе мистецтво.
Стиль не може бути хорошим або поганим. Він може подобатися або не подобатися, тому про нього тут не йдеться.
Тобто критерій простий: усе бездарне автоматично — жлобське. Тут ми впритул підбираємося до такої хуйні, як «гламур». Ця пошесть повзе і поширюється на країни третього світу, тобто і на нас також. Для неї тут ідеальний ґрунт.
Адже гламур — це глянець, «плакіровка», брехня, життя, якого насправді немає. Гламуру, по суті, тому й не існує. Це — те, чого нема, фальш.
По суті, гламур і є ідеал жлоба, і це природно. За своєю природою корявий жлоб тягнеться до всього прилизаного, протилежності притягуються: тепле-холодне, сухе-мокре, інь-янь...
Жлоб як клас
Карл Маркс у цій країні наїбнувся мідним тазом і його теорія не спрацювала.
Примітивно пояснити то можна так: є класи, бідні не люблять багатих, багаті — бідних. Оскільки ця країна специфічна, в тому що жлоби пронизують її наскрізь, то в ній усе по-іншому. Бо бідний жлоб і багатий жлоб — це одне і те ж, у них немає внутрішнього антагонізму. Інакше бідні жлоби не голосували б за багатих жлобів.
Адже бідний жлоб не може проголосувати за такого ж бідного інтелігента. Жлоб йому ближчий — це ж його каста. Причому бідний жлоб завжди хоче бути багатим жлобом.
Багатий жлоб відрізняється від бідного жлоба своєю спритністю. У тому нема нічого надскладного. Якщо ця країна побудована за принципом домінування жлобства, то жлобу тут легше зробити кар’єру. Тому тут відбулася дивна така хєрня з кастами.
Було б незле, якби зробити так — перевернути все, після чого жлоби не змогли б бути при владі. На жаль, така ідея — утопічна.
Розумні люди, їх, на жаль, одиниці, тут не мають жодного впливу, тому жлобство процвітає. Ось головний клас — жлоб, який береже свої цінності. Якщо так триватиме й надалі, то цій країні настане повний піздець.
Бо жлоби ні на що добре нездатні, зате люблять нагороди. Якась засуха, литвин і такі інші товариші — герої України, питання — в чому їхній героїзм? Їм потрібне підтвердження власної значущості. Вони полюбляють різні бранзулєткі, посади, тітули. Їхня заповітна мрія — стати графами і маркізами. В глибині душі вони відчувають ущербність вітчизняних нагород, тому їм дико хочеться мати щось дійсно справжнє — Орден Підв’язки, наприклад.
Але це лишиться тільки їхньою мрією. Бо нема в світі такого ідіота, який дасть їм такий орден або висвятить їх у графи.
Насправді шкода, що над жлобами не проводили експериментів, як наприклад, над морськими свинками. Скажімо, беремо жлоба, багатого, поїмо його дешевим пійлом (замаскованим під французький коньяк, він усе одно в цьому ні хуя не тямить), перевдягаємо в бідні турецькі шмотки і садимо в запорожець — й залишаємо в Кіровограді на автобусній зупинці біля общєствєнної сральні.
Далі — акуратно записуємо наші спостереження в записник. Тому що теорія має підкріплюватися практикою, блядь!
