Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Освітня криза
Ми з товаришем у свій час заснували авторську школу фотографії, що носить моє ім’я. Неофіційно я давно перейменував її на виправно-трудову колонію Віктора Марущенка. Враховуючи те, що ми 10 років на освітньому ринку працюємо, можу констатувати одне: люди не хочуть учитися.
Я не хочу в такий спосіб сказати, що люди стали іншими, і не маю бажання їх лаяти. За ці роки ми підготували велику кількість фотожурналістів, які працюють у ЗМІ, а потім, коли настала криза 2008 року, ми відмовилися від цього формату і стали культурологічним центром. Це вже така просвітницька робота, тобто ми пояснюємо людям, що таке фотографія, якою вона може бути. Молодь, яка до нас приходить, часто не знає, що означає слово «фотографія», зовсім не орієнтується в сучасному фотомистецтві. Вона зазвичай виховувалася на українській комерційній фотографії — «лубочних картинках», позбавлених змісту і сенсу. А сьогодні нарешті створюємо окремий мультимедійний напрям, бо мусимо реагувати на потреби часу. Адже журналісти втрачають роботу, не знають куди рухатися далі, ми ж спробуємо їм допомогти. Серед наших викладачів — Юрій Макаров, Сергій Рачинський і багато інших відомих персоналій.
Телефастфуд
Як не прикро, джерелами освіти і масової культури в нас є два основних «заклади»: фастфуди і телевізор.
Я не маю потреби ні в першому, ні в другому, та величезна кількість людей сидить в Макдональдсі і в телевізорі і, отже, їм це потрібне. Вони на це тратять свій час і гроші. З’явилася ще одна залежність — Інтернет, соціальні мережі, які по-своєму шкідливі. Бо забирають у людини вільний час. А декого можуть зробити і психопатом.
Щодо освіти, то основна проблема в тому, що освіта просто не потрібна людям. Де її застосовувати? Немає попиту на освічених людей. Зі мною працюють дві дівчини, кожна закінчила два вищі навчальні заклади. Олександра Сльозко — театральний факультет і журналістику, працювала на радіо, а тепер — задіяна в моєму проекті, власне, медіа-напрямком займається. Інша моя помічниця закінчила педінститут і Могилянку, але роботи, яку шукала, так і не знайшла, тому поїде навчатися далі за кордон. Чи мені потрібні аж настільки освічені помічниці? Мабуть, що ні. Хоча б тому, що десь в іншому місці, можливо, вони б отримували більші зарплати. Я ж не можу на повну міру використати тут їхній потенціал, хіба лиш організаторські здібності.
Безробітні герої
У цій країні вдосталь безробітних, їх не можуть забезпечити роботою: заводи не працюють, сільське господарство існує на рівні рала і сохи... Справді, для чого тут потрібна вища освіта? Якщо в Англії у вишах викладають фотографію, і там люди бідкаються: ми ж всі не знайдемо роботу за фахом... — то міністерство освіти на це відповідає: «Нехай у нас безробітні будуть принаймні освіченими людьми». Не сидіти ж склавши руки. Чому б і ні? У Берліні, якщо вірити статистиці, 30% безробітних, по країні — 7-8%. Але безробітні в Німеччині — соціально захищений прошарок населення.
Спробую описати німецького жлоба, яким я його побачив. Це чоловік, який щодня п’є пиво (зі шнапсом), має довге волосся, фігурно вистрижене, у вухах — сережки. І конче в цих хлопців мають бути ще татуювання. Грубо кажучи, жлоб — білкова маса, натуральний білок. Як правило, ці люди працюють на будівництві. Це їхній основний підробіток. У Швейцарії я таких персонажів не бачив, інтелігентних людей мені траплялося бачити частіше. Хоч там також є типові селяни, недбало вбрані, з обвітреними обличчями, та саме таких, як у Німеччині, серед молоді нема. У кожної країни — свої герої.
В одній із найвідоміших моїх фотосерій «Донбас — країна мрії» героїнями й моделями стали жінки, які відрами і коритами видобували вугілля в занедбаних штольнях. Ці кадри глибоко вразили ситу європейську публіку на 26-му бієнале сучасного мистецтва в Сан-Паулу. Нині тих копанок уже нема. Звісно, шахти всюди закривали: в Англії, у Німеччині. Але забезпечили людям соціальний захист. А в нас цього не зробили. Уявіть собі, було 13 шахт, а тепер жодної! Що сталося з тими людьми? Вони живуть на межі бідності, виживають як уміють. Тому коли сюди приїздять іноземці, то шукають папуаські теми. І знаходять. У центрі Європи.
Троєщина
Так ми з учнями кілька років працювали над проектом «Троєщина», який присвячений субкультурним проявам у суспільстві. Чому стали вивчати цю тематику — дуже це, вибачте, засраний район Києва. На фотографіях чи не головним елементом було сміття. Ми відзняли багато цікавих кадрів із розкішними панорамами району, але не знали як цей ряд концептуально подати. І нам підказав Єжи Онух: «Ви ще сфотографуйте людей, які смітять. Їхні пікніки зніміть». Ми так і зробили. Поблизу пікніка озеро було, біля нього повно порожніх пляшок, бруд, наче мазут... Ось вони «вижрут бутилку водкі» — і в те болото...
Але виникла проблема: на тих пікніках всі ці люди аж настільки п’яні, що це вже навіть перестає бути чимось цікавим. Що робити? От ми й знайшли фотографа, який жив на Троєщині, і він влаштовував удома вечірки для мешканців району, де й фотографував їх. Ця молодь, яку ми нафотографували на Троєщині, приїхала із сіл. Як виявилося, спочатку вони всі розмовляли українською, а під впливом міста їхня мова деформувалася і перетворилася на суржик.
В останні роки на Троєщині з’явилося багато новобудов, людський контингент став ширшим, заодно почали з’являтися і заможні бізнесмени, які мають у цьому спальному районі свої офіси, бізнес-центри, здають квартири в них в оренду. Тож більш-менш пристойне помешкання там уже зняти недешево — 1-кімнатна квартира коштує від 500 доларів на місяць. Що й казати, інфраструктура столиці невпинно розвивається.
Дєвічьі грьози
Ми з учнями давно створюємо фотопроекти соціального спрямування. Один із них має романтичну назву «Дєвічьі грьози». Про дівчат, які приїхали завойовувати Київ із провінції. Але хтось із них став Машою Єфросиніною, а хтось так і залишився ні з чим. От ми відібрали: повію, стриптизерку... і дійшли до Людмили Смородіної і Вікторії Малекторович. У концепції була важлива умова — знімати модель на її ліжку.
Було так, що заходимо в квартиру, яку орендує студентка, або їх кілька в одній кімнатці живе, і бачимо: вони живуть у ліжку. У них там все: і комп’ютер, і брудні тарілки, і ще чоловічі ноги виглядають з-під покривала...
Ми довго обговорювали, що має бути і як, і зрозуміли, що ці світлини потребують тексту. Тож здійснили опитування, і серед питань було таке: що стало причиною вашого переїзду до Києва? І ось одна дівчина розповідає: «Прієхала к сваєму мужчінє, коли мені було 13 років». — «А скільки років було вашому мужчінє?» — «45». Ще були запитання: як ви уявляєте «жіноче щастя»? А чи є у вас мужчина, який допомагає вам грошима? Яка ваша остання прочитана книжка? І тут був ступор, як правило. Вони починали згадувати щось на кшталт «Записок диявола» і т. ін. Так ось...
Маша Єфросиніна брати участь у нашому проекті відмовилася. Ми зателефонували Наталці Розинській, вона на той час зустрічалась із швецьким бароном... І вона питає: А депутати будуть? Я їй відповідаю: «У нас цілий список депутатів». «Тоді надішліть його мені, я подивлюся». «Добре. Але в нас умова: ми фотографуємо на ліжку». «Ні. Я на ліжку зніматись не буду. Я не така». (Сміється. — Упоряд.) Як міг, Наталці пояснював, мовляв, у цьому полягає концепція, і що можна просто сидіти на ліжку, та ж нічого страшного в тому нема... Вона відмовилася, на відміну від Смородіної, яка позувала з неабияким шалом.
Словом, то був проект про нелегку жіночу долю... Найбільше вразила стриптизерка. В неї напередодні якраз був виступ перед масовою публікою. І ми приїхали подивитися на неї в домашніх умовах, у кімнаті, на площі Шевченка. Вона жила з повією, яка категорично відмовилась брати участь у зйомках. А стриптизерка після фотосесії зізналася: «Вікторе, я ще проституцією займаюся...» — «Тобто,» — перепитую. «Ну, в мене є 5 постійних клієнтів...» Треба визнати, з вигляду дівчина — негарна. Маю на увазі обличчя. Бо на фотографіях погодилася показати не все лице. Зате життєві плани в неї красиві: «Я скоро поїду в Емірати». — «Навіщо?» — «Бо там можна заробити більше». І я запитую нарешті: «Яка в тебе мрія?» — «Салон». — «Який салон?» — «Як який?.. По нарощуванню нігтів». Що тут скажеш, типова історія собаки Павлова. Так ці дівчата і живуть.
