Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Але вернемося в Голови, де, за королівськими метриками, уже є в селі 63 господарства, котрі сплачують податок 1578 злотих 13 гривень (Ростоки мають на цей час 107 дворів, оподаткованих на 3541 злотий 9 гривень). З чого жили ці люди і за що сплачували грошові повинності, коли землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини? В описі грунтів села Голови від 1878 року сказано: “То село в гористім місци положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні між якими будинки по горах розположені”. В інвентарних описах також згадуються малоземельні і безземельні гуцули-городники, комірники (квартиранти, бездомні), халупники, наймити. В одному з інвентарів значиться у Головах 1789 року 13 халупників. Про них записано: “Ці піддані до роду халупників належать”, “загород-ні грунти і куски сіножатей” мають.
Що могла держава мати з такої бідноти, які податки?
Ті ж інвентарі показують, що повинності голівських селян у 1789 році складалися з вісьмох пунктів. І хоч кожен мав припис відбути до десятьох днів “пішої” панщини, читаємо: “Та громада жодної панщини не робить, лише чинт і інші повинності готовими грішми платить”.
Але були багачі, що володіли полонинами, лісами, пасовиськами. Особливо розвинуто у ці часи вівчарство. У першій половині XIX століття на Гуцульщині нараховувалося понад 100 полонин. І було би неправдою вважати, що з них користали тільки пани, дідичі і держава. Простий нарід — хто п’ять, а хто тридцять п’ять голов — давав на пашу до ґаздівських полонин маржинку, а скором ділили порівну мішєнникам, незалежно — багачеві чи бідному.
Питаюся у старих людей — чи вони чули що про панщину у горах. Ні. Всі кажуть, що панщини гуцули не зазнали — то десь у долах це лихо тривало. У доліському селі Виженка, що під Німчичіем (давно перевал Німчич називався Турецька вершадь; на Буковині панували турки), і тепер ще якось витрималася каплиця з видавленими по глиняних стінах записами: по стільки-то буків давали за невихід на панщину, аж кров сикала... А Лука Гарматій записав у Жаб’ї отаку розповідь: “Давно була тьижка панщина, робили у Ромашкана на Віжници по пйить день на тиждень, ишли та й робили тьижко. Ходив старец сйитий. То не був старец (прошак. — М. В.), але цісарський син. Прийшов до одного чоловіка на ніч та й каже: “Приймете мене?” — “Та прийму, — відповідає чоловік, а сам нуждуєси, шо треба йти рано на панщину: — Єкби си за-пізнив, то дадут дванаціт буків”. — “Я би пішов за вас, — каже подорожний ґазді. Але рано старец спит — ни встає. А ґазда квапит: — Идіт, бо си забарите, та мут вас бити”. А старец на то: “Я умисне си спізню, найко ци мут бити...”
І пишов на ту роботу. То вже сонечко пидийшло в обіди, нарід наробивси, а вин лише прийшов. Окоман сказав єму: “За кого ти прийшов?” — “За того и за того”. — “А чого так забаривси?” — “Так міні випало”. — “Єк тобі так випало, то біжи до канцелярії, неси суда лавку и бука”.
Приніс вин ларку, а окоман каже: “Лєгай!” Дав єму окоман дванаціт буків і пишов старец до роботи. Робив до полуднє. А по полудни треба було квапитиси вставати, бо также давали 12 буків. Старец собі поволеньки їв, не вставав борзо и на полуднє дістав шє 12 буків. Вірєдили єго, аби приніс води. Вин єк пишов, так ни вернувси — лишив картку, прибив у Ромашкана на одвирку. Увечір пан прочитав тоту картку, а то писав цісарський син. Рушили за ним, але не могли наздогнати. Угіослід того прийшло вид цісаря, шо панщина скасована, а Ромашкан згорів у залізній печі”.
Мій вуйко Николай таке саме чув від свого діда Йвана. Додає, шо цісареви люди довго скаржилися на то, шо пани у горах не слухають цісарського наказу — не скасовують панщини. (За указом панщину на Галичині скасовано 16 травня 1848 року). А цісар не вірив. Але нарешті післав свого сина до Віжниці (містечко коло села Виженка, називалося давно Здвижень). Переконався цісарський син на своїх плечах, шо тєжка панщина триває по горах — дістав 24 буки.
Приклад вартий наслідування...
А голівські ґазди про панщину у їхнім селі не чули. Дуже вже воно бездоріжне і гірське для панських обходів. І гуцул у Головах чувся вільнішим, хоч не мав грунтів, не їв білого хліба. Зато дихав на повні груди. Недаром тут найдовше витрималися опришки. Ще й тепер коло хати Олени Сапріянчук-Бойчук — правнуки у семім коліні ватажка опришків Михайла Бойчука (Кляма) росте груша, котру посадив тесть легендарного героя.
Біографія Бойчуків багата, як гуцульський стрій. Олена розказує, що її прапрадід у семому коліні був Чокан — козак з України, що утік з польського полону. Та як прийшов у Голови — мав лиш сокирку з маленьким топорищем... Поклав тою сокиркою хату і посадив коло неї оцю, що дотепер витрималася, грушу. Узяв собі гуцулку за жінку, та й мали одну доньку. На тій козацькій доньці оженився Михайло Бойчук з перших Голов (тепер присілок Шкірівське). Оцей Бойчук мало що пожив коло своєї господарки, так переймився тестевим духом (і свого, певно, не бракувало), що не хотів ані раз нікому коритися — пішов у опришки. Зібрав ватагу таких самих, як він, і став називатися Клям. Пани Кляма боялися, як Божої кари, як громової бурі на свої голови.
У хроніці гуцульського літописця Ступницького від 1817 року читаємо: “Появилися в горах шайки славних опришків: Бойчук, Марусяк з Космача, Мосорук, ватажок з Прокурави, Штолюк з Жаб’я і Куделюк — з-за Черемоша, Яким’юк з Вербівець...”
Михайла Бойчука не варт сплутувати з іншим Бойчуком, уже Іваном — також славним поводирем гірських месників. Іван Бойчук діяв на століття раніше, опісля Довбуша. А коли зробилося скрутно, втік разом із своїми орлами до Наддніпрянської України — влився у Переяславський козацький кіш. То славна історія, до неї ще вернемося... А тепер про Михайла Бойчука-Кляма.
Багато років діяв разом із своєю ватагою попід полонинами Михайло Клям. Він був справді невловимий, і пушкарі довго його розшукували, аж нарешті зловили у Річці. Катували Кляма в Устеріцькім “катуші” — підземній тюрмі управителя пушкарів Герлічки. Але ватажок не видав жодного опришка, жодного ґазду, що помагав їм, не промовив слова.
Як дізналася Чеканова донька, що її чоловіка тримають у катуші, схапала діточок — їх у Кляма було дванадцять, одинадцять синів і одна донечка — і бігом до Устєрік.
Каже Олена Бойчук, що Михайло Клям ще теплий був, але уже неживий — його повісили. Бере нещаслива вдовиця тих діточок-сиріт і на роздоріжжі, що називається Вигода, каже їм:
— Розходіться по людях служити, бо я не годна вас прогодувати.
Лишила тільки трьох: хлопчика, що в бесагах несла, трошки більшенького, що вже ходив, і дівчинку, бо не хотіла дати її збиткувати. А старших синів післала селами до газдів на симбрилю (наймитувати). Ці два хлопчики, що лишилися коло мами, називалися Юрій і Микула. Вони виросли і збудували 1845 року хату. Та хата стоїть і тепер з написом на дверях — ким і коли збудована.
— Дідо не дає її розбивати, — каже Олена.
Цей дідо — Бойчук Василь Дмитрович походить з Микулиного коліна. У Микули був син Федьо, що мав сина Дмитра, — Дмитро Леся, дєдю цего діда Василя, що не дає розбивати хату. Йому 94 роки. А його хаті 145 років. Вона лиш на п’ять років молодша від церкви, покладеної в Головах 1840 року за священика Сильвестра Вітошинського — відомого просвітянина і громадського діяча в Галичині; цей священик 1874 року організував у Головах Товариство тверезости. Мальована голівська церква Йосипом Сороковським уже пізніше, за священика Рожка. Так-от дідо не лиш хату не дає розбивати, але й предкову — козакову грушу рубати.
— Иду-ко я грушу Чоканову рубати, там під нев мают бути гроші, золото, — каже Оленин син Василь.
Старий Василь Бойчук не позволяє внукови це робити.
— Я, — каже, — колись гадаю собі: це пусте, дичка, не родить — урубаю гет. Лиш подумав, а гілля така грубезна упала передо мнов. Та не раз були вітри, бурі, нічого її не ломило, а це упало тепер вперед мене. Заклєта, видко, груша. Не треба її кивати. Не вільно.
