Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття.
Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Влада. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збурював село супроти панської зверхности, діждався “визвольного” тридцять дев’ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру — найшли діда коло млина під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкульний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політикана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що діється в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня.
— Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, — бувало, посмівається мама.
Бо Митусь питав:
— А знаєте, шо сегодне за день?
— Знаємо: святого нероби, — відповідала заклопотана дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається.
— Е, сегодне великий день, — веде своє Митусь, — вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але • зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падолиста. Семого падолиста 1917 року большовики захопили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року проголошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Центральної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині.
— Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, — уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра.
— Я не тобі, Одо, я внукам це розказую, — потирав звично долоні незворушний нащадок політичного утікача з Угорщини. — Мої внуки мають знати національні свєта.
— Та шо сегодне за свєто? — переконана в своєму мама. — Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто...
— Бо таки свєто, велике свєто сегодне, — брав верх дідо. — Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки...
Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте сивою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала — тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п’ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, лишилася одна свідка наших бесід — стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем — бодай йому таку воду на тім світі пити...
Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближче до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них — дідова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для “Гуцульщини” Володимира Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини. Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися — дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати:
— Йди на приспу.
Або:
— Йди до мами, а завтра прийдеш сапати.
Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька.
У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сторонився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не вигонив її на пашу — годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали “місішник”. Бо він ненавидів жінок, лиш деколи на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи сажу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить.
— Чому Семенишин не відповідає? — питала.
— А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало.
Де ми розуміли, що то є “місішник”, уже май потому нам хтось уповів: це той, хто -.,,. яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно.
Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до “Гуцульщини” колоритну особу свого супротивника — ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину “Прелучну”, усі поля на Глинянім, зо п’ятдесят штук худоби, був війтом довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступником. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті об’яву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав д’нему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив пана на “фіякрі”. Пан каже:
— Женив бес си?
— Женив бих си.
— Найду тобі дівку.
Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже:
— Я пишу вексіль, підпишіть.
Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена — війтова донька — пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки:
— Єк маєш топитиси, то я єго заверну, — на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку — Анницю. Але ще у першу войну Максима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерегли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під горбом козака. А Максима ймили і виселили.
І що би ви думали? Він мав дідьтя — той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів — кажуть, платив за службу щезникові жінками. Коли повдовів третин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: “Ідіть до нас жити”. Іде до Несторія, а цей: “Ви женіться”. Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: “Це моя дитина”. І дав Несторієві на п’ятеро сін під Глиняним. Хоть потому не мирили — старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізвище Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жінки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кликав: “Ходіт, корови! Ходіт, бики!” — і все йшло за шнуром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скакунєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу...
— Нашо ти все записуєш? Кому це треба? — Мама дивиться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записати. — Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скакунєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови. Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим молоком. Єк злазив, то кинуло ‘то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигадки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут — усі безбожники...
Я цю мамину бесіду знаю — не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: “Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов”. І приставала до ангелового кличу: “Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?” А в житті’ склалося інакше. Бо життя — то складна, заплутана гра.
