У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Тож Донецьку губернську Надзвичайну комісію й підвідомчі їй органи було ліквідовано 1-го квітня 1922-го року на підставі постанови ВУЦВК. Замість неї при Донгубвиконкомі було організовано губернський відділ ГПУ. Документально діяльність ГПУ обмежувалася політичними правопорушеннями, але насправді самої лише міліції тут було замало. Тому Донецький губернський відділ ГПУ контактував із карним розшуком у боротьбі з кримінальним бандитизмом, розбійними нападами, вбивствами та іншими злочинами. Причому народних повстанців, які висували політичні вимоги й активно діяли на території Донбасу, розділили на п’ять груп з галузі «політичного бандитизму». Назагал це були «махновські банди» на чолі з Н. Махном, а також угруповання Марусі, Бистрова, Солодова, Савонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Кириленка-Бєлаша, що висували гасло «Визволення від більшовиків та комуністичного ярма». Також були «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка та Жоржа Бабицького, «есерівські банди» Колесникова, Волоха й Винника, а також банди, які лише курсували Донецькою губернією на кшталт частини 51-го Кубанського полку й загону на чолі з комбригом 1-ої кінної армії Маслаковим, або збройні формування місцевого характеру на зразок гуртів Жугіна, Склярова, Огнєва й Карлова.
З іншого боку, не забудемо про мітотворчу діяльність із вироблення моделей. Так, ніби суспільству дозволено конструювати власну долю, місто і місце на мапі! Втім, робота утопії — це образ двійника, що дозволяє побачити, наскільки місто на себе не схоже. І побратимом Донецька віднедавна стає Москва, а замість звичних териконів на його гербі з’являється неоковирна пальма з-під пера місцевого утопіста Мерцалова. «Мерехтливі смисли» Жака Дерріди пригадуєте? А чехівське «Доїхав до Харкова. Нарешті південь»? Що тоді казати, мовляв, про значно південніший Донецьк! Словом, як писали на броні радянських танків в Афганістані, «дружба не знає кордонів».
Утім, якщо донедавна перебування по таких окраїнах імперії скидалося на нескінченну присутність в одному безіменному місті («Донецьк», «Харків»: звучить майже однаково, чи не так?), то нині дещо змінилося. Насамперед — архітектурний образ міста, що стримить у фантомне майбуття гай-теківського розливу. Скажімо, церетелівські монстри й колони епохи клону, вибудувані у центрі Києва, не мають такої кумедно виправданої постмодерної підкладки у ставленні до клясицизму-історизму, як у Донецьку. Криза монументальної та міської скульптури сьогодні очевидна, це зрозуміло. Але вугільна столиця з неочікуваною легкістю переходить від радянської гігантоманії до стійкої моди на буржуйський мінімалізм. І якщо допіру ансамблеву єдність у Донецьку підтримували розкидані містом гранітні боввани типу Леніна, Артема й Будьоного, покликані возвеличувати героїв, то нинішні монументи натякають на їхню співмаштабність глядачеві. Ось розвихрює поли бетменівського плаща визолочений Анатолій Солов'яненко поблизу Оперного театру; ось намірився на черговий рекорд Сергій Бубка біля Центрального стадіону; ось гордовито поглядає карликовий Василь Стус, втиснутий у барельєф Університетської прохідної… Це, очевидно, і є той синтез мистецтв, про який так довго розводились більшовики.
Тож Донецьк, як бачимо, не плутає клясицизм з історизмом. Історизм для нього є стилем життя окремої особи — міського голови чи прокурора области — тобто людини, яка вільна вибирати час, у якому живе. На шталт колишнього мера міста В. Януковича, за якого в Донецьку почали будувати метро. Коротше, це можливість вийти з контексту за рахунок якихось просунутих, сучасних речей: футбольної команди «Шахтар», приїзду поп-зірки Філіпа Кіркорова. Натомість клясицизм — річ позачасова, як антисемітизм і комуністичні мітинґи. Він ґрунтується на позаісторичному ідеалі красоти-гармонії, що існує у постсовковій свідомості як Харкова, так і Львова. Тому для історизму Донецька кожна деталь лишається знаковою (і Будьоний, і Бетмен одночасно), але форма її створення — не важлива; важливіше — про що вона. Ось такий от монументальний постмодернізм виходить. «Звично йти містом / торуючи горлом простір, — пропонує місцева поетка А. Біла. — Гордо нести спорожнілий / джбанок у тімені / оглядаючи пишні вітрини / манекени у шклах / купальники плавки та інше / Ти не відкриєш нічого нового — / всі простують містом / креслених вулиць».
Пам’ятник Артему на Донеччині. 1927 рік
Але устремління Донецька до стильових вершин і соціяльних позицій краще спостерігати за фасадною естетикою міста. Не за культурою ж, де навіть примітивного «міжусобойчика» не спостерігаємо! Україномовний релікт самвидаву, журнал «Кальміюс», на шпальтах передплатного «Дикого поля» називають всього лише «екзотичною квіткою» на тлі суцільної русифікації регіону. І такі муміфіковані стосунки цілком влаштовують обидві сторони. Натомість зовні, архітектурно — все реконструюється. Ось де у міста шанс рвонути у небо свого Ейфеля, шарахнувши по обивателю й кислих міжнаціональних стосунках паневропейською забудовою! Скільки будівничої чутливости, що не видається акуратним заповненням порожнеч, а виглядає переосмисленою, вбачаєш у гай-теківських формах центрального готелю «Централь». Цей хмарочос покликаний був здійснити революцію в місцевій архітектурі. Чому ж революція вийшла така оксамитова?
Можливо, тому, що знаний гай-тек Нормана Фостера не дуже люблять у постсовковому суспільстві. Хоча донецький контекстуалізм ніколи не був чужий цьому стилеві, і знакову назву «Міленіюм» має як вежа у Лондоні, так і культова ресторація в Донецьку. Тим паче що тут згаданий постмодерний стиль подекуди уникає однозначности прямих ліній і кутів, тяжіючи до біоморфности сплетень із плястика й заліза. Хоча загальноприйнятій естетиці регіону, звичайно ж, пасують аґресивні металеві конструкції, скляні площини, винесені назовні комунікації, криві сильвети. Наче в хмарочосів банку «Аваль», що ріжуть черево старих міст на кшталт голівудських «чужих».
Або ось щойно відреставрований готель «Донбас»: ніби абсолютно бережлива музеїфікація знакової будівлі, але в осучаснених формах; суто прагматичне рішення, але не без метафізики; все майже «як було», проте з’являється новий ракурс. Тактика елементарна: відтінити старе новим так, щоби й вівці мекали, і вовки рикали. При тому не важить навіть постмодерністське хизування цитатами, сам будинок — абсолютно донецька споруда, навіть більш «донецька», ніж його професійне оточення на зразок готелю «Британія». Він ніби стояв тут завжди, і, описуючи його, хочеться говорити не про ті цитати, які у нього увійшли, а про ті, що з нього розійшлись — у провулок, в Донецьк, в історію. «Цей дім, лише здається, / не причетний / до нашої з тобою таємниці», — звіряється вищезгадана поетка.
Менш дотепним виглядає нинішня реконструкція «парадних» локусів міста. Наприклад, бажання зодчих, «нічого не поставивши на рельєф», таки зробити «рельєф» з центрального бульвару Пушкіна, призвело до заповнення порожнечі порожнечею: знесенням дерев, алей і традицій. Тепер місцевим художникам ніде розмовляти «за мистецтво», ґендлюючи ним же. Збудоване натомість з обрубків спиляних дерев наївне дитяче містечко й висаджені «побратимські» берізки відгонять архаїчним культпросвітом, оскільки ні з чим довкола не римуються. «І хто в цьому дикому краї відкриє патент / на те, що було, що закреслено, стане і буде, / на все, що означує слід про тебе і мене?» — сумнівається тепер наша знайома поетка.
А може, всі соціокультурні перетворення в Донецьку належать до аванґардистської парадигми 1920-их років? Оскільки тутешній «аванґард» визначує громадську позицію завоювання того, що вчора було позаестетичним. Відверто кажучи, він — це те мистецтво, про яке ми сьогодні не певні, чи мистецтво це взагалі. Так що встигнути у цьому контексті зробити щось путнє — чи то зруйнувати, а чи збудувати — цілком можливо. При тому важить називання об’єкта, яким його привласнює для себе обиватель. Таким чином, Місто стає «донецьким», або «львівським». І дуже рідко — «нашим».
