У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Якнайкраще ж вищезгадану моторику переходу до тоталітарних форм управління архітектурою демонструє факт оголошення в 1931-му році всесоюзного конкурсу на кращий проект Палацу Рад. До речі, саме цей рік, коли про жадні стилістичні реформи в СРСР не було й мови, а конструктивізм досі сприймався за офіційний радянський стиль, став початком кінця того самого конструктивізму, у розправу з яким вищезгаданий конкурс дуже швидко перетворився. Між іншим, він так і не завершився, оскільки наближалися радикальні зміни курсу політики партії в архітектурі та міському будівництві, чию науку в Інституті з відповідною будівельно-комунальною назвою опановував свого часу також автор сих рядків. Лише у травні 1933-го року було оголошено, що за основу для подальшого проектування Палацу Рад узято варіянт Іофана; московський конґрес нової архітектури, що мусив відкритися в червні 1932-го, відмінили за місяць до відкриття, і вже у квітні 1932-го архітекторам було велено об’єднатися в єдиний Союз, а радянському проектуванню запропоновано відроджувати «клясичну спадщину».
Отже, сталінський «соціялістичний реалізм», або «неоклясицизм», — при всій своїй здавалося б, еклектичності, — явище на рідкість цілісне, адже за ним стояла чітко визначена позиція, що відбирала під себе архітектурні засоби вираження скрізь, де могла їх знайти. З одного боку, за допомогою архітектурних конкурсів, премій, наближень і принижень Сталін відбирав, формував і дресирував архітекторів (за допомоги їхніх же власних колеґ). З іншого боку, не забувались надбання західного комплексу архітектурних ідей.
У сучасному мистецтвознавстві та історіографії, до речі, взагалі відсутній термін, який би характеризував «національну» приналежність хваленої «радянської» архітектури кінця 1920-их — 50-их років не з політичної точки зору або історичних подій, а з професійної позиції. Назагал суцільний плагіат і «професійне» переосмислення. З уваги на деяку спорідненість західних та вітчизняних мистецьких практик вільно буде визначити цей спільний стиль як Ар Деко, а не лише як аванґардний «конструктивізм» чи носталгійну «сталінську» архітектуру. Слід зазначити, що проблема визначення питомого архітектурного стилю в радянській історіографії подібна до ситуації з визнанням стилю Ар Деко, який на Заході довгий час також не сприймали за ціле, через що він існував під різними назвами: у Франції як «декоративний», «компромісний стиль»; у США — як «нью-йоркський», або «вертикальний стиль»; у Східній Европі — як «рондо кубізм».
На Заході стиль Ар Деко існує в межах 1908—1912 pp., а розквітає у 1925—30-их, натомість його розвиток в СРСР припадає на другу половину 1920-их років, а розквіт — на другу половину 1930-их. Нарешті, завершується Ар Деко на Заході у 1940—41-их, натомість в СРСР — у другій половині 1950-их років.
Зрозуміло, що розвиток традицій і декоративних тенденцій у радянській архітектурі відбувався в руслі розвитку раціоналістичних течій. Зрештою, саме виникнення держави з новим політичним строєм та комуністичною ідеологією визначило ідею утворення нового стилю, а вже боротьба між новаціями та традиціями в межах цехових дискусій привела до виникнення великої кількости архітектурних споруд, які в своїй основі мали компромісні рішення й поєднували раціоналістичну та декоративну тенденції. На межі раціоналістичного і традиційного виникла унікальна культура стилю Ар Деко.
Квартирне питання соціялізму
Нічому на світі не заздрю — лише хорошій квартирі.
Клясичний концепт будинку як «стріхи з орнаментом» видатні майстри архітектури намагалися пристосувати до сучасних вимог (І. Фомін, І. Жолтовський, І. Ґолосов та ін.), через що цілі центральні квартали в індустріяльно-столичному Харкові будувались за комунально-футуристичним принципом. Так, у «конструктивістських» будинках були відсутні кухні, адже громадянам комуністичного майбуття ніколи буде готувати, прати чи грати в шахи, оскільки харчуватимуться й розважатимуться вони, відповідно, в їдальнях і профспілкових клюбах.
Харків. Медичне товариство. 1930-ті роки
Перед тим, щоправда, Країна Рад пережила період масового переселення пролетарської голоти в «буржуйські» будинки, яке супроводжувалося процесом стихійного виникнення побутових комун. У такий нехитрий спосіб здійснювалася «реконструкція» побуту. Перейменовані в будинки-комуни колишні т. зв. «дохідні будинки» розглядалися наразі як робочі гуртожитки нового типу, покликані сприяти розвиткові колективістських навичок у робітничо-селянського населення, виховувати комуністичну свідомість тощо. Одержавши експропрійовані в буржуазії будинки в безкоштовне користування, робітники в кожнім створили органи самоврядування, що не тільки відали експлуатацією будинку, але й організовували такі будинкові комунальні установи, як загальні кухні-їдальні, дитячі садки, ясла, червоні куточки, бібліотеки-читальні, пральні.
Отже, стихійно захоплені в 1918-му році старі будинки, перейменовані на будинки-комуни, починаючи від 1919-го року прижилися як особлива форма колективного побуту. Наприклад, у Москві до кінця 1921-го року нараховувалося 365 будинків-комун, у Харкові в 1922—1925-их роках їх було 242. Побутові комуни перших років радянської влади являли собою добровільні споживчі об’єднання трудящих, які приймали визначений статут, що реґляментував життя всіх членів комуни. Керували розвитими побутовими комунами загальні збори й рада комуни.
Створення робочих будинків-комун у перші роки радянської влади в Україні було покликано привчити стихійні сили пролетаріяту до організованої структурі допіру «буржуйських», ворожих йому житлових кварталів міста. «Стеліться ж / погустіш рейки / руйнуйте / кубла хуторів. / Це не мої футуристичні витребеньки — / це замовлення / наших днів», — виголошував О. Корж 1929-го року. Тож побутові комуни були за опору радянської влади, тамтешній скупчений і злий побут формував однодумців, а вже за часів НЕПу з його розгулом дрібнобуржуазних настроїв узагалі неабияк сприяв появі нового ставлення «нової» безрідної людини до власности, міщанської влади речей і накопичення.
Власне, саме в будинку-комуні були виплекані паростки «нової» соціялістичної моралі, а також соціяльно-етичні норми радянського гуртожитку.
Наступна хвиля створення побутових комун припадає на кінець 1920-их років. Загалом пропонувалися різні моделі побуту майбутнього, відповідно до яких створювалися проекти, зокрема, письменницьких будинків у Москві, Києві та Харкові. Звичайно, літературне начальство воліло старовинних будівель, і тому ж М. Ґорькому, який остаточно повернувся в СРСР 14-го травня 1931-го року після дев’яти з половиною років перебування за кордоном, надали в Москві колишній особняк Рябушинського (Мала Нікітська, б. 6, архітектор Ф. Шехтель), раніше зайнятий Усеросійським товариством культурних зв’язків із закордоном. Рядові ж письменники при заселенні у відомчі будинки діяли зазвичай по-різному. Дехто, як поет-попутник В. Ходасєвіч, поневіряючись від початку 1920-их років, благородно просив-дорікав: «Навіть служба моя вимагає домашньої роботи, тобто тиші, якої я не зможу домогтися від чужих людей. Забрати в мене тишу в домі — те саме, що позбавити столяра верстата, робітника вигнати з фабрики. Це зрозумів навіть той хлопчик, що приходив до мене з житлового підвідділу. Він бачив мою квартиру. Але цього не зрозуміло його начальство, що заочно вирішило мене ущільнити». Натомість інші вирішували свої житлові проблеми більш рішуче. «Спілка письменників добудувала будинок, — значив В. Полонський 1931-го року. — Жахливі сцени при занятті квартир. Голодний одержав за списком квартирку на 2 кімнати. Ранком, прийшовши, — він застав у ній поета Арського. Той вломився в його квартиру вночі з майном. Коли Голодний запротестував, Арський став грозити: уб’ю, а не впущу. Голодний переказував, що квартири захоплювалися з бою. Один розмахував цеглиною: голову розкрою всякому, хто стане забирати в мене мою площу».
