Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Люди сповістили дружині Петра Одарці, вона прилетіла відразу ж.

— Що ви робите, бандитська ваша кров! — закричала Одарка. — Безневинну людину вбиваєте!

Активістки кинулись до Одарки, але бойова молодиця дала їм відсіч. На поміч кинулись молодики. Скрутили Одарку і намагалися вштовхнути в палаючу піч, яка аж гула від понівечених лакових ікон. У цей час підбігли селяни і заходилися визволяти односельчан, але було вже пізно… Петра винесли на руках, Одарку ж, яка ледь переступала ногами, вели під руки.

— Що ж ви наробили, антихристи, вбили мого господаря! — кричала не своїм голосом Одарка.

Петро лежав удома непритомний, а через два місяці сім’я залишилася без батька і чоловіка. Так ввійшла в хату Петра Стрільця радянська влада. Смерть, голод і злидні панували тоді по всій Україні.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки художників України, член Національної спілки письменників України с. Щербанівка — Київ, 2008 р.

Лариса Громадська.

Повстанці отамана Зеленого були переважно з Київської губернії. Проте були у Зеленого й мешканці Лівобережжя, насамперед з Полтавщини. І не дивно, адже Дніпро не тільки розділяв правобережні й лівобережні села, а і єднав їх — мешканці Трипілля, Халеп’я, Стайок, Витачева, Кийлова та Рудакова родичалися між собою.

Це підтверджує Тетяна Веніамінівна Коробкова, племінниця письменника Олеся Бердника, яка дослідила історію с. Кийлова (село Бердників з діда-прадіда) від наших днів до 1845 року. В самому ж Кийлові говорять, що дружні стосунки з Трипіллям споконвіку у селян були міцніші, ніж, наприклад, із сусіднім Вороньковом.

Григорій Якович Петренко (1931 р. н.) розповідав, що місцеві повстанці тримали зв’язок із Зеленим. Про це йому розповідали мешканці Кийлова старшого покоління. “Я любив спілкуватися з ними. Завжди цікавився історією, особливо мене цікавила історія Визвольної боротьби, — казав Григорій Якович. — Від старших людей я довідався, що повстанців перевозили через Дніпро до Трипілля Іван Маслюк і Петро Бердник (мій дід і молодший брат Василя, діда Олеся Бердника). Приходили до річки і гукали з берега: “Дай перевоза!”

Правнук Святослав Маслюк розповів, що Іван Олександрович Маслюк народився 1890 року в с. Кийлові на хутірку Крячки, біля озера Бакай. Його батько, Олександр Васильович Маслюк, до революції 1917 року був заможним господарем, мав великі статки. Землі його були по всьому Переяславському повіту. Він мав водяні й вітряні млини, пасіку… Свої володіння розділив між двома синами Павлом та Іваном.

Іван воював на фронтах Першої світової війни, був на кораблі сигнальником. Додому повернувся 1916 року. Як і його батько, Іван Олександрович був добрим господарем, радо приймав гостей. У нього часто гостювали як повстанці Зеленого, так і хлопці отамана Івана Черпака з Воронькова.

Григорій Якович Петренко розповідав: “Навпроти Івана жив його брат Павло, його разом з Йосипом Бердником 1919 року вбили більшовики (на тому місці тепер у с. Кийлові пам’ятник радянським воїнам). Павло і Йосип були в сотні отамана Черпака, коли вона намагалася на річці Трубіж, біля Баришівки, 4–5 лютого 1919 року, затримати наступ на Київ частин Красної армії. Багато юнаків тоді загинуло. Павлові ж пощастило повернулися живим. Та хтось доніс про нього більшовикам..

Улітку 1941 року пастухи переправляли корів, коней та овець на лівий берег Дніпра. Радянське командування заборонило пастухам вертатися у рідні села. “Кого ловили при спробі перепливти Дніпро, розстрілювали у Воронькові, — розповідав 80-річний Григорій Петренко. — Багато вбито там і “дезертирів”, які тікали з фронту”.

Іван Маслюк мав кума у Трипіллі, він його не раз перевозив через Дніпро. І на цей раз кум звернувся до нього. Хтось побачив (у селі говорять, що вчитель із Кийлова Кулик) і доніс. Комуністи арештували Івана й розстріляли у Воронькові у старій школі. Тоді, в 1941-му, у ній містився штаб дивізії. Очевидці стверджували, що у школі була справжня катівня: більшовики знищили там чимало “неблагонадійних”.

Трипільський кум залишився живий і після війни розповів про це Івановим сусідам у Кийлові. “Минуло зовсім небагато часу від Голодомору 1933 року, від репресій 1930-х років, — казав він. — Ніхто не хотів воювати. За що люди повинні вмирати? Була у нас Батьківщина? Ми були колонією…”

Хата Івана Маслюка, якій близько двохсот років, дивом уціліла. Вона стоїть як сімейна реліквія у дворі правнука перевізника — Святослава Івановича Маслюка.

У 1968 році село Кийлів мало затопити Канівське водосховище. Більшість людей, які жили на узбережжі Дніпра, на наказ влади виїхали. Та не всі мешканці покинули свої домівки. На той час у хаті Івана Олександровича жив син Михайло з родиною; вони відмовилися покидати своє житло. Разом з односельцями сім’я Михайла Маслюка добилася будівництва дамби на березі Дніпра, захистивши таким чином Кийлів від затоплення.

Лариса ГРОМАДСЬКА

Бориспіль, листопад 2011 р.

Ніна

Цвєткова.

Як і багато моїх ровесників, свого діда я не знала — наших дідів викосили кулі на фронтах, виморили голодомори, знищила московська влада в тюрмах і таборах. Але мовчазна пам’ять про мого діда та його непоборний дух завжди жили в нашій родині. Все, що я про нього чула, знала, ніколи не виносилося за хвіртку. Там ще шугала небезпека.

Дід мій, Федір Васильович Петриченко, народився 1885 року в містечку Трипілля в селянській родині середнього достатку, закінчив сільське Трипільське училище. 1906 року був призваний до війська. Воював на фронтах Першої світової війни, дослужився до прапорщика. Мама і баба Дуня казали, що мав чин поручника, але не признавався, бо тоді б влада зарахувала його до “золотопогонників”, а це б йому зашкодило.

1914 року Федір Петриченко приїхав у відпустку додому. У рідному Трипіллі зустрів свою долю — 15-річну Євдокію Оленич. Коли він уперше разом з її батьком Прокопом зайшов до їхньої хати, дівчина біля печі місила тісто. Чорнявий і вусатий військовик справив на неї таке враження, що тісто випадало з рук. Прокіп Оленич сказав до Федора:

— Ходімо з хати, бо все тісто буде під припічком.

А Федір уже вирішив одружитися з дівчиною. Прокіп дав згоду на заміжжя дочки, хоч і наречений був на 15 років старший від неї. Однак місцевий піп ніяк не погоджувався вінчати, через те що нареченій було лише 15 років, а вінчати могли з шістнадцяти. Оскільки Федорові потрібно було повертатися до війська, то чекати повноліття нареченої не міг.

І тут Федір виявив свій характер — на коні заскочив до церкви і так настрахав шаблюкою святого отця, що той погодився на вінчання. Так Федір привів дружину в оселю своїх батьків на куток села “Біля Хреста”.

Юна Євдокія мандрувала з чоловіком — згідно з його новими призначеннями. Побувала у Бресті, Мінську, Саратові, мабуть, і в інших містах. Як поверталися у Трипілля, то брали участь у культурному житті містечка. Тоді Євдокія вбиралася в народний стрій. Перед тим як вивести її у люди, Федір ставав на коліно і, висмикуючи, вирівнював білу мережку сорочки, яка повинна була рівномірно виглядати з-під спідниці. Потім піднімався, розгладжував долонями всі зморщечки одягу на спині, повертав її до себе і милувався.

Федір гарно танцював, а Євдокія співала в церковному хорі. Часто просили:

— Дуню, заводь.

У 1918 р. Федір повернувся з царської армії. За гетьмана навчався у старшинській школі. Під час антигетьманського повстання перейшов на бік земляків. У Дніпровській повстанській дивізії командував сотнею. Навесні 1919 р. під час повстання проти комуни він очолив кулеметну команду.

Федір Петриченко був з отаманом Зеленим до останнього. Навіть коли справа була програна, він не втрачав надії знову піднятися на боротьбу з окупантами — і людей до цього готував, підбадьорював. Він сподівався на конфлікт СССР із Заходом. І чекав тієї війни як спасіння, чекав з нетерпінням дня, коли знову можна буде взяти в руки зброю.