Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

У Щербанівці комсомолець Андрій Медвідь склав список односельчан-зеленівців, їхніх менших братів і синів “розкуркулених”. За цим списком їх і арештували на Паску 1937 року. Вночі приїхала машина з Обухова і забрала 18 щербанівців.

Чому мене не взяли в 1937 році?

У 1930-х рр. якось уночі Медвідь заліз до мого льоху. Я його впіймав, думав скалічить. Медвідь упав на коліна, цілував поли і просив помилувати, клявся, що ніколи не зробить мені і моїй сім’ї зла. Очевидно, через те я й не попав до того списку.

У Щербанівці неподалік Пустових жила сім’я, по-вуличному їх звали Петрігали, батько і син. Син став видавати себе за домового, який живе на печі за комином. До нього їхали селяни з усіх навколишніх сіл. Везли зерно, мед, горілку, а він їм з-за комину розповідав їхню судьбу. Прийшов і я погадать, говорю: “Подай і мені, господаре”, а він з-за комина говорить: “Принеси мені, Федоре, меду миску”.

Гадання було при повній темноті в хаті. Я приніс миску меду — вдома ж була пасіка. Почалось гадання, “домовий” каже: “Давай, Федю, мед”. Я подав миску лівою рукою, а правою захватив “домовика” за пику та подряпав її. Тоді сказав людям, що цей шарлатан їх дурить, а вони йому, брехуну, вірять. І наказав закрити лавочку махлярства.

Розповів Федір Павлович ПУСТОВИЙ (1887 — 1971).

Записав його рщний племінник по матері Василь Михайлович СТРІЛЕЦЬ.

Надіслав Михайло Горловий.

Катерина Бадмаева.

Рід Бойків багато зазнав життєвих незгод у часи революційних подій на трипільсько-дерев’янсько-обухівських землях.

Моя тітка Марина жила у Злодіївці, нині Українка, тримала великий дім і клуню, де ставали на перепочинок козацькі загони (так називала їх бабуня Варка — батькова мати). Тітка Марина була зв’язковою між злодіївськими козаками та загоном стрільців, що базувався у Григорівці. У неї була красива корзина, в якій лежала свіжа риба, а серед риби — записка.

— Свіжа риба! Свіжа риба!

Це був сигнал.

На Дівич-горі серед вишневого саду стояла дивовижна хата Митра Пилиповича Хоменчука. Його дружиною була Уляна Сергіївна Бойко — моя рідна тітка по батьківській лінії. Там жила і тітка Василина (Прасолиха по-вуличному), теж зв’язкова козаків.

Мій батько, Данило Сергійович Бойко, втік з царської армії, з Пінських боліт, де воював за чужі інтереси разом зі своїми земляками — Антоном Власенком та Василем Філоненком. Жили вони там у землянці, їх загризали воші. Солдатам набридло, піднявся бунт. Друзі приєдналися до латиських стрільців і бронепоїздом поїхали до Петербурга. Як розказував батько, вони не знали, що у ньому їхав з Німеччини і Ленін. Декілька місяців тато охороняв штаб Леніна, аж поки не почали комплектувати ленінську гвардію.

Потрібні були на кожного з бійців характеристики. Тато приїхав у село, де на той час старостою був бідняк Максим Литвин, хата якого стояла коло церкви, той дав довідку татові: син спекулянта-куркуля. Дідусь, Сергій Тимофійович, справді торгував. У центрі Дерев’яної був наш магазин — під червоною покрівлею і з голубими віконницями, млин, велика пасіка. Після такої відповіді батько, забравши бойових побратимів, пішов у Трипілля, приєднався до своїх родичів — Прасолів, Хоменчуків, Ковалів, Оленичів, з яких пізніше було створено 1-шу Дніпровську дивізію. Її командиром було обрано вчителя Данила Терпила, який хотів бачити нашу Україну незалежною. Мама розказувала, що бійці базувалися у Козацькому яру… Там було два великі стави, тож було легко напувати коней та ховати їх з одного боку у чагарниках ліщини, акації, а з другого — у дубовому гаю.

В одному бою з регулярними військами мого батька було поранено у ногу. Тяжке поранення в ногу отримав і Антон Власенко (ми, діти, дражнили його “кривий Антон”), а Василь Філоненко — в руку. Зелений відступив до Ржищева, а поранені залишилися в селі на лікуванні. Тоді багато хто перейшов на бік червоних…

Зелений вимагав одноосібного господарства та самостійної України. Він відмовився воювати на боці більшовиків. Заклики Зеленого були до душі багатьом, тому в його загонах були і заможні, і безземельні селяни. Батько розповідав, що зеленівці не ображали селян, тому що самі були селянами.

Якось до Трипілля зайшов полк Дніпровської дивізії, яким командував наш родич Максим Удод (Підкова). Я була у них у хаті, вона стояла біля містка в центрі Трипілля коло чайної. Родичі Максима Удода (Підкови) говорили, що погроми і розбій робили козаки Денікіна, з якими не мирилися і Зелений, і Удод. Добрі й чуйні були наші родичі — як Максим чи Данило, — бо самі були із селянських родин і воювали за незалежність України.

Катерина БАДМАЄВА (БОЙКО)

Спогади Катерини Данилівни Бадмаєвої (Бойко), уродженки села Дерев’яна Обухівського району Київської області, записані її сином, Русланом Ростиславовичем Бадмаєвим, і передані 2011 року краєзнавцю Галині Петрівні Хитенко.

Антон

Коломієць.

У селі Зікрачі Кагарлицького району живе Ганна Олександрівна Клименко (Перебийніс), 1907 року народження. Я поїхав поспілкуватись із нею. Розповіла вона чимало, зокрема і про бій у Зікрачах зеленівців проти росіян. Брали в ньому участь і місцеві козаки, серед них три брати — Гаврило, Юхим та Василь Перебийноси. Гаврило поліг у тому бою. Після поразки Визвольних змагань Юхим та Василь переховувалися, ночували на деревах та в дуплах. Загинули разом із дружинами та дітьми 1933 року під час Голодомору. Згадуючи болючі моменти, Ганна Олександрівна ледь не плаче. Воно й самому важко та моторошно слухати це…

1947 року, взявши малих діточок, пішла Ганна Клименко на поле збирати колоски, а тут — на коні голова колгоспу Нестор Маркович. Усмалив дітей батогом по спинах і забрав збіжжя…

Всі згадки про цього Нестора негативні. 1946 року він у чині капітана повернувся з Далекого Сходу. Розмовляв тільки поганою мовою та лайкою, як він сам казав, щоб було “убєдітєльнєє”. Виматюкав він якось і літню жінку, бо не там, як йому здалося, випасала корів. Вона зробила зауваження, а він їй: “Я — голова колхозу!” А бабуся йому так собі спокійно: “Не голова ти, серденько, а срака!”

Не вибили репресії і голодомори з людей гідність!

Антон КОЛОМІЄЦЬ

Зікрачі — Київ

Незборима нація (Київ). — 2008. — Квітень. — Ч. 6 (268). — С. 4.

Лариса Громадська.

Ще й сьогодні багато українців не можуть позбутися страху, який, здається, на генетичному рівні причаївся у їхніх душах. Страх перед московськими репресіями призвів до безпам’ятства. Скільки через цей страх забуто достойних, скільки не написано книжок, не встановлено пам’ятників!

Одним з тих достойних, яких забули, є Петро Федорович Середа із села Стайки, що на Київщині. Про нього не можна було в селі згадувати, бо він брав участь у повстанському русі отамана Зеленого, боровся за Самостійну Україну.

Прийшов у світ Петро Середа 1873 року у Стайках Київського повіту. Був це чоловік козацької вроди. Дружину взяв заможного роду — походила вона з козацької старшини Стайківської волості. У шлюбі народилося четверо дітей: Василь, Микола, Параска і Мотря. Микола пустив у світ Олександра, а Василь-трьох дітей: Івана, Галину та Василя.

Петро Федорович гарно малював, вправно грав на цимбалах, чудово співав, виступав навіть із капелою композитора Миколи Лисенка на гастролях по Україні. Сам Лисенко приїздив до нього у Стайки. І Петро Федорович неодноразово гостював у Миколи Віталійовича. До речі, Микола Лисенко брав до свого хорового колективу не просто талановитих — він гуртував навколо себе людей національно свідомих.

Знав Петро Середа й ректора Київської художньої академії. Подавав навіть заяву про вступ до неї. Чи вчився, не знаю, але студенти академії не раз малювали його з натури. Односелець Андрій Никонович Неїжко (народився 5 липня 1895 р.) стверджував, що у Стайках Петра Середу шанували як артиста, цимбаліста та художника, але дехто насміхався з нього як з господаря. Може, через оту любов до мистецтва? Практичний розум деяких односельців, мабуть, не міг збагнути, як це можна малювати чи грати на цимбалах, коли в полі он скільки роботи!