Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Пан де Талейран мало не луснув од злості; холоднокровність Людовіка XVIII вивела його з себе: його, Талейрана, який завжди так гордився своїм самовладанням, розбито на власній території, покинуто тут, на монській площі, як останню нікчему: було від чого втратить спокій! Мовчки провівши поглядом карету, що зникала в далині, він схопив герцога де Леві за ґудзик і закричав: «Ви тільки подивіться, пане герцог, ви тільки подивіться, як зі мною обходяться! Я повернув королю корону (далась йому ця корона!), а мене проганяє геть, і мені доведеться знову волочити мізерне життя у вигнанні».
Пан де Леві неуважно вислухав його, підвівся на носки і мовив: «Князю, я від’їжджаю, має ж бути при королі хоч одна людина старовинного роду».
Пан де Леві скочив у найману двоколку, де сидів канцлер Франції; влаштувавшись на паях у колимазі часів Меровінґів, двоє вельмож кинулися навздогін за своїм повелителем з роду Капетинґів.
Я попросив пана де Дюраса зробити все можливе для примирення і сповістити мене про результати. «Як! – здивувався пан де Дюрас. – Ви залишаєтеся тут, незважаючи на те, що сказав король?» Зі свого боку пан де Блакас, покидаючи Монс, подякував мені за співчуття до його персони.
Пана де Талейрана я застав у прикрому становищі: він шкодував, що не послухався моєї поради і, поводячись, як норовистий поручик, не захотів увечері побачити короля; він боявся втратити політичну могутність: адже якщо підготовлювані угоди будуть укладені без нього, він не зможе нагрівати на них руки. Я сказав йому, що, незважаючи на відмінність наших переконань, як і раніше, залишаюся вірний йому як посол міністрові закордонних справ; до того ж у мене є друзі, близькі до короля, і я сподіваюся незабаром отримати від них добрі новини. Пан де Талейран був сама ніжність, він схиляв голову до мого плеча; у цю мить він, звичайно, мав мене за людину видатну.
Пан де Дюрас не забарився прислати мені записку; у ній він повідомляв мене з Камбре, що справу залагоджено і пан де Талейран от-от отримає наказ вирушити в дорогу; цього разу князь негайно виконав розпорядження.
Який демон штовхав мене під руку? Я не поїхав за королем, коли той запропонував чи, правильніше, подарував мені посаду міністра двору, й образив його своєю впертістю; я із шкури пнувся ради пана де Талейрана, з яким був ледве знайомий і який не викликав ні поваги, ані захоплення, ради пана де Талейрана, який замишляв інтриги, мені байдужі, і проводив життя в гонитві за грошима, мені ненависній!
Саме з Монса, де він потрапив у таке скрутне становище, князь Беневентський відправив пана Дюпере до Неаполя по мільйони, виручені у Відні. Пан де Блакас у той самий час рухався в тому ж самому напрямі, везучи з собою звання французького посла в Неаполі і мільйони, якими його щедро нагородив у Монсі гентський вигнанець.
Я підтримував добрі стосунки з паном де Блакасом – предметом загальної ненависті; я зберігав вірність панові де Талейрану, незважаючи на всі його примхи, і тим заслужив його дружбу; Людовік XVIII недвозначно запропонував мені місце при своїй персоні, а я віддав перевагу товариству людини безчесної над прихильністю короля; справедливість вимагала, щоб я поплатився за свою тупість і, бажаючи догодити всім, був усіма покинутий. Коли я повернувся до Франції, мені нічим було заплатити за дорогу, тим часом як на людей, що були в неласці, милості сипалися як з рогу достатку: я сам винен. Орудувати в ролі бідного лицаря, коли всі навколо закуті в золоту броню, – річ вельми поважна, але при цьому не слід допускати грубих помилок: якби я залишився при королі, Талейрану і Фуше майже напевно не вдалося б зійтися в міністерстві; Реставрація почалася б правлінням моральним і гідним, Франція пішла б зовсім іншим шляхом. Я був так мало занепокоєний своєю власною долею, що не усвідомив важливості подій, що діялися в країні: більшість людей грішать тим, що цінують себе надто високо, я ж, навпаки, ціную себе надто низько; я, як завжди, знехтував власний добробут; мені треба було зрозуміти, що на мить доля Франції переплелася з моєю скромною долею: історія знає чимало подібних випадковостей.
20
Шлях із Монса в Гонес. – Ми з графом де Беньо не погоджуємося на призначення Фуше міністром; мої доводи. – Герцог Веллінґтон бере гору. – Арнувіль. – Сен-Дені. – Остання розмова з королем
Покинувши нарешті Монс, я досяг Като-Камбрезі; пан де Талейран прибув туди услід за мною: можна було подумати, що ми зібралися наново підписати мирний договір 1559 року між Генріхом II Французьким і Філіпом II Іспанським.
У Камбре трапилося так, що з вини маркіза де Ла Сюза, квартирмейстера, який відав будинками часів Фенелона, квартири, що призначалися пані де Леві і нам з пані де Шатобріан, виявилися зайняті: ми ходили святково освітленими вулицями серед натовпу місцевих мешканців, котрі вигукували: «Хай живе король!» Один студент, упізнавши мене, відвів нас у будинок своєї матері.
Тим часом почали подавати голос прихильники різних французьких монархій; вони прибували в Камбре не для того, щоб укласти союз проти Венеціанської республіки, а для того, щоб спільно оголосити війну новим конституціям; вони поспішали скласти до ніг короля свою пошарпану вірність трону і ненависть до Хартії – данину, якої, як вони гадали, чекає від них Monsieur; нечисленні розсудливі простаки на кшталт мене виглядали мало не якобінцями.
23 червня було оголошено Камбрезійську декларацію. Король сказав у ній: «Я хочу віддалити від себе лише тих осіб, чия репутація засмучує Францію і страхає Європу». Що ж, адже у флігелі Марсана ім’я Фуше згадувалося з вдячністю! Король підсміювався над новим захопленням свого брата: «Ця пристрасть не послана небом».
Я вже говорив у цих «Записках», що, проїжджаючи під час Ста днів через Камбре, марно намагався відшукати будинок, де мешкав за мого перебування офіцером Наваррського полку, і кафе, куди ходив з Ламартіньєром: усе це зникло разом з моєю юністю.
Увечері наступного дня ми зупинилися в Руа: хазяйка заїжджого двору прийняла пані де Шатобріан за дружину дофіна, і мою дружину урочисто внесли до зали, де вже був накритий стіл на тридцять персон; у залі цій, освітленій лойовими і восковими свічками, було жарко натоплено і нестерпно задушливо. Хазяйка не хотіла брати з нас гроші і повторювала: «Ніколи собі не пробачу, що мене не стратили за наших королів». Остання іскорка вогню, що палав у серці французів од віку.
Столична влада вислала нам назустріч генерала Ламота, шуряка пана де Лаборі; він повідомив, що й думати нічого в’їхати до Парижа без трибарвної кокарди. Пан де Лафаєт та інші комісари, яких, втім, вельми погано приймали союзники, вешталися по штабах, виканючуючи у чужоземців якого-небудь повелителя для Франції: вони в усьому покладалися на козаків і були згодні на будь-якого короля, аби тільки в жилах його не текла кров Святого Людовіка і Людовіка XIV.
У Руа король скликав раду: пан де Талейран запряг у свою карету двох шкапин і вирушив до Його Величності. Заїжджий двір міністра і будинок короля виходили на ту саму площу; екіпаж зайняв її всю цілком. Міністр зійшов зі своєї колісниці із запискою, яку прочитав нам: обговорюючи заходи, які треба вжити після прибуття, він кинув декілька слів про необхідність роздавати посади всім охочим без винятку; він натякав, що до таких можна великодушно включити і суддів Людовіка XVI. Його Величність почервонів і, стукнувши кулаками по підлокітниках свого крісла, вигукнув: «Ніколи!» Ніколи, що протривало рівно добу.
У Санлісі ми зайшли до каноніка: служниця зустріла нас у багнети, що ж до самого каноніка, який, без сумніву, мав мало спільного з покровителем міста святим Ріелем, то він на нас навіть не поглянув. Прислужниці своїй він наказав купити нам провізії на наші власні гроші; на тому його благодіяння і скінчилися: «Геній християнства» не допоміг. Адже Санлісу належало порадувати нас добрими ознаками: у цьому місті в 1576 році Генріх IV утік від тюремників. «Мені шкода лише двох речей, залишених у Парижі, – вигукнув, рятуючись втечею, земляк Монтеня, – меси і дружини».
