Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
Ла Бернардьєр, начальник відділу в міністерстві закордонних справ, перейшов у розпорядження пана де Коленкура і негайно сфабрикував донесення про претензії і скарги, що їх висуває Франція до законної монархії. Не встиг Ла Бернардьєр викинути цей фортель, як пан де Талейран поспішив повідомити донесення Олександру: памфлет Ла Бернардьєра приголомшив дратівливого і непостійного самодержця. Несподівано, на загальне здивування, він поцікавився на одному із засідань конгресу, чи не треба обміркувати вигоди, які могли б виникнути для Франції та Європи з перебування на французькому престолі пана герцога Орлеанського. Мабуть, це одна з найдивовижніших історій того незвичайного часу, та найдивніше, можливо, що про неї мало хто знає [65]… Пропозицію росіян було відхилено завдяки лордові Кланкарті: його милість заявив, що не уповноважений розглядати таке важливе питання. «Що ж стосується власної моєї думки, – мовив він, – я вважаю, що звести на трон пана герцога Орлеанського означало б замінити військову узурпацію узурпацією сімейною, ще небезпечнішою для монархів, ніж будь-яка інша». Члени конгресу пішли обідати, заклавши скіпетром Святого Людовіка сторінку своїх протоколів.
Позаяк цар зазнав невдачі, пан де Талейран різко змінив курс: передбачаючи розголос, він доніс Людовіку XVIII (у депеші, яку я бачив своїми очима: на ній стояв номер 25 чи то 27) про вражаюче засідання конгресу [66]; він вважав себе зобов’язаним повідомити Його Величність про таку нечувану обставину, – писав він, – бо новина ця не забариться досягти слуху короля: на диво простодушне признання для пана де Талейрана.
На конгресі обговорювався проект декларації союзників, мета якої – заявити, що їх єдиний ворог Наполеон, що вони не мають наміру нав’язувати Франції ані форму правління, ані монарха, залишаючи право вибору за французами. Ця остання заява не увійшла до декларації, але на неї вельми прозоро натякнула франкфуртська офіційна газета. Англія завжди веде дипломатичні перемови ліберальною мовою, щоб догодити парламенту.
Очевидно, що за другої реставрації, як і за першої, союзники щонайменше були стурбовані відновленням законної монархії: усе вирішив випадок. Що короткозорим самодержцям до загибелі найстарішої з європейських монархій? Хіба це завадило б їм давати бали й утримувати гвардію? Нині монархи так міцно сидять на троні, стискаючи в одній руці земну кулю, а в другій – меч!
Пан де Талейран, чий добробут залежав од результату віденських перемов, побоювався, як би англійці, які помітно до нього охололи, не почали військові дії раніше від інших держав і не здобули вирішального голосу: тому він хотів схилити короля повернутися до Парижа через південно-східні провінції, що були під контролем австрійців. Герцог Веллінґтон мав чіткий наказ не ставати до бою першим; битва під Ватерлоо відбулася з волі Наполеона: долю не обдуриш.
Ці вельми цікаві подробиці історії мало кому відомі; такі ж невизначені поняття про віденські угоди відносно Франції: довгий час їхню жорстокість приписували виключно підступності переможців-союзників, які присягнулися знищити нас; на жаль, в усьому винна рука француза: коли пан де Талейран не інтригував проти батьківщини, він продавав її.
Пруссія хотіла запопасти Саксонію, якій рано чи пізно судилося стати її здобиччю; Франції треба було б підтримати це бажання, бо якби Саксонія отримала в утіху райони, що прилягають до Рейну, то Ландау й інші наші території, що вклинилися в чужі володіння, залишилися б при нас; Кобленц та інші фортеці перейшли б у власність невеликої дружньої держави, що відокремлювала нас від Пруссії; тіні Фрідріха Великого не вдалося б заволодіти ключами від Франції. Заправивши із Саксонії три мільйони, пан де Талейран став проти проектів берлінського кабінету; але, щоб отримати від Олександра згоду на існування старої Саксонії, наш посол змушений був залишити царю Польщу, хоча інші держави воліли, щоб Польща здобулась на деяку самостійність і хоч трохи стримувала дії царя на півночі. Неаполітанські Бурбони, подібно до дрезденського монарха, відкупилися, заплативши чималі гроші. Пан де Талейран стверджував, що має право на винагороду за втрачене князівство Беневентське: зрадивши господаря, він торгував лівреєю. Невже в той час, коли Франція втрачала так багато, пан де Талейран не міг утратити якусь дещицю? Тим більше що Беневентське князівство і не належало обер-камергеру: відповідно до старовинних угод, що набули знову чинності, воно відійшло до Папської області.
Поки у Відні укладалися ці дипломатичні угоди, ми ледве животіли в Генті. Тут я отримав од пана де Талейрана таке послання:
«Відень, 4 травня.
З великою радістю дізнався я, добродію, що ви перебуваєте в Генті, бо в нинішніх обставинах король потребує людей сильних і незалежних.
Ви, безперечно, вже міркували про те, що корисно спростувати енергійними творами нову доктрину, що її проповідує нині офіційна французька преса.
Було б дуже до речі, якби хтось заявив у пресі, що декларація союзників від 31 березня, відлучення від влади, зречення і договір від 11 квітня, що стали його наслідком, – не що інше, як попередні, необхідні й достатні умови договору від 30 травня; інакше кажучи, що без цих попередніх заходів договору не було б укладено. Очевидно, що кожен, хто порушує вищезгадані умови або сприяє їх порушенню, підриває мир, дарований цим договором, і, отже, разом зі своїми спільниками оголошує війну Європі.
Як усередині Франції, так і поза її межами розгляд цих питань у потрібному світлі дав би чимало добра; головне, вести розмову розумно – тому візьміть це на себе.
Прийміть, добродію, запевнення в моїй щирій прихильності та глибокому шануванні.
Талейран.
Сподіваюся, що матиму честь побачитися з вами наприкінці місяця».
Наш представник на Віденському конгресі залишився вірний своїй ненависті до величного привида, що вирвався з царства тіней; він боявся, як би той не хлиснув його крилом. Взагалі ж цей лист показує, на що був здатний пан де Талейран, коли писав самостійно: він поблажливо підказує мені тему, залишаючи варіації на мій розсуд. Неначе Наполеона можна було зупинити дипломатичною балаканиною щодо відлучення від влади, зречення й договорів від 11 квітня і 30 травня! Я був вельми вдячний за вказівки, дані мені як сильній людині, але не послухався їх: посол in petto [67], я на цей час одійшов од закордонних справ; мене більше цікавили справи внутрішні – недарма ж я був міністром par interim [68].
А що тим часом відбувалося в Парижі?
12
Сто днів у парижі: Як впливало на Францію життя за законної монархії. – Бонапартів подив. – Він змушений капітулювати перед ідеями, які вважав знищеними. – Його нова система. – Три великі гравці. – Химери лібералів. – Клуби і федерати. – Спритний трюк: Додатковий акт замість республіки. – Скликання палати представників. – Марне Травневе поле
Я знайомлю вас із зворотним боком подій, про який історія умовчує; її цікавить тільки лицьовий бік. Перевага мемуарів у тому, що вони показують обидві сторони тканини: з цього погляду вони дають повніше уявлення про рід людський, чергуючи, подібно до Шекспіра, низькі сцени з високими. У світі всюди хатина стоїть поряд з палацом, одна людина плаче, коли інша сміється, лахмітник бере на плечі корзину, коли король утрачає корону: яке діло було рабові, що брав участь у битві під Арбеллами, до поразки Дарія?
Гент був не більше ніж гардеробною театру; головна вистава давалася у Парижі. Тоді Європа ще могла похвалитися уславленими історичними постатями. У 1800 році я почав свій шлях одночасно з Олександром і Наполеоном; чому ж я не виступав на цій великій сцені разом з двома чудовими акторами, моїми сучасниками? Чому животів у Генті? Тому, що все в руці Божій. Від гентських малих Ста днів перейдімо до великих Ста днів паризьких.
65
У недавно надрукованій брошурі, що називається «Листи чужоземця» і написана, як видно, досвідченим і добре поінформованим дипломатом, згадано цю дивну пропозицію, зроблену російським імператором у Відні (Париж, 1840 рік).
66
Кажуть, що в 1830 році пан де Талейран вилучив з особистого королівського архіву своє листування з Людовіком XVIII, так само як вилучив він з архівів Бонапарта все написане ним, паном де Талейраном, щодо смерті герцога Енгієнського та іспанських справ (Париж, 1840 рік).
67
У душі (лат.).
68
Тимчасовий (лат.).
