Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Одного травневого дня абат Его, черговий класний наставник, повів нас у цю семінарію: нам дозволялося пустувати скільки-завгодно, але суворо-пресуворо заборонялося лазити по деревах. Залишивши нас на зарослій травою дорозі, викладач пішов, щоб заглибитися в читання требника.

Дорогу облямовували в’язи; на верхівці найвищого з них поблискувало сороче гніздо: ми захоплено витріщаємося на птаха, що сидить на яйцях, і вмираємо від бажання спіймати цю прекрасну здобич. Але хто спробує щастя? Заборона така сувора, викладач так близько, дерево таке високе! Всі з надією дивляться на мене; я лажу по деревах, як кішка. Я не можу зважитися, але врешті-решт гору бере марнославство: я скидаю курточку, обхоплюю в’яз і починаю видиратися нагору. Стовбур рівний, без сучків, ближче до середини він розгалужується надвоє; гніздо розташоване на одному з верховіть.

Товариші мої, з’юрмившись під деревом, захоплено стежать за моїми зусиллями, поглядаючи то на мене, то в той бік, звідки може прийти наставник, пританцьовуючи від радості в надії запопасти яйця, вмираючи від страху і чекаючи на покарання. Я добираюся до гнізда; сорока летить геть; я хапаю яйця, ховаю їх за пазуху і спускаюся вниз. На лихо, зісковзнувши між двома зрослими стовбурами, я потрапляю просто в розсоху. Позаяк дерево без сучків, у мене ані праворуч, ані ліворуч немає опертя, щоб підвестися й вибратися із розсохи; застрягши, я повисаю на висоті п’ятдесяти футів над землею.

Та ось лунає наглий крик: «Наставник іде!» – і мої друзі, як це завжди буває в подібних випадках, кидаються хто куди. Тільки один Ле Гоб’єн спробував мені допомогти, але йому скоро довелося відмовитися від свого шляхетного наміру. Єдине, що мені лишалося – це, повиснувши на руках на одному із стовбурів, спробувати обхопити ногами дерево нижче розсохи. З ризиком для життя я проробив цей трюк. Під час усіх цих акробатичних вправ я примудрився зберегти свій скарб; краще б я кинув його, як не раз робив згодом. З’їжджаючи вниз по стовбуру, я обдер руки, подряпав ноги і груди й потовк яйця: це мене й занапастило. Учитель не бачив мене на в’язі; мені вдалось утаїти садна, але я весь був перемазаний золотистим жовтком, і приховати це було неможливо. «Ну, що ж, хлопче, – мовив абат, – вас чекає шмагання».

Якби ця людина заявила мені, що вона замінить це покарання на страту, я був би щасливий. Я ріс дикуном, і сама думка про ганьбу була для мене нестерпна; будь-якої пори мого життя я погодився б на будь-які тортури, тільки б не червоніти з сорому перед живою істотою. У серці моєму скипіло обурення: з недитячою рішучістю я сказав абатові, що ніколи не дозволю ані йому, ані кому-небудь іншому підняти на мене руку. Ця відповідь обурила його; він назвав мене зухвалим хлопчиськом і пообіцяв провчити. «Побачимо», – заперечив я і почав грати в м’яча зі спокоєм, який викликав у нього замішання.

Ми повернулись до колежу; наставник викликав мене до себе й наказав підкоритися. Збудження моє змінилося потоком сліз. Я нагадував абатові Его, що він викладав мені латину, що я його учень, його створіння, його дитя; не хоче ж він, говорив я, збезчестити свого вихованця і довести мене до того, що я не зможу потикатись на очі товаришам; він може посадовити мене у карцер, на хліб і воду, позбавити перерв, дати мені як покару додаткову роботу; я буду вдячний йому за милосердя і любитиму його ще більше. Я валявся у нього в ногах, молитовно складав руки, прохав заради Христа зглянутися на мене; він залишився глухий до моїх благань. Я підхопився і спересердя так його кOпнув ногою, що він скрикнув. Накульгуючи, він біжить до дверей, замикає їх на два оберти й повертається до мене. Я ховаюся за його ліжком; він дотягується до мене і б’є лінійкою. Я закутуюся в ковдру і войовниче вигукую:

Почувши, як я нахваляюсь школярською ерудицією, мій супротивник не міг стримати посмішки; він заговорив про припинення бойових дій; ми уклали перемир’я; було вирішено покластися на суд директора. Директор не міг визнати мене правим, але все-таки погодився позбавити ненависного покарання. Коли чудовий пастир промовив виправдальний вирок, я поцілував рукав його сутани в такому пориві любові і вдячності, що він, забувшись, благословив мене. Так завершився мій перший бій на захист честі, яка стала кумиром мого життя і якій я стільки разів приносив у жертву спокій, радощі і достатки.

Мені йшов дванадцятий рік; знову настали канікули; цього разу вони були безрадісними; разом зі мною в Комбурґ приїхав абат Лепренс. Мене нікуди не відпускали одного; ми з ним довго блукали околицями. Він помирав од сухот; він був тихий і смутний; я відчував себе не набагато веселішим. Ми годинами ходили удвох, не вимовляючи ні слова. Одного разу ми заблукали в лісі; пан Лепренс обернувся до мене і запитав: «Якою дорогою підемо?» Я не вагаючись відповів: «Сонце заходить; зараз воно світить у вікно високої вежі – ходімо туди». Увечері пан Лепренс розповів про це батькові; спостережливість виказувала в мені майбутнього мандрівця. У лісах Америки я не раз згадував, коли сонце заходило, комбурзькі ліси: мої спогади перегукуються один з одним.

Абат Лепренс хотів, щоб я вчився верхової їзди, але батько мій виходив з того, що морський офіцер повинен уміти керувати тільки кораблем. Довелося мені потай їздити або на одній з двох товстих запряжних кобил, або на великому рябому коні. На відміну від Тюреннового скакуна, мій Рябий не належав до тієї породи бойових коней, яких римляни називали desultorios equos [10] і навчали рятувати хазяїна; це був норовливий Пегас, який цокав копитами, йдучи клусом, і покусував мене за ноги, коли я змушував його стрибати через рови. Незважаючи на своє кочове життя, я ніколи особливо не цікавився кіньми; втім, хоч як це дивно за мого виховання, я тримаюся в сідлі зграбно, хоча, мабуть, і не дуже міцно.

Лихоманка, що я привіз її з дольських боліт, розлучила мене з паном Лепренсом. Через село проходив продавець цілющого бальзаму; батько мій зневажав лікарів, але поважав шарлатанів: він послав за знахарем, який запевнив, що поставить мене на ноги за добу. Назавтра він прийшов у зеленім каптані, обшитому золотими галунами, в поганій пудреній перуці, широких манжетах з брудного мусліну, у перснях з фальшивими діамантами, в потертих коротких штанях з чорного атласу, шовкових панчохах сумнівної білизни і черевиках з величезними пряжками.

Він розсовує запону мого ліжка, мацає пульс, каже висунути язик, бурмоче з італійським акцентом декілька слів про необхідність прочистити шлунок і дає мені проковтнути маленького льодяника. Мій батько схвалив його дії, бо вважав, що всяка хвороба – наслідок нетравлення шлунка, і вбачав у проносних панацею від усіх бід.

За півгодини після того, як я проковтнув льодяник, у мене почалося страшне блювання; про це доповіли панові де Шатобріану, який ладний був викинути невдалого лікаря у вікно вежі. Знахар злякано скинув каптан, засукав рукави сорочки і почав дуже дивно жестикулювати. За кожним рухом перука його метлялася то в один бік, то в другий, він стогнав разом зі мною, а потім питав: «Чого? пане Лавандьє?» Цей пан Лавандьє був сільський аптекар, якого покликали на допомогу. Корчачись од болю, я, проте, не знав, од чого швидше помру: від зілля, яким нагодував мене цей чоловік, чи від сміху, який він у мене викликав.

Дію надмірної дози блювотного було зупинено, і я видужав. Ми все життя ходимо навколо своєї могили; усі наші хвороби – вітерець, що поволі наближає нас до гавані. Першим небіжчиком, якого я бачив, був канонік із Сен-Мало; він лежав у ліжку з лицем, спотвореним передсмертною судомою. Смерть прекрасна, вона нам друг, але ми не впізнаємо її, тому що вона приходить до нас у масці, яка наганяє на нас жах.

Наприкінці осені я повернувся до колежу.