Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Недовго вже боягузливим шакалам із НКВД і СМЕРШу безкарно розбишакувати в селах. Наче гірські лавини, зійдуть із високих полонин грізні партизанські сотні. До великих бойових куренів розростуться вони за кілька місяців. А до лав повстанських усе вливатимуться та вливатимуться юнаки-добровольці. Й усіх їх гостинно прийматимуть предковічні Карпати.
Якщо підпільну Коломийщину адміністративну творила Коломийська округа ОУН з її надрайонами, районами, підрайонами, кущами, станицями, то в плані військовому вона була зорганізована в тактичний відтинок «Гуцульщина», який на правах полку входив до військової округи (дивізії) «Говерля», що була складовою частиною УПА-Захід, першим командиром якої Головний штаб призначив Андрієнка – Олександра Луцького. Андрієнка, який мав іще псевда Богун та Богдан, на посту крайового командира 1945 року замінив уродженець Сокальського району, що на Львівщині, Василь Сидор, якого в УПА знали як Шелеста, Кравса, Конрада, Лісовика, Ростислава Вишитого, Зова. Цей пост полковник Шелест обіймав до своєї героїчної смерті в бою з емгебистами на березі Лімниці біля села Перегінського на Станіславщині 14 квітня 1949 року. Із ним загинула й вірна подруга й дружина Надія Романів.
Військовою округою «4», або групою «Говерля», командував Гуцул (Іван Бутковський), а на зміну йому в липні 1944-го прийшов Грім – Микола Твердохліб. Майор Грім загинув разом із дружиною Ольгою Герасимович у підземній криївці на схилі гори Березовачки, що в Надвірнянському районі, 17 травня 1954 року. Причиною загибелі подружжя стала зрада провідника Яремчанського району Дуба – Антона Вадюка та, ймовірно, ще кількох слабодухів.
Першим командиром 21-го (Коломийського) Тактичного відтинку «Гуцульщина» коротко був поручник Степовий. Від березня 1945 року до 29 січня 1946 року відтинком командував Козак (Микола Яворський), а від кінця січня сорок шостого до серпня сорок дев’ятого – Хмара (Петро Мельник).
Бойову міць «Гуцульщини» творили курені «Гайдамаки» під орудою Скуби (Дмитра Гаха), а з кінця вересня 1945-го – Чорногори; «Гуцульський», який очолював командир Книш (Дмитро Горнякевич); «Карпатський» на чолі з Лісовим (Андрієм Злобіним), а по його смерті в лютому сорок п’ятого – Манівим; «Перемога» під орудою командира Степового (Тарасенка), а по його загибелі, від 17 січня 1945-го – Недобитого (Юліана Матвіїва).
До кожного куреня входили три постійні сотні, особовий склад яких налічував у середньому по двісті вояків. Курінь «Гайдамаки» складався з сотень «Сурма», імені Богуна, імені Ґонти, якими командували Білий (Юрій Долішняк), Недобитий (Юліан Матвіїв) і Вихор (Микола Харук), Манів, Чабан і Підгірський (Костянтин Приймак). До «Гуцульського» куреня входила сотня «Дністер», яку вишколив і передав командирові Орликові (Степану Чуйкові) Палій (Семен Матейко), по загибелі Орлика сотню коротко очолювали Буревій (Михайло Романиця) й Завірюха (Василь Паращук), а відтак Юрко. Сотенними «Черемоша» й «Чорногори» були Гамалія (Василь Скригунець), після нього – Чабан, Циган (Федір Децько) і Нечай (Йосип Приймак). Сотнями «Березівська», «Трембіта», імені Михайла Колодзінського, що входили до куреня «Карпатського», орудували Мороз (Дмитро Негрич), Підгірський (Костянтин Приймак), Залізняк (Михайло Ґоянюк) і Кривоніс (Мирослав Симчич), Ґонта (Микола Шкарупа), Спартан (Михайло Москалюк). Курінь «Перемога» творили сотні імені Богдана Хмельницького, імені Симона Петлюри і «Говерля». Командували ними Хмара (Дмитро Білінчук), Скиба (Іван Павлюк) і Крук (Костянтин Ґеник), Дорошенко (Петро Савіцький).
Кожна повстанська сотня, як самостійний бойовий відділ, у штабних документах мала, крім назви, власний кодовий номер, який знали тільки окремі старшини УПА. Так, сотні тактичного відтинку «Гуцульщина» були зашифровані числами від «58» до «68». Були й безіменні та безномерні сотні. Повстанський загал знав кожну сотню за псевдом її командира.
Окрім організованих у курені повстанських сотень, на терені діяли й сотні спеціального призначення. Довбуш (Михайло Хариняк) очолював сотню польової жандармерії, штрафною командував Святослав (Іван Шкондеюк), а запасними сотнями – Байда (Василь Герасименюк), Батько (Юрій Атаманюк), Бігун (Микола Копчук), Верховинець (Василь Мозолюк), Вишня, Гайдамака (Микола Шарабуряк), Гайдук (Михайло Лакуста), Грушка (Йосип Ткачук), Гуцул (Іван Спаський), Жайворон (Танасій Яцьковський), Козар (Василь Додюк), Кукул (Іван Мицканюк), Ліщина (Петро Сорюк), Скакун (Микола Миронюк), Скрипка (Степан Кіщук), Сосна (Дмитро Недоходюк), Тарас (Микола Шекеряк), Цвітка (Іван Братівник), Явір (Василь Боцвінчук).
Повстанська сотня дробилася на чоти і рої, які могли самостійно виконувати завдання, що їх поставив командир. Сотні, залежно від бойової обстановки, діяли розрізнено або ж у складі куреня. Так же, у разі потреби, об’єднувалися для бойових операцій і самі курені.
Чимало сотень діяло поза структурою куренів, оскільки на території тактичного відтинку «Гуцульщина» впродовж кількох років повстанськими сотнями командували понад сімдесят добре підготовлених командирів. Від 1943, з часів творення в Карпатах УНС, до 1949 року – розпуску останньої сотні, бойовими відділами УПА на Коломийщині командували сотенні Апостол (Грунський), Байда (Василь Герасименюк), Байда (Михайло Кавацюк), Бандура (Іван Прядко), Батько (Юрій Атаманюк), Бігун (Микола Копчук), Білий (Юрій Долішняк), Боєвір (Роман Дубик), Буревій (Михайло Романиця), Верховинець (Василь Мозолюк), Вихор (Микола Харук), Вишня, Ворон (Олекса Додяк), Гайворон (Іван Гураль), Гайдамака (Микола Шарабуряк), Гайдук (Михайло Лакуста), Гамалія (Василь Скригунець), Грім (Федір Кіящук), Грубий (Ілля Оленюк), Грушка (Йосип Ткачук), Гуцул (Іван Спаський), Ґонта (Микола Шкарупа), Ґрац, Дзвін (Тарас Буджак), Довбуш (Микола Кавацюк), Довбуш (Михайло Хариняк), Дон (Михайло Дарабан), Дорошенко (Петро Савіцький), Жайворон (Танасій Яцьковський), Забіяка (Петро Бігайлюк), Завірюха (Василь Паращук), Залізняк (Михайло Ґоянюк), Запорожець (Василь Кавацюк), Клим (Олексій Тимчук), Козак (Микола Яворський), Козар (Василь Додюк), Кривоніс (Мирослав Симчич), Крук (Костянтин Ґеник), Кукул (Іван Мицканюк), Липей (Ілля Рачок), Ліщина (Петро Сорюк), Маґістр (Михайло Бабинський), Манів, Махно (Степан Котик), Мороз (Дмитро Негрич), Морозенко (Василь Юсипчук), Недобитий (Юліан Матвіїв), Нечай (Йосип Приймак), Орест (Ілля Брунько), Орлик (Степан Чуйко), Палій (Семен Матейко), Палій, Перебийніс (Назарій Данилюк), Перекотиполе (Дмитро Сливчук, Підгірський (Костянтин Приймак), Ратай (Дмитро Горнякевич), Святослав (Іван Шкондеюк), Сірий (Іван Кулик), Скакун (Микола Миронюк), Скиба (Іван Павлюк), Скрипка (Іван Кіщук), Скуба (Дмитро Гах), Сосна (Дмитро Недоходюк), Спартан (Михайло Москалюк), Тарас (Микола Шекеряк), Теодор (Василь Блясецький), Хмара (Дмитро Білінчук), Цвітка (Іван Братівник), Циган (Федір Децько), Чабан (Іван Скульський), Чорногора (Іван Скляновський-Гордієнко), Шум (Антон Бойко), Юрко, Явір (Василь Боцвінчук).
Першу велику бойову формацію на Коломийщині творив курінь Української Народної Самооборони імені Євгена Коновальця «Чорні чорти» під орудою хорунжого Липея (Іллі Рачка), булавного Козака (Миколи Яворського) і поручника Гуцула (Івана Бутковського), який прийняв курінь у листопаді сорок третього. Вишкільно-бойовий курінь «Чорні чорти», що був зародком УПА в Карпатах, покрив себе безсмертною славою в запеклих боях з гітлерівцями. Командирами сотень у курені були Липей (Ілля Рачок), Козак (Микола Яворський), Дон (Михайло Дарабан).
Героїчно-трагічною була доля Покутського куреня імені Кубійовича. Сформований напровесні 1944 року з вишколених сорок третього сільських юнаків із Городенківського, Тлумацького та Снятинського районів, повстанський відділ вирушив у травні сорок четвертого на Буковину, щоби там з’єднатися з Буковинською самооборонною армією. Сотні, якими командували Маґістр, Гайворон, Забіяка і Махно, з інтервалом в один день рушили на південь. Оскільки територію захопила Червона армія, а переходити мусили московсько-німецьку лінію фронту, безлісим тереном рухалися невеликими підвідділами. Зброї необстріляним партизанам не видали. Її везли під виглядом евакуйованих підпільники на возах. Внаслідок трагічних обставин ні зброя, ні набої до вояків не потрапили. Ситуація загострилася ще дужче, коли командир БУСА Луговий (Василь Шумка) відмовився прийняти покутян. Не допомогли навіть умовляння таких авторитетних підпільників, як Мотря (Артемізія Галицька) і Федір (Мирослав Гайдук). Свою відмову Луговий мотивував небажанням вступати в бої з червоними, що гналися за галичанами. Під Трилісками енкаведисти напали на сотню Маґістра (Михайла Бабинського) з Тишківців Городенківського району й розбили майже беззбройний відділ. Маґістр із невеликим гуртом уцілілих стрільців углибився в Буковину, маневруючи між двома вогнями – червоним і коричневим. Через Маліївські ліси, Карапчів, Стрілецький Кут повстанці дійшли до Шубранця, здобуваючи дорогою зброю і набої у ворога. На світанні потрапили в засідку, що її майстерно влаштували енкаведисти. В гарячому бою багато повстанців наклали головами. Маґістр, важко поранений в коліно розривною кулею, зумів вирватися з-під смертельного вогню й затаївся в Шубранці, де з ноги повитягували осколки. Дошкульною раною заопікувалася краянка Чайка – Ганна Заячківська. По якімсь часі вони через Прут дісталися до Стрілецького Кута. Ганна кілька разів ходила на зв’язок до Мамаївців у пошуках контактів із тамтешніми підпільниками.
