Брати вогню - Андрусяк Михайло (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений txt) 📗
Трагічним став для окружної провідниці жіночої сітки ОУН Мотрі та її бойових друзів день 27 грудня 1944 року. Переходячи від села до села в Заставнівському районі, невелика група підпільників попала в більшовицьку засідку й прийняла нерівний бій. Поранена Мотря, щоби живою не потрапити до рук ворога, вистрелила з пістолета собі в голову. Та лікарі вирвали провідницю з холодних пазурів смерті, проте від кігтів МГБ врятувати жінки не міг ніхто. Після допитів і катувань її засудили на кару смерті, яку в останню мить замінили на п’ятнадцять років каторги. Незрячу від рани Артемізію Галицьку запроторили до спецтабору в Караґанді. З часом зір відновився, але в пітьмі неволі довго не було просвітку. Рік тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий приніс звільнення від колючих дротів, але жаданої волі так і не дав. Дудінка стала місцем спецпоселення скалічілої жінки. Там пов’язала свою долю з колишнім вояком УПА Василем Одинцем. 1985 року мужньої жінки-борця не стало. Казахстанські піски дали останній пристанівок для скалічілого тіла, душа ж нескореної українки витає над рідною землею.
Незабаром Буковинську округу ненадовго реорганізували в край. Крайовим провідником ОУН став Сталь – Василь Савчак.
Паску сорок четвертого року провідник Курява споживав у далекому гірському селі Красноїллі в хаті сільського священика. Саме сюди, за даними розвідки, прибув зі Львова лікар Дмитро Костащук. У свої тридцять два роки випускник медичного факультету Краківського університету зажив слави фахового лікаря, який набирався практики в шпиталі митрополита Андрія Шептицького у Львові. Уродженець Микулинець біля Снятина, патріотично вихований у родині, він пов’язав свою долю з ОУН ще в тридцятих роках. Молодий, але вже досить досвідчений медик якнайкраще підходив на посаду головного повстанського лікаря. Негусто було тоді людей цієї професії в Карпатах. Стефурак і Коцюбинський із Косова, полікувавши якийсь час повстанців, подалися на Захід. Михайлові Коцюбинському не поталанило, загинув під Чорногірським хребтом у сніговій лавині. Випускник Варшавського університету Вітощук, син заможного ґазди з Жаб’євського району, практикував у Станіславі. Привезений для лікарської праці в ліс, дипломований гуцул утік до міста за першої слушної нагоди. Довголітній жаб’євський ескулап поляк Сарватський кудись запропастився у воєнній круговерті. Щоправда, в Кутах невтомно працював лікар Савочка, добрий і безвідмовний Степан Савочка. Виписуючи хворому гуцулові рецепт, він відразу давав бідакові гроші на ліки. Народився Степан Савочка в недалекому від Городенки селі Ясенові-Пільному 1899 року. До війни завідував райздороввідділом у Кутах. Енкаведисти заарештували його 15 грудня сорок четвертого року й засудили на десять років позбавлення волі.
Великодньої погожої днини Курява викликав Костащука на зустріч і по короткій бесіді доручив йому пост повітового лікаря. Відповідальна посада, наголосив провідник, передбачає великий перелік надзвичайно важливих справ. Насамперед вона зобов’язує організувати й проводити вишколи медпрацівників, створити польові рухомі шпиталі для лікування повстанців і цивільного населення, збереження і грамотне використання наявних у лісових складах медикаментів. Підбір медичних кадрів теж лягає на плечі доктора Поліщука – таке псевдо дістав Дмитро Костащук. Першими його помічниками стали медсестри зі Східної України Тиха (Надія Кузьменко) і Галина Гордієнко.
Один зі шпиталів організували на присілку Блихавім за Маґуркою. Сюди приходили хворі й поранені стрільці з заквартированих неподалік сотень Недобитого, Хмари, Боєвіра, зверталися зі своїми болячками селяни з довколишніх сіл.
Повноваження партизанський лікар Поліщук мав широкі. Без посвідки з його підписом жоден повстанець, від стрільця до командира куреня, не міг бути звільнений від виконання службових обов’язків через хворобу. Підпис енерґійного лікаря стояв і на посвідках цілої сотні випускників санітарних курсів, що їх він сам же й організував. Дівчата розходилися по своїх теренах, де надавали медичну допомогу не лише повстанцям, але й усім, хто її потребував. Санітарні вишколи відбувалися в Головах і Красноїллі Жаб’євського району. Поліщук особисто проводив щоденні восьмигодинні заняття. Студіювали там фізіологію, анатомію, фармакотерапію, перев’язувальні матеріали, першу допомогу при переломах і кровотечах, стерилізування інструментів, діагностику… Навчання проводилося в умовах суворої конспірації. Та більшовицькі сексоти хліба свого даремно не їли. Існувала постійна загроза енкаведистських облав. Тому Поліщук вибирав для вишколів такі місця, з яких далеко обсервовувалася місцевість і дістатися до яких пайдьошникам було нелегко. Щоразу повідомлені своїми аґентами енкаведисти не заставали на місці санітарних курсів жодної душі й ніяких слідів.
Посвідчення фельдшера з рук лікаря Поліщука одержав і дев’ятнадцятирічний леґінь зі Стебнева Жаб’євського району Михайло Феркалюк. Під псевдо Квітка він був скерований до повстанського шпиталю в Головах, яким коротко завідував Санітет – Василь Стефурак. Допомагала йому дружина Емілія. Квітка часто навідувався у формі радянського лейтенанта до лікарні в Косові, завідувач якої Ярослав Хомин передавав йому медикаменти для повстанців. За допомогу партизанам лікар Хомин потрапив п’ятдесят першого до комуністичних концтаборів. Через два роки він надавав медичну допомогу пораненим у Норильському повстанні каторжникам.
Повернувшись у Голови після затяжного рейду в складі сотні Грома, Михайло Феркалюк, який мав на той час псевдо Бистрий, Стефураків у горах уже не застав. Йому доручили завідувати шпиталем на полонині Козубейка. У березні сорок шостого хворий на тиф Михайло Феркалюк разом зі старшим на п’ятнадцять років братом Лук’яном – комендантом самооборонного кущового відділу Кармелюком – потрапив за колючі дроти концтабору.
Із Головів і Жаб’я повстанські сотні через більшовицьку загрозу перебралися під прикриттям густих лісів на Глистовату, де на просторих полонинах карпатські нестримні вітри шарпали ґонтові дахи кількох пастуших колиб. Сімнадцять низькорослих гуцульських коників, нав’ючених дерев’яними скринями з медикаментами, впевнено долали гірські крутосхили. Їхні погоничі-повстанці вислухали попередньо від лікаря Поліщука детальну лекцію про важливість і цінність вантажу на кінських крупах. Під аптеку лікар зайняв найбільшу хату на Глистоватій. Трохи меншу відвели під штаб, до якого входили полковник Кропива (Теодор Стефанович), курінні Степовий (Тарасенко), Лісовий (Андрій Злобін) і Перебийніс (Назар Данилюк), референт СБ Крук (Кость Ґеник), інші старшини. Але й звідти повстанцям довелося невдовзі вибиратися, бо запроданці з сіл Грамітного, Гриняви, Шикманів донесли в Косівське й Кутське НКВД, й у гори посунула енкаведистська «червона мітла».
В одну з облав потрапила колишня студентка Львівського медінституту, лікарка УПА Галя (Марія Лепкалюк). Енкаведист вистрелив їй із пістолета в ліву скроню. Закривавлена дівчина впала, мов підтята смерічка. Куля вилетіла через ліве око, але мозку не зачепила. Лікар Поліщук повернув Галю з того світу до лав УПА. Відважна косівчанка врятувада життя ще не одному пораненому повстанцеві.
Якийсь час на Замаґурі квартирувала Дарлінґ – дружина крайового референта СБ Павла. Опікувався жінкою провідник Курява, посилав реґулярно їй продукти, дещо з одежі.
Павло (Василь Турковський) народився на Тернопільщині. Кілька разів польська влада кидала його за ґрати, не давши здібному юнакові закінчити студій на правничому факультеті Львівського університету. Займав високі пости в ОУН, його переслідували всі окупаційні режими – польський, німецьий, московський. Влітку 1944 року разом із двадцяткою СБ, яку він організував, Павло перебрався з Бережанського району до Чорного лісу. Перебував у розташуванні куреня Гамалії на березі Лукавички поблизу села Грабівки. Рано-вранці 1 листопада 1944 року ліс оточили енкаведисти. В гарячому бою провідник Павло загинув. Полягли також члени проводу СБ Скалюк (Тимко Галів), Роман (Мирон Голояд), Соня (Надія Савчак).
