Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (чтение книг .txt) 📗
Зваживши ризики, до яких може привести свавільство чигиринського підстарости за підтримки коронного хорунжого, М. Потоцький звернувся з листом до останнього, вмовляючи його дозволити сотникові «згідно з наданням його королівської милості… назавжди залишитися на своїй убогій батьківщині».
Не дочекавшись від коронного хорунжого позитивного вирішення питання, Хмельницький вирішив звернутися безпосередньо до короля, щоб оскаржити дії Конєцпольського, повернути собі хутір, повідомити про переслідування козаків з боку магнатів, шляхти та урядовців. Проте місія до короля, яка відбулася наприкінці травня — на початку червня 1647 p., завершилася тим, що Володислав обмежився особистим співчуттям і листом до Олександра Конєцпольського, в якому було висловлене побажання до коронного хорунжого стримувати свавілля польської шляхти проти козаків («бо вони добре служать вітчизні»), ні словом не згадавши про Богдана Хмельницького. Наприкінці ж аудієнції король як типовий польський гоноровий магнат заявив Хмельницькому: «Пан полковник Хмельницький — шляхтич, має шаблю при боці. Тож нехай боронить свою честь!» Нічого не принесло й апелювання до сенаторського суду у Варшаві, крім глузування суддів з приводу нещасливого кохання козака.
Повернувшись додому, Хмельницький ще раз спробував вплинути на О. Конєцпольського, апелюючи до М. Потоцького, проте успіху не мав. Більше того, довідавшись про поїздку непокірного сотника до Варшави, коронний хорунжий О. Конєцпольський вирішив продемонструвати безсилля королівської влади на місцях. Зять Чаплинського — Коморовський — взагалі вів себе зухвало, погрожуючи вбити сотника: «Як ми нічого не можемо вдіяти судом з цим Хмельницьким, то присягаю, що одного дня ви почуєте, що його вже нема, бо є в нас такі спритні люди, які, будь–де зустрівшись з ним, вб'ють його». А що реалізація таких погроз мала під собою підґрунтя, засвідчує той факт, що ще, як вважається, наприкінці 1646 p., коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, за словами самого Богдана, «заїхавши ззаду, навмисно рубанув мене шаблею по шиї, і тільки тому голова моя не злетіла, що я був у мишурці, яку він розтяв на ширину долоні, так що тільки два кільця затримали шаблю. Він виправдовувався: «Я, каже думав, що це татарин». А я ж їхав із військом, поруч з панами. Хіба це не чиясь навмисна намова?». Цей замах на життя Б. Хмельницького викликав гостру реакцію з боку кума Богдана — чигиринського полковника Станіслава Міхаля Кричевського та козаків полку.
Як ми зазначали вище, особисте горе Богдана Хмельницького злилося з горем народу. «Так вони відносяться не тільки до мене, — говорив він однодумцям, — так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками…
Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів…»
Скориставшись приїздом наприкінці літа 1647 р. канцлера Є. Оссолінського та наданням ним привілею для організації морського походу козаків, підтвердженням рішення короля призначити старшим у цьому поході Б. Хмельницького, останній активізує підготовку до повстання. Навколо нього гуртується коло завзятих однодумців — «людей, схильних розпочати повстання, яким припадала до душі старанність Богдана» і які заявляли: «Якщо вже шанованого чигиринського сотника, полковника Богдана Хмельницького так безкарно дозволяє кривдити і принижувати польська шляхта, то що вже казати про простого козака і селянина».
Восени 1647 р. Хмельницький проводить низку рад для обговорення ходу підготовки повстання, на яких він зазначав, що «останнім часом козакам уже немає терпцю зносити нечувані знущання з боку польських урядовців, магнатів, шляхти, євреїв–орендарів; за свою вірну службу козаки одержують від ляхів лише палі, гаки, шибениці й муки». Богдан закликав «захищати спільну справу всього козацького народу, доводив необхідність узяти шаблі в руки для захисту Вітчизни й збереження давніх завойованих привілеїв, бо лише таким чином можна скинути ярмо польської шляхти». І ці його слова діставали палкий відгук у всіх учасників таємних нарад («Гаразд говорить наш Хмельничанко, що скаже — все буде!»), бо, як зауважував тогочасний анонімний автор, «умів хитрий вуж ловити козацькі серця».
На цих же нарадах Б. Хмельницький посилався на одержаний від короля привілей, який дозволяв відновити козацькі вольності, збільшити реєстр до 12 тис. чоловік і зробити похід на море. Наявність такого королівського привілею робила заклики Хмельницького до виступу проти шляхетського свавілля законним в очах козаків. У цій боротьбі було вирішено заручитись союзом з боку кримського хана. Підняти повстання передбачалося під час запланованого походу Конєцпольського проти татар наприкінці жовтня 1647 р. Але задуму не поталанило бути реалізованим. Польські можновладці отримали інформацію про підготовку повстання. Хмельницького було заарештовано. Конєцпольський наказав чигиринському полковнику Станіславу Кричевському відтяти голову бунтівнику, та кум чигиринського сотника С. Кричевський не поспішав виконувати наказ коронного хорунжого, чекаючи на це згоди коронного гетьмана М. Потоцького та комісара Яцека Шемберка. Богданові соратники, прагнучи врятувати свого проводиря, стали переконувати Богданового кума у безпідставності звинувачень у зраді Хмельницького і наполягали відпустити його на поруки. Вирвавшись за допомогою друзів на волю, Богдан Хмельницький з декількома десятками своїх найбільших прихильників, у тому числі з сином Тимошем (інші діти були відправлені «в добрі люде, хто мене шанував»), узявши «харчі на вози», наприкінці грудня 1647 р. швидко вирушив на Запорожжя. З'явившись на Січі, Хмельницький у присутності кошового отамана, старшин та козаків звернувся до товариства: «До вас приніс душу і тіло, сховайте мене, старого товариша, бороніть самих себе! З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині…» Січове товариство відповіло йому: «Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом–сіллю і щирим серцем!»
І розпочав батько Хмель знову організовувати повстання. Іскра, запалена ним на Січі, умить розповсюдилася по Україні й запалила полум'я Хмельниччини — Національно–визвольної війни українського народу середини XVII ст.
«…Такої вже поразки зазнали на Україні, що важчої й бути не могло…»
Утвердившись на Запорожжі, Хмельницький розгорнув надзвичайно енергійну діяльність у таких напрямах: приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності табору повстанців на о. Томаківка, створюючи міцну систему укріплень та налагоджуючи виробництво пороху; вживав заходів для придбання зброї та військових припасів; розсилав козацьких агітаторів по всіх куточках України агітувати населення до повстання (як зауважував коронний гетьман М. Потоцький: «Не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де б не замишляли на життя і майно своїх панів й орендарів»); наполегливо добивався воєнного союзу з Кримським ханством проти Речі Посполитої.
Тим часом коронний гетьман М. Потоцький, отримавши звістку про козацьке повстання, без вагань вирішив придушити його в зародку, наказавши вже 3 лютого 1648 р. канівському полковнику взяти війська і негайно вирушити на Запорожжя, «щоб розгромити цього бунтівника і перебити все його військо». Призначивши збір урядовим військам на 13 лютого 1648 p., коронний гетьман закликав місцеву шляхту вливатися до лав карального війська. Одночасно він з універсалами звертається до козаків із закликом розійтися та видати свого старшого, а в разі непослуху пригрозив козакам відняти все майно, а жінок і дітей вирізати.
Але організувати ефективні дії проти козацького повстання коронному гетьману так і не вдалося. Не довіряючи реєстровим козакам, комісар Яцек Шемберк розпустив їx, і тому не було з кого сформувати каральну експедицію на Запорожжя. Дуже повільно збиралися і підрозділи кварцяного війська.[2]
