Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗
2
Смерть герцога Енгієнського
У жовтні мене, як перелітних птахів, мучить неспокій, і я з радістю вирушив би в чужі краї, якби не втратив силу крил і легкість днів: хмари, що линуть у небі, пробуджують у мені бажання тікати. Щоб обдурити цей інстинкт, я поспішив у Шантії. Я ступив на луки, якими старі сторожі йдуть до узлісся. Кілька ворон, перелітаючи з гілки на гілку через зарості дроку, лісового молодника і прогалини, привели мене до Коммельських ставків. Смерть забрала друзів, які колись супроводжували мене до замку королеви Бланкі; у цих безлюдних місцях залишився лише сумний обрій, за яким на мить промайнуло моє минуле. За часів «Рене» я відшукав би в річечці Тев таємниці життя: річечка ця ховається серед хвоща і моху; її не видно за очеретом; вона зникає в ставках, які живить своєю юністю, що невпинно вмирає, невпинно оновлюється: я як зачарований дивився в ці води, коли носив у своїй душі пустелю, населену привидами: вони посміхались мені крізь свою меланхолію, а я прикрашав їх квітами.
Повертаючись уздовж ледве помітних огорож, я потрапив під дощ; довелося сховатися під бук: останнє листя його опадало, як мої роки; маківка оголилася, як моя голова; на стовбурі стояв червоний кружок – йому, як і мені, доведеться померти. На заїжджий двір я повернувся з оберемком осінніх рослин і в нерадісному настрої; тут, зважаючи на руїни Шантії, я розкажу вам про смерть герцога Енгієнського.
Ця смерть у першу мить сповнила жахом усі серця; люди вирішили, що повертається панування Робесп’єра. Парижани думали, що знову настав один з тих днів, які не повторюються, – день страти Людовіка XVI. Близькі, друзі, рідні Бонапарта впали у відчай. За кордоном дипломатична мова негайно заглушила вибух народного обурення, але від цього тяжка ураза нітрохи не зменшилась. Куля пройшла навиліт через усю вигнану родину Бурбонів: Людовік XVIII повернув королю Іспанії орден Золотого Руна, бо ним недавно був нагороджений Бонапарт; супровідний лист робить честь королівській душі:
«Ласкавий пане і дорогий кузене, не може бути нічого спільного між мною і жахливим злочинцем, якого зухвалість та удача звели на престол, по-варварськи заплямований невинною кров’ю одного з Бурбонів – кров’ю герцога Енгієнського. Християнські почуття можуть спонукати мене пробачити вбивці, але тиран мого народу назавжди залишиться моїм ворогом. Шляхи Господні несповідимі, і мені, можливо, судилося закінчити дні у вигнанні; ніколи, проте, ні сучасники мої, ні нащадки не зможуть сказати, що за лихих часів я виявив себе негідним трону моїх предків».
Не слід забувати й іншого імені, пов’язаного з ім’ям герцога Енгієнського: Густав Адольф, повалений і вигнаний монарх, був єдиним з царствених королів тоді, хто посмів піднести голос на захист юного французького принца. Він послав з Карлсруе до Бонапарта ад’ютанта з листом; лист запізнився; останнього Конде вже не було серед живих. Густав Адольф одіслав прусському королю орден Чорного Орла, подібно до того як Людовік XVIII повернув орден Золотого Руна королю іспанському. Густав заявив спадкоємцеві великого Фрідріха, що «закони лицарства не дозволяють йому бути братом по зброї вбивці герцога Енгієнського». (Серед нагород Бонапарта був і Чорний Орел.) Є якась гірка насмішка в цьому майже безрозсудному нагадуванні про лицарські почуття, що не збереглися ніде, окрім серця нещасного короля, пойнятого тугою за вбитим другом: шляхетне товариство у нещасті живе незрозумілим, самотнім, у світі, невідомому людям!
На жаль! ми побачили стільки різних деспотів, що в характерах наших, зломлених низкою знегод і утисків, уже не лишилося сил довго сумувати про смерть молодого Конде: сльози поступово вичерпалися; страх вилився в одностайні вітання першого консула з тим, що збулися небезпек; тепер люди ридали від вдячності до тирана, який задля їх порятунку віддав на заклання святу жертву. Нерон під диктовку Сенеки написав Сенату послання, що вихваляє вбивство Агрипіни; сенатори в захваті обсипали словами подяки великодушного сина, який не убоявся ради блага народу піддати себе несамовитому випробуванню і вчинити матеревбивство! Світське суспільство незабаром повернулося до своїх розваг; воно злякалося власної жалоби: жертви, що вціліли після Терору, танцювали, силкувалися здаватися щасливими і, лякаючись обвинувачень у злопам’ятності, веселилися так, як веселяться засуджені дорогою на ешафот.
Не можна сказати, що герцога Енгієнського заарештували ні з сього ні з того і без будь-яких приготувань; Бонапарт з’ясував, скільки в Європі Бурбонів. Він покликав на раду пана де Талейрана і пана Фуше, і ті повідомили, що герцог Ангулемський і Людовік XVIII перебувають у Варшаві, граф д’Артуа і герцог Беррійський разом з принцами де Конде і де Бурбоном – у Лондоні. Спадкоємець роду Конде жив у Еттенгаймі, у Баденському герцогстві. Трапилося так, що його намірилися втягнути в інтриги пани Тейлор і Дрейк, англійські шпигуни. 16 червня 1803 року герцог де Бурбон написав своєму онукові листа з Лондона, де застеріг його від можливого арешту; лист цей зберігся. Бонапарт покликав до себе своїх соратників-консулів: спершу він обкидав докорами пана Реаля за те, що той приховав од нього підступи супротивників. Він терпляче вислухав заперечення: різкіше за всіх висловився Камбасерес. Бонапарт подякував йому і вчинив по-своєму. Я сам прочитав про це у «Спогадах» Камбасереса, які один з його племінників, пан де Камбасерес, пер Франції, ласкаво дав у моє розпорядження, за що я йому вельми вдячний. Кинута бомба не повертається; вона летить туди, куди посилає її геній, і падає. Щоб виконати наказ Бонапарта, потрібно було ступити на територію Німеччини, і французький загін негайно ступив на неї. Герцог Енгієнський був заарештований у Еттенгаймі. При ньому, замість очікуваного генерала Дюмур’є, були лише маркіз де Тюмері та декілька невідомих емігрантів: з одного цього можна було зробити висновок, що сталася помилка. Герцога Енгієнського відвезли до Страсбурга. Про початок венсеннської катастрофи ми знаємо від самого принца: зберігся короткий щоденник, який він вів дорогою з Еттенгайма до Страсбурга: герой трагедії виходить на авансцену і виголошує пролог.
«У четвер 15 березня о п’ятій годині (попівночі) мій будинок в Еттенгаймі оточили ескадрон драгунів і жандармські пікети; усього близько двохсот чоловік, два генерали, драгунський полковник, полковник Шарло із Страсбурзької жандармерії. О пів на шосту виламали двері, мене відвезли на Млин, що поблизу Черепичного Заводу. Папери мої вилучені, опечатані. Довезений у возі між двома рядами стрільців до Рейну. Посаджений на корабель курсом на Ріснау. Зійшов на землю й пішки дістався Пфорцгайма. Обідав на заїжджому дворі. Сів у візок з полковником Шарло, сержантом жандармерії, одним жандармом на передку і Грюнштейном. Близько о пів на шосту прибув у Страсбург до полковника Шарло. За півгодини доставлений у фіакрі у фортецю. ‹…› Неділя, 18-те, по мене прийшли о пів на першу ночі. Дали рівно стільки часу, скільки потрібно, щоб одягтися. Я обіймаю моїх нещасних супутників, моїх слуг. Йду один з двома жандармськими офіцерами і двома жандармами. Полковник Шарло повідомив мене, що ми йдемо до дивізійного генерала, який отримав наказ із Парижа. Замість цього на площі перед церквою мене садять у карету, запряжену шестериком поштових коней. Лейтенант Петерман розмістився поруч мене, сержант Блітерсдорф усівся на передку, два жандарми – в кареті, один – на зап’ятках».
Тут людина з розбитого корабля, готова поринути у хвилі, уриває свій бортовий журнал.
Добравшись близько четвертої години пополудні до однієї із столичних застав, карета замість в’їхати до Парижа повернула на зовнішній бульвар і зупинилася перед воротами Венсеннського замку. Принца, що вийшов з карети у внутрішньому дворі, провели до однієї з кімнат фортеці і там замкнули; він ліг спати. Що ближче принц під’їздив до Парижа, то старанніше Бонапарт розігрував спокій. 18 березня, у Вербну неділю, він поїхав у Мальмезон. Пані Бонапарт, яка, як і вся її родина, знала про арешт принца, заговорила про цю справу з чоловіком. Той відповів: «Ти нічого не тямиш у політиці». Полковник Саварі став частим гостем у покоях Бонапарта. Чому? Тому, що він бачив сльози першого консула в Маренго. Видатні особистості мають побоюватися своїх сліз, які віддають їх у владу осіб пересічних. Сльози – одне з тих уразливих місць, яке може зробити свідка паном великої людини.
