Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
Згадує, як непросто пролягав шлях від ролі до ролі, як чуйно опікувалися ним, допомагали старші колеги: «Так, змінююсь, і в кращий бік. Одні з віком стають дурнішими, інші чогось навчаються в житті. Я завжди підтримую талановитих людей. І як художній керівник, і як актор. Навіть якщо погано, завжди знайду, за що похвалити. Був такий актор Борис Васильович Романицький, корифей українського театру. Коли я працював над "Річардом III", мені було 33 роки. Він завжди на репетиціях сидів у залі, а потім кликав до себе в кабінет. І завжди свою тираду починав так: "На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі, але у вас немає емоцій, темпераменту, логіки". Тобто нічого немає. Але перша фраза давала надію та бажання щось робити. Запам'ятовувалися лише перші слова, що я створений для цієї ролі! Це був добрий урок у житті. Користуюся ним у спілкуванні з іншими. Треба вміти підтримувати. Треба вміти робити добро і не чекати, що тобі хтось подякує. З роками став простіший у спілкуванні з людьми».
Після «Річарда III» його популярність зростає. Він опановує фахові вершини, про висоту яких одного разу драматург Горін відгукнеться наступним чином, зауваживши: «Якщо дати Ступці військово-польовий статут, то він і його прочитає так, що всі подумають, ніби це неопублікований Шекспір».
У 1975 році у Львові – прем'єра вистави за романом Олеся Гончара «Прапороносці». Композитор – Володимир Івасюк. Не зразу погодився Івасюк. Згодом написав пісню про полкове знамено за поезією воєнних літ Гончара. її наспівували в трупі театру всі, щойно розпочалися репетиції. Дехто – зі сльозами на очах. Тому що мотив нагадував пісні січових стрільців, які в той час були табу, заборонені партією та урядом. Данченко та Ступка ще від часів «Прапороносців» заньківчан назавжди вразили театрознавця, майбутнього міністра культури Росії Швидкого. Він вважає, що в українців – своєрідний мелос. Майже кожний – співак. І саме історична заслуга талантів Данченка, Ступки полягає в тому, що вони об'єднали стихію українського музично-драматичного театру із загальносвітовим пошуком, надали своїм театральним новаціям всесвітнього звучання.
Сам Богдан Сильвестрович уже в XXI столітті висловить таку думку: «Якщо взяти російський театр, то це – просто драматичний театр. А українські театри – всі є музично-драматичними. Це в природі українського театру, й цуратися цього не потрібно. Так історично склалося, маємо таких творів більше, ніж будь-яка інша культура. Малоросійські опери, як от "Наталка Полтавка", стали називатися узагальнено – "музично-драматичні твори". А зараз з'явилося слово «мюзикл», що, власне, те ж саме. Українці – дуже співоча нація, і в нашому театрі досить акторів, що співають. Коли Михайло Олександрович Ульянов дивився "Енеїду", він дивувався – невже актори "поют живьем?" Але так! От зараз працюємо над "Сорочинським ярмарком", композитор – Олександр Злотник, а сюжет, звичайно, класичний, гоголівський. Ще будемо брати до постановки мюзикл "Людина з Ламанчі"… Маємо на оці поставити дуже цікавий новий мюзикл Ігоря Доклада – "Ірод". Звичайно, будемо робити й психологічні речі – за Чеховим, Ібсеном, Франком, Коцюбинським, от "Тіні забутих предків" зокрема. Там фолк дуже глибокий, там – предки, а предків треба знати».
У 1976 році Данченко ставить «Украдене щастя» Івана Франка. Хтось сприймає драму як повість про вічний трикутник, одна жінка проти двох мужчин. Хтось – як містичний трилер. Куди зникає Михайло Гурман із села? І хто ж насправді повертається? Привид? Микола Задорожний у постановці Данченка, образ якого стає сценічною візитною карткою, альтер его Богдана Ступки, для багатьох ветеранів-театралів асоціювався з Амвросієм Бучмою. Онука Бучми одного разу має довгу розмову з актором. З'ясувалося, хлопчиком він спостерігав з оркестрової ями гастролі франківців у Львові: «…Я переконуюсь, що Ступка напам'ять знає весь малюнок ролі Бучми до дрібниць, деталей та інтонацій! Увечері на виставі бачу, що Богдан не повторив свого кумира аж ні в чому. Знайшов свої власні пристосування, модуляції голосу, пластику! І це було до нестями талановито, точно, виразно!»
Ще один герой легендарної вистави, Федір Стригун, свідчить: «Для мене Ступка – найкращий партнер в "Украденому щасті" Франковий твір у постановці Данченка ще ніхто не переплюнув. Перші вистави ми зіграли у Львові 1976-го. Класичний трикутник. Миколу грав Ступка, Михайла – я, Анну – моя дружина Таїсія Литвиненко. І лише Данченко показав, що постраждалих у виставі троє, у Анни також украли її щастя. У львівському "Украденому щасті" всі троє акторів були головними. Потім вистава разом із Ступкою і Данченком переїхала до столиці. У Києві наче все те саме – і постановка, і костюми. Але справжнім "Украдене щастя" було тільки у Львові…»
Богдан Сильвестрович – затятий футбольний уболівальник. Ця пристрасть стає в пригоді: «Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою "Украдене щастя", я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом».
Уже в XXI столітті спробує сформулювати секрет легендарної постановки: «Так, вистава йде вже дуже давно. По-перше, вона психологічна, написана в стилі Ібсена і Чехова. Так, наприклад, у кінці першої дії чеховської «Чайки» Маша сидить у тиші й сама собі говорить: "Тихий ангел прилетел". А в кінці першої дії "Украденого щастя", коли Анна лишається сама, то шепоче: "Янголи понад хатою пролетіли". Ніхто цього, на жаль, не досліджує. І крім того, там такий класичний трикутник – двоє чоловіків і одна жінка. І дуже цікаві моральні речі. Це дуже цікаво психологічно розписано і зроблено в постановці Сергія Данченка. Можливо, з'явиться режисер, який матиме власне трактування, але, мені здається, поки що Сергія Володимировича, починаючи з його першої постановки "Украденого щастя" в 1976 році, ще ніхто не переплюнув».
Після репетицій та спектаклів Сергій Володимирович Данченко немов пригріває Богдана Сильвестровича коло себе. Розмови, буває, тривають до світанку. Зустрічаються біля львівського ТЮГу. Неквапно прямують до центру. До площі Ринок. Там якийсь магазинчик, де на вітрині написано: «Молоко»… Заходять в цю молочарню. Там не лише молоко, а ще й гаряче вино з корицею подають за копійки.
«– Ну що, по склянці?
– А може, іще по склянці?
– Ну давай…»
І весь час говорять про театр. їхні тодішні діалоги з Данченком зазвичай завжди вирулюють на «ідеологічний» шлях: мовляв, доки по-комуністичному, тобто безплатно?! Бідкається: «Сергію Володимировичу, хай там як, я один із провідних акторів, у мене і дружина, і дитина. Ну підніми зарплату хоча б карбованців на десять! Тому що дружина отримує всього дев'яносто, а я сто десять…» Данченко заспокоює: «Та куди там? Головне, добре зіграй, а гроші в тебе потім будуть».
Так собі і теревенять цілісіньку ніч. Богдан Сильвестрович курить, часом уже й курити було нічого. Данченко ніколи не курив. Уже глуха ніч надворі. їхні дружини в тривозі, постійно телефонують одна одній. А вони все стоять біля палісадника під 12-м або 14-м під'їздом, продовжуючи суперечки на тему «Що таке театр, що таке мистецтво?». Якось посварилися. Але вже наступного дня Данченко підходить:
– Доброго дня! Ну й наговорив ти мені вчора такого… Хоч пам'ятаєш?
– Ні, не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Навіть не знав, що в тебе така коротка пам'ять.
Данченко лукавить. Завжди й усім умів прощати. Зазвичай казав: «Та вибачимо його, чого там…»
У 1978 році, коли його запрошують до Києва, наївно залишає театр одному режисерові, на якого покладає великі надії. Навіть вважає своїм побратимом. Та лиш Данченко пішов – його протеже притьмом знімає всі спектаклі Данченка з репертуару! Примхлива доля розвертається так, що «побратима» вирішують вигнати з партії. Отже, і з роботи. А Сергій Володимирович – депутат Верховної Ради України. І він бере свого невдячного колегу за руку, обходить усі високі кабінети, поки не рятує його. Такою він був людиною. Данченко не пам'ятав зла. Й іншим його ніколи не робив.
