Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович (лучшие книги без регистрации .TXT) 📗
Так оцінює 34 роки, протягом яких їм судилося співтворити: «Я багато чого навчився у нього, а він, напевно, у мене. Я вдячний Сергію Володимировичу за підтримку, за розуміння. Адже я завжди сумніваюся у своїх силах, допоки не зрозумію, що ж повинен зіграти. Буває, вийду на сцену і розумію, що від мене режисер чекає чогось неймовірного… а я ще не знайшов ту «ниточку», яка допоможе розплутати «клубок» ролі. Болісно переживаю, якщо не виходить. А Данченко міг одним словом, поглядом підтримати, підказати і примусити йти саме тією стежиною, яку він накреслив як постановник. Згадую, як на спектаклі "Украдене щастя", вийшовши на сцену в ролі Миколи За-дорожного, раптом почув легкий сміх у залі. Мене просто перекрутило: трагічна хвилина, а тут сміються, невже я не зумів захопити глядача? Після прем'єри Данченко мене заспокоїв: "Цей сміх говорить про живе сприйняття залу, і твоєму герою глядачі співчувають"».
У 1970 році заньківчани з величезним успіхом гастролюють у Києві. На їхні вистави влаштовують справжнє паломництво. У залі театру Франка щовечора – аншлаг. Глядачі юрмляться і в проходах. Після кожної вистави шанувальники львів'ян гуртуються, співають українських пісень, вітають акторів квітами. У 1970-му Ступка тріумфує в Києві і на студії імені Олександра Довженка. Перша його картина – «Білий птах з чорною ознакою».
Юрій Іллєнко, режисер «Птаха…», пише сценарій разом із Іваном Миколайчуком. Ставлять зухвалу мету – підняти суперечливу, болючу тему антирадянського підпілля на Західній Україні. Головним героєм, якого мріяв зіграти Миколайчук, роблять саме інсургента, Ореста Дзвонаря. Сценарій пощастило затвердити. А от на знімальному майданчику розпочинаються бойові дії. Кінобюрократія не дає згоди на жодного запропонованого режисером актора. А Миколайчуку взагалі заборонили навіть думати про Ореста. Той, хто втілив світлий образ Кобзаря у фільмі Павличка і Денисенка, – це ж наш український радянський ідеал. Хіба може такий позитивний красень стати на бік ідейних ворогів КПРС?
Доводиться шукати непозитивного. Долю «Птаха…» великою мірою порятував Механтроп. Ступка після першої ролі назавжди зажив слави найпереконливішого сценічного злодія. Спочатку їде на київську студію на проби для епізодичної ролі. У величезному павільйоні йому наказують сісти на пліт. Та з автоматом у руках читати текст. Кричить, ніби зі сцени, з усієї сили: «Це мої гори!» Кіногрупа регоче. Ситуацію розряджає Костянтин Степанков. Його в павільйоні поряд знімає Леонід Осика. Заспокоює кінодебютанта: «Спокійніше говори, синку… Як удома говори, ніби ти на кухні». Осика підказує Іллєнку – ось вам готовісінький Орест. Ступка повертається до Львова. Несподівано отримує звістку про отримання головної ролі: «Від цих слів я бігав по Львову, як ошпарений, не вірячи своєму щастю…»
Натурні зйомки провадять на Буковині, у Чернівецькій області, Вижницькому районі. Там дивовижно гарні ландшафти, я бачив їх на власні очі. Ступка живе на березі Черемошу. Його сусід – актор Василь Симчич, відомий після участі в картині «Захар Беркут». Його тричі засуджували до розстрілу. Кати Гітлера, Хорті, Сталіна. А Симчич вистояв. Його підтримка, настанови багато важать для кіноактора-початківця.
Любовні кадри з Даною, Ларисою Кадочниковою, знімають у печері. Партизан сміливо роздягається до пояса. Кадочникову вбирають у довгу білу сорочку до п'ят. Налагоджують камеру. Лунає команда Іллєнка: «Грайте кохання». Народний месник розгублюється. По-перше, навкруги купа мала народу. По-друге, кохати доводиться дружину режисера Іллєнка. А його крута вдача давно відома. Він під час зйомок «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова на дуель викликав тільки через естетичні незгоди. А тут… Сердитий Іллєнко оголошує перерву. Кадочникова рятує репутацію борця за народне щастя Ореста. Пропонує коньяку. Ступка спочатку вагається. А раптом язик заплітатиметься? Все ж пристає на пропозицію партнерки. Починається невимушена розмова, яка логічно закінчується обіймами… Взагалі коньяк не належить до трунків-фаворитів Богдана Ступки. Він прихильник віскі, червоного вина, пива.
Сплав на плотах знімають без каскадерів. На першому йдуть справжні плотогони. їх одягають у такі самі, як у акторів, костюми. Кіногерої – на другому плоті. Біля них – оператор з камерою. У плотогонів знімають спину. Фас, крупним планом – довженківців. Одного разу Ступку мало не розчавлюють смерекові колоди, коли втрачає рівновагу. Підводний камінь зачепив весло. Весло Ступки вдаряє Миколайчука. Той кричить: «Чому ти б'єшся?» І кидає виразний сердитий погляд. Цього не було в сценарії. Імпровізація входить до фільму. В іншому дублі Орест за сценарієм стягує зброю з плоту і хутко застрибує на берег. На ноги актор чіпляє спеціальні шипи. Раптом, спіткнувшись, падає. З жахом спостерігає, як на нього летить наступний пліт. Ледве встигнув підхопитися. Міг поламати руки й ноги або й взагалі попрощатися з життям. Ця сцена до стрічки не увійшла. Наступного дня Ступка і Миколайчук переборюють свій страх, щоб знову стати на плоти…
Ступка завважує: «Миколайчук мені дуже допомагав. Він грав роль старшого брата сім'ї Дзвонарів. Ми спілкувалися з ним не лише під час зйомок, але й після них. Купували вино, й Іван, немов Нострадамус, усю долю мені провістив. Він сказав, що після цього фільму я почну багато зніматися, що стану популярним не лише в СРСР, але й за кордоном… Іван ніколи мені не показував, що ревнує до ролі Ореста. В ім'я картини він відмовився від своїх акторських амбіцій. Ми дуже подружилися з Іваном. Разом їздили на прем'єру до Москви і раділи, що фільм тепло прийняли глядачі. До речі, завдяки «протеже» – Петру Юхимовичу Шелесту – картину не поклали на полицю. Я пригадую обговорення після кінопоказу на студії імені Олександра Довженка. Фільм подивилося все політбюро. Багато невтішного було сказано про шкідливість картини. І раптом встає Петро Юхимович і каже: "Я виріс у селі, і у нас піп був найграмотнішою людиною. Я не знаю, де ви бігали, а я особисто в дитинстві бігав за попом". Так що Шелест, можна сказати, став "хрещеним батьком" нашого фільму».
На львівській сцені продовжує під овації розкривати нові образи. У 1971-му Дон Жуан у «Камінному господарі» Лесі Українки. Київські журналісти спеціально оформляють відрядження до Львова заради цієї вистави. Театр під керівництвом Данченка постійно запрошують до Москви. Ступка знайомиться з московським театральним бомондом. Зокрема з Юрієм Яковлєвим, Михайлом Ульяновим. Ульянов був художнім керівником театру Вахтангова. Він з особливим пієтетом, захватом відгукується про український театр! Під час війни зачаровували виступи евакуйованих з України артистів у Тобольську, Омську. Як співали «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці…»! Як танцювали…
І на рідній, львівській сцені його оточують непересічні особистості. Наприклад, Борис Мірус. У 1948 році Міруса зараховують до трупи. Та вже за рік він опиняється у воркутинських концтаборах. У 57-му повертається до рідного театру. Протягом п'ятдесяти років створить понад двісті образів: «У 70-х роках у "Дамах і гусарах" (комедія 1825 року польського автора Фредо. – Авт.) я грав майора, а Богдан – поручика. Тоді він худенький був, а я для нього був Борисом Михайловичем. Уже тоді Ступка був дуже цікавим актором, відчувалося, що скоро виросте у справжнього майстра. Він людина запальна, творча фантазія в нього – колосальна. Завжди приносив на репетиції щось нове, з великим гумором людина…»
У 1973 році стається курйозний випадок: «Іде один із прем'єрних спектаклів "Річарда III" у Львові. У третьому ряду сидять мої батьки, а в четвертому – знаменита актриса курбасівського «Березоля» Федорцева. Зала наповнена вщерть, я в ході п'єси казав слова: "Закон нам – меч, а совість нам – кулак!" – і в цю мить виймаю зброю з піхов, світять прожектори, дивлюся – в руці тільки рукоятка сама, підіймаю голову і бачу: меч летить у залу через оркестрову яму прямо на Федорцеву. Усі глядачі, як у тенісі, пригнулися, думають, ну все – трагедія в театрі. її вдарило, але вона тихенько меч під крісло опустила і сидить. Усі дивляться, ніхто не вбитий. А в кінці спектаклю, коли я вже із сокирою вибігав зі словами: "Коня, півцарства за коня!" – зал заздалегідь пригнувся».
