Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Об одинадцятій прийшов кюре: кімната наповнилася натовпом байдужих і цікавих роззяв, які в Римі завжди ув’язуються за священиком. Пані де Бомон прийняла урочисту пишноту обряду без найменшого страху. Ми стали навколішки, і хвора разом причастилася і соборувалась. Коли всі пішли, вона веліла мені сісти на край її ліжка і півгодини говорила зі мною про мої справи та наміри, виявивши найвищі помисли і найзворушливішу дружбу; особливо вмовляла вона мене не розлучатися з пані де Шатобріан і паном Жубером: але чи довго залишалося жити панові Жуберу?

Вона попросила мене розчинити вікно: їй забракло повітря. Промінь сонця освітив її ложе і, здавалося, потішив її. Тоді вона нагадала мені про наше заповітне бажання поїхати жити в село і заплакала.

Між другою і третьою годинами пополудні пані де Бомон попросила пані Сен-Жермен, стару іспанку, яка служила їй з відданістю, гідною такої доброї господині, перестелити постіль: лікар був проти цього, боячись, аби метушня не прискорила кончину хворої. Тоді пані де Бомон сказала мені, що відчуває наближення агонії. Вона раптом скинула ковдру, взяла мою руку і сильно стиснула її; погляд її затуманився. Вільною рукою вона робила знаки комусь, кого бачила в ногах ліжка; потім, піднісши руку до грудей, вона промовила: «Ось тут!» Зажурений, я запитав, чи впізнає вона мене: на її обличчі промайнуло щось подібне до усмішки; вона легенько кивнула головою: мова її була вже не від світу сього. Судоми тривали якусь мить. Ми троє: я, лікар і доглядальниця – підтримували її: моя рука лежала у неї на серці, і я відчував, як воно прискорено калатає між слабких ребер, немов годинник, чий маятник поспішає розмотати готовий порватися ланцюг. Раптом, сповнений жаху і страху, я відчув, як воно зупиняється! Ми поклали жінку, що знайшла спокій, на подушки; голова її звісилася набік. Кілька кучериків розкуйовдженого волосся впали їй на чоло; очі були заплющені; настала вічна ніч. Лікар підніс до губ померлої люстерко і лампу: дихання життя не затуманило дзеркала і не поколивало полум’я. Все було кінчено.

6

Рік 1803 ‹…›

Якщо вимірювати мінливості приватного життя мірками життя суспільного, ці лиха навряд чи гідні навіть побіжної згадки в моїх Записках. Хто не втрачав друга? хто не був присутній при його кончині? чия пам’ять не зберігає подібної скорботної сцени? Міркування правильне, та все ж ніхто не може утриматися від переповідання власних пригод: відпливаючи на кораблі, моряк залишає на суходолі родину, про яку весь час думає і говорить товаришам. Будь-яка людина містить у собі особливий світ, чужий загальним законам і долям віків. А втім, помилково вважати, ніби революції, великі нещастя, знамениті стихійні лиха – єдиний літопис нашої природи: кожен з нас поодинці творить ланцюг спільної історії, і саме з цих окремих життів і складається світ людський, як він постає перед очима Господа.

7

Роки 1803 і 1804. – Перша думка про мої «Записки». – Бонапарт призначає мене французьким посланником у Вале. – Від’їзд з Рима

Я наважився залишити ділову ниву, що затьмарила моє життя не тільки нудними заняттями і вульгарними політичними чварами, а й особистим нещастям. Той не знає, що таке невтішне горе, хто не ходив на самоті місцями, де ще донедавна жила особа, яка прикрашала його існування: ви шукаєте її і не знаходите; вона говорить з вами, усміхається вам, невідступно йде за вами; все, що вона вдягала, все, чого торкалася, викликає в пам’яті її образ; вас відокремлює від неї лише прозора запона, але запона ця така важка, що ви не в змозі підняти її. Спогад про першого друга, якого ви втратили, тяжкий, бо, якщо життя ваше тривало й далі, вас безперечно спіткали й інші втрати: всі ці наступні смерті пов’язуються у вашій голові з найпершою смертю, тож ви оплакуєте в одній особі всіх, кого втратили на життєвому шляху.

Займаючись вирішенням своїх справ, утрудненим віддаленістю від Франції, я жив самотньо, оточений римськими руїнами. Коли я вперше вийшов пройтися, все здалося мені не таким, як було раніше; я не впізнавав ані дерев, ані будов, ані неба; я блукав серед полів, уздовж аркад і акведуків, як колись під лісовим склепінням Нового Світу. А потім повертався у Вічне місто, що додало до своїх незліченних мерців ще одне згасле життя. Я так багато ходив пустельними берегами Тибру, що вони назавжди закарбувалися у мене в пам’яті, і я досить правильно відтворив їх у моєму листі до пана де Фонтана. «Якщо чужоземця спіткало горе, – писав я, – якщо він змішав прах коханої істоти з прахом стількох уславлених осіб, як солодко буде йому переходити від мавзолею Цецилії Метелли до могили нещасної жінки!»

Саме у Римі у мене вперше виникла думка почати «Записки про моє життя»; збереглося декілька уривчастих рядків з них; ось що мені вдалося розібрати: «Сходивши землю з краю в край, провівши прекрасні роки юності далеко від батьківщини і зазнавши майже всіх лих, які може зазнати людина, не виключаючи навіть голоду, я повернувся до Парижа в 1800 році».

В одному з листів до пана Жубера я так викладав свій план: «Єдина моя втіха – викроїти декілька годин на заняття єдиним твором, який може хоч частково полегшити мій тягар; це – «Записки про моє життя». Туди увійде і Рим; тільки таким чином зможу я відтепер говорити про Рим. Будьте спокійні: ви не зустрінете тут признань, тяжких для моїх друзів; коли я чого-небудь доб’юся в майбутньому, я розповім про своїх друзів із захопленням і повагою. Звертаючись до нащадків, я не буду довго говорити і про свої слабкості; я скажу про себе лише те, що личить моїй людській гідності і, смію сказати, піднесеному серцю. Треба показувати світові лише те, що прекрасне; довіряти зі свого життя лише те, що може вдихнути в подібних до нас почуття великодушні і шляхетні, – не означає брехати Господу. Щиро кажучи, приховувати мені нічого: я не крав стрічку і не звалював провину на служницю, я не кидав на вулиці вмираючого друга, не ганьбив жінку, котра прихистила мене, не віддавав власних дітей до притулку; але у мене були свої слабкості, мені траплялося занепадати духом; досить одного гіркого зітхання, щоб натякнути світу про ці звичайні знегоди, що мусять залишитися під покровом. Навіщо суспільству зображення ран, від яких страждають усі? Тому, хто хоче показати недосконалість людської природи, не бракує прикладів».

Накидаючи цей план, я залишав осторонь свою родину, дитинство, юність, мандри і вигнання: проте саме ці розповіді давали мені найбільшу втіху.

Я був немов щасливий раб: звикнувши до кайданів, він вже не знає, що робити на волі, як бути, якщо кайдани його розбиті. Досить було мені взятися до праці, як переді мною поставало обличчя, від якого я не міг відірвати очей: тільки релігії, що своєю поважністю викликала у мене міркування вищого порядку, було до снаги оволодіти моєю увагою.

Але, обмірковуючи свої «Записки», я зрозумів, чому в давньому світі так піклувалися про долю свого імені: можливо, у спогадах про минуле життя, яке людина залишає, покидаючи світ, є якась зворушлива істотність. Можливо, великим людям давнини ідея безсмертя роду людського замінювала ідею безсмертя душі, що було для них загадкою. Якщо слава стосується тільки нас самих, гріш їй ціна, та все ж варто визнати, що здатність генія дарувати всьому, що він любив, вічне життя – прекрасний привілей.

Я взявся до тлумачення деяких книг Біблії і почав з Книги Буття. У вірші: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і що б він не з’їв, – і не жив повік-віку» – я відзначив вражаючу іронію Творця: «Ось став чоловік немов один із Нас і т. ін. Коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя». Чому? Тому, що він скуштував плід знання і став відрізняти добро від зла; тепер його пригнічують нещастя, отже, йому нема чого «жити повік-віку»: яке велике милосердя Господа, що дарує смерть.