Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Згідно з інструкціями і інтенціями Центрального повстанчого комітету ті два отряди на час загального протибольшевицького повстання, яке плянувалося на осінь 1921 року, повинні були злучитися в один загін і стати зав’язком Трипільської повстанчої дивізії.
Григорович до червня, то є до часу викриття Ц.П.К. (Цупкому. — Ред.), успів частинно вив’язатися зі своєї задачі. Йому вдалося було увійти в контакт з Гощівцями, що ж до отряду отамана Чорного, то Григорович до липня з їми зв’язків не мав.
Після арештування сотника Андруха і товаришів провід Ц.П.К. обняв [Микола] Опока (також старшина С.С.). Праця хотя й дещо через арешти в місяці червні та липні зменшилася, але опісля пішла попередним темпом.
З початком липня 1921 року Григорович і старшина С.С. Д. (Осип Думін, він же Антін Крезуб. — Ред.), обидва скомпромітовані в зв’язку з викриттям ЦПК перед червоною владою, мусіли шукати захисту в партизанськім отряді в Гощеві. Вони то й зачали працю в дусі інструкції Ц.П.К., себто працю над об’єднанням Гощівців і отряду отамана Чорного в один загін.
З початку ця ідея натрапляла на великі трудности, головно із-за того, що ЦПК бажав бачити на чолі об’єднаного загону отамана Чорного, а цей не мав у Гощівців ніяких симпатій. Навпаки, Гощівці ставлялися до нього навіть ворожо. Щодо отамана Таценка, який по злученню обох отрядів був би мусів зрезиґнувати зі своєї гідности, то справа стояла добре. Отаман Таценко — треба йому признати в заслугу, ставляючи висше загальне добре, чим свою амбіцію, був згоден піддатися команді отамана Чорного.
Побіч неохоти до отамана Чорного зі сторони Гощівців, була й друга причина, яка утруднювала переведення інструкцій і побажань Ц.П.К. у життя, [а] іменно: Гощівці, злучившись із Полтавцями (так називали отряд отамана Чорного в Гощеві), були б мусіли піддатися тій дисципліні, яка була серед їх. А вона на ціле небо перевисшала дисципліну — коли взагалі про таку можна говорити — в гощівському отряді.
Так справа об’єднання стояла до половини липня. Після смерти Таценка Гощівці надумалися і рішили злучитися з Полтавцями, але під одним услів’ям, [а] іменно, що отаман Чорний уступить.
Дня 2 серпня перейшов гощівський отряд на Лівобережжя в село Рудяків, де під той час перебували Полтавці. В два дні після того, то є 4 серпня, отаман Чорний зрезиґнував з отаманства і подався з кількома своїми особистими приятелями кудись на південь, а Гощівці й Полтавці на загальній козацькій раді вибрали собі командіра Д[уміна], згаданого вже старшину С.С-ів. Так повстав загін, який названо “партизанським загоном ім. отамана Зеленого”. Під той час числив загін до 60 люда, з їх 10 кавалеристів. Узброєні партизани були на загал вдоволяючо, кожний, побіч кріса і 80 до 100 набоїв, мав також самопал “наган”. Многі мали бомби ріжних взірців.
Тоді також зреорґанізовано загін у цей спосіб, що поділено його на чотири чети по 12 до 13 люда і назначено командантів чет. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні була також похідна аптичка і один фельчер.
Мотив, який спонукував Гощівців згодитися на об’єднання, випливав, одначе, не із зрозуміння загальних національних інтересів чи інтересів будучого повстання, а тілько зі сподівань, що Армія У.Н.Р. скоро явиться на Україні та прожене большевиків. Гощівці, підчиняючись директивам Ц.П.К., хотіли заняти легальне становище супроти української регулярної армії і тим ніби вимазати зі своєї історії колишний бунт проти Директорії У.Н.Р Зовсім иншими мотивами руководилися Полтавці. Вони були в порівнанню з Гошівцями елементом на ціле небо ідейнійшим і патріотичнійшим. І тому Полтавці підчинилися наказам Ц.П.К. не з якихсь особистих рахунків на будуче, а тільки тому, що того вимагала загально національна справа, [а] іменно, справа заповідженого на осінь повстання.
Загін після об єднання зачав свою діяльність нападом на місто Воронків уночі з 4 на 5 серпня. В місточку перебито міліцію, що прийшла туди збирати продналог, а в руки партизанів попало много зброї і набоїв. Після нападу загін вернув знову в Рудяківський ліс. Большевики, занепокоєні діяльністю загону, вислали проти нього значні сили з Трипілля і Баришполя.
Під їх напором мусів загін податися на південь у Гусинецький ліс із наміром у найблизших днях ударити на Переяслав або Ржищів.
Та цього нападу вже не вдалося перевести, бо між Гощівцями і між Полтавцями виникли непорозуміння. Полтавці були невдоволені поведениям Гощівців супроти місцевих селян, поведениям, яке нагадувало червоноармейські ватаги або гетьманських карательників. Зачалися сварки, а вкінці із-за якоїсь дрібниці мало не прийшло до кровопролиття.
Командір загону постановив розділити знову загін на два отряди і зводити їх тільки в случаю потреби. Полтавці мали залишитися на Лівобережжі і продовжати боротьбу з большевиками в околицях Переяслава, а Гощівці перейти на Правобережжя в Гощів.
Дня 14 серпня в селі Гусинцях загін розійшовся. Команду над полтавським отрядом у заступстві (як заступник отамана загону ім. Зеленого. — Ред.) обняв Неїжко (колишній старшина 3-го полка С.С.), а Д[умін] пішов з Гощівцями.
В кілька днів після того Григоровича, який ішов у Київ з дорученням до Ц.П.К., зловили Большевики. А коли з початком вересня Д[умін] зістав ранений і передав команду загону [Трохиму] Колісникові, питання про спільну працю обох отрядів на будуче зістало припечатане. Обидва отряди більше ніколи не зійшлися.
Гощівці з того часу, коли не числити незначні напади на большевицькі транспорти з харчами або менші ґрупи червоноармійців, припинили свою діяльність, дожидаючи спасіння із заходу.
Коли стало видним, що на прихід Української армії не можна покладати ніяких надій, дух серед Гощівців упадав щораз більше. Дехто з їх радив перейти знова на Лівобережжя, инші були за тим, щоби податися на північ і прилучитися до отамана Орлика. Але ні один, ні другий проект не знаходив ніколи загального одобрения і оставалося по старому. Гощівці й далі сиділи в Гощеві.
Вправді (щоправда. — Ред.), коли при кінці падолиста 1921 року прийшли вістки про похід отамана [Юрка] Тютюнника на Україну, Гощівці стали наче бути активними. Але це трівало недовго, а після того наступив ще більший упадок духа. Отряд знайшовся (опинився. — Ред.) просто в розпучливому положенню, через те що гощівські болота позамерзали і большевики посилали в ліс облаву за облавою, а рівночасно й обсадили всі дооколичні села так, що ніяк харчів не можна було дістати.
Деякі з Гощівців начали тоді переговорювати з большевиками, які обіцювали їм амнестію за ціну видання бувшого командіра загону Д[уміна]. Не дожидаючи кінця переговорів, Д[умін] виїхав потайки в Київ, а Гощівці перейшли до Большевиків. Та гірко прийшлося їм того пожалувати (пожалкувати. — Ред.): большевики кількох з їх внедовзі розстріляли (між ними Вакуна Удота), а решта успіла в час (вчасно. — Ред.) утекти.
Кінчаючи інформації про гощівський отряд, не від річі буде, думаю, згадати про славний в цілій Трипільщині ліс Гощів.
На північ від Трипілля майже над самим Дніпром лежить село Злодіївка (перейменоване після убійства Столипіна на Столипинівку, а в 1917 році-на українівку) (Українку. — Ред.). Від Злодіївки починається ліс, що тягнеться вздовж правого берега Дніпра мало що не до самого Київа.
Вигляд того ліса є на цілій його довжині одинакий. Творять його переважно сосни. В одному тільки місці, [а] іменно від сторони полуднево-західної, його характер міняється. Сама почва у противенстві до сухої почви цілости ліса є в тому місці багнистою, а на ній поросла вільха, ліщина і густий, віками некошений очерет і чагарник. Та часть ліса є саме цей славний Гощів (на російських картах видання генштабу він значиться як “урочище Ґощієв”).
Про Гощів ще тепер народня лєґенда розповідає як про місце, де колись водилися всякі страхіття, гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити в давнину великолюди-герої, а пізнійше — гайдамаки.
