Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
У тодішніх часах це була найкраща “дипломатія”, бо в селах, що були положені подальше від центрів, старости ще мали сяку-таку повагу і населення їх слухало.
— Пане старосто! — заговорив поручник Слюсарчук, коли делегація станула перед начальником Янівки. — Поможіть нам, будь ласка. Ми свої люди. Йдемо з полону. Цілу ніч ми в дорозі і поморилися. Хочемо в селі трохи відпочити.
Староста — малий, присадкуватий і рухливий чоловічок, яких 40 — 45 років, з посивілим волоссям і малою лисиною на голові, подумав, а далі спитав:
— А ви хто такі?
— Ми, пане старосто, галичани, — відповів поручник Слюсарчук.
— А, то ви анґлічани, значить, — сказав, зрадівши, староста. — Про вас ми чували. Народ ви хороший і просвіщений. За нас, темних мужиків, не жалієте вашого життя. Ви наші брати. Сідайте. Поснідаємо дещо.
— Нам ніколи сідати, пане старосто. Ми не самі. Нас більше, — говорив поручник Кривоносюк. — Інші ждуть за селом, і нам треба всім помогти. Ми всі поморені.
— Підождіть отут, а я покличу десятників, і якось поладнаємо. Підождіть трохи. Ти, жінко, дай людям дещо перекусити, а я піду за десятниками.
Тим часом ті, що ждали за селом, побачили далеко на полі, на схід від села, чотирьох вершників, які, у віддалі яких сто кроків один від одного, їхали в напрямі села, а потім повернули направо. Четар Балицький, що якось зумів зберегти свій польовий далековид, приглядався вершникам, а стрільці тим часом заховалися у крайньому садку. Через далековид було видно, що вершники озброєні.
— Хто це може бути? — спитали ми дядька, що почувши гамір, вийшов з хати.
— Це, мабуть, Зелений буде, — пояснив дядько. — Кажуть, що вчора вночі він десь сюдою проходив.
Ми також думали, що це повстанці, бо це було в районі Канева. Тим часом надійшли наші делеґати, а з ними староста і трьох сільських десятників.
— Добрий день вам, людоньки Божі, — сказав староста. — Давно не мали ми таких гостей у нашому селі, хоч багато дечого чували про вас.
— Доброго вам здоров’я, пане старосто, — відповіли ми гуртом.
Ми розбалакалися. З тону розмови ми вичули, що в селі багато оповідали про галичан. Нарешті староста сказав десятникам, щоб нас розмістили по таких господарствах, що в них можна б людям підживитися і відпочити.
— У нашому селі, — продовжував староста, — нічого вам боятися, а вашим збірним місцем виберіть собі найлучше — майдан біля сільської управи, а на який час — це вже ваше діло.
Своєю поведінкою і порадами староста виявив свою щиру до нас прихильність. Ми поділилися на три групи і з десятниками пішли в село. О 2-й годині всі ми мали зійтися біля сільської управи. Господарі прийняли нас дуже прихильно і угощували нас чим хто міг. День був погідний, і господарі скоро виїхали в поле орати і сіяти, а ми з хазяйками осталися на домашніх господарствах.
У Янівці ми знайшли нарешті зв’язок з повстанцями отамана Зеленого. В селі задержалися до вечора в надії, що 2-ї ночі будемо вже під Каневом, у славного отамана. Так бодай запевняли нас повстанці. Було їх біля нас чотирьох. Були це ті самі вершники, що їх ми бачили рано на полях Янівки. Їх вислав отаман Зелений нам назустріч, і вони шукали нас уже від недільного ранку. Зеленівці притягнули звідкись польову кухню, привели бика, селяни дали картоплю, і ми знову по довшому часі могли їсти справжню стрілецьку страву з польової кухні. Вечоріло, як ми рушили з Янівки в дальшу дорогу, в напрямі на Канів. Добросердний наш староста дав для виснажених стрільців сім підвід.
— Що ж, — говорив він, — усякому, хто тільки до нас приходив, ми поневолі помагали, то чому ж не помогти вам, що за нас воюєте.
Коло 9-ї години вечора ми наблизилися до села Македони. Вечір був гарний і теплий. Кругом нас стелилися по степу густі вечірні тумани, і нам приходилося довший час іти в сутінках навмання. Аж під Македонами зійшов місяць і освітив дорогу. Але в наших серцях було чомусь невесело. Давив якийсь тягар-смуток. Ми йшли мовчки, пригнічені чимсь важким, чимсь невідомим. У міру того як ми наближалися до Македон, наші почування ставали що раз більше гнітучими.
І дійсно, наші прочуття віщували лихо. В Македонах ми почули страшну вістку: отаман Зелений убитий! Його тіло — в селі Ковалях.
Повстанці розбіглися. В Каневі — денікінці!
Це все ми почули в Македонах від селян і кількох повстанців, що верталися з околиці Канева. Спочатку до цих вісток ми поставилися з недовір’ям. Все ж таки наші сумніви в їх правдивість не зменшувалися і не поправляли наших пригноблених настроїв, але навпаки — їх поглиблювали і переконували, що під Каневом не все гаразд. У зв’язку з цим наші надії одержати від отамана Зеленого зброю і партизанським порядком добиватися до своїх розвівалися.
У нашому положенні треба було шукати виходу, а передусім — треба було перевірити вістку.
У Македонах ми зупинилися біля церкви і тут, порадившись, рішили в околицю Канева вислати розвідку і ждати, аж вона повернеться з незаперечними вістями.
У розвідку вибрався поручник Кривоносюк з одним десятником і стрільцем Іваном Захаруком. Поїхали підводою, що її вчора дав нам староста з Янівки. До Канева з Македон було 15 верст з гаком, тому ми й не чекали скорого повороту наших звідунів. Тимчасово ми розмістилися в районі біля церкви — по кількох на одній кватирі. Була вже пізня година, але в багатьох хатах ще світилося. Господарі прийняли нас гостинно. На другий день припадало свято Покрови і в селі був празник. Для нас склалося так щасливо, що в Македонах ми мали бути першими гістьми.
Вістка про смерть отамана Зеленого пригнобила теж сильно македонських селян. За отаманом усі жалували. Пригадую собі слова бабуні, що в неї я ночував із сімома стрільцями. Бабуня, вже літня жінка, мала гарних доростаючих внуків. На Світову війну пішли два сини, і один з них вернувся інвалідом. На вістку про смерть отамана Зеленого бабуня розплакалася.
— Чому ж я, стара, не вміраю? Я вже досить нажилася, а його, молодого, вбили, та й за віщо? що нам добра бажав. Казав іноді дати підводу, то й давали. Тепер його вбили, а там, кажуть, якийсь “Нікон” і комуна йде та й людей граблять. Він був наш, мужик, тому й вбили його.
Свої жалощі бабуня висловлювала так боляче, якби оплакувала рідного сина.
Наші звідуни вернулися щойно рано і вістку про смерть отамана Зеленого потвердили. Нам уже не було потреби йти на Канів і треба було забути про зброю, що її приобіцяв нам герой — отаман Зелений.
У Македонах починався празник. Хазяйки приготовлялися зустрічати гостей і їх угощували. Але ми мусіли вдоволитися тільки ситим празничним сніданком.
Тим часом поручник Струць уже скликав нараду старшин і старших підстаршин, щоб обміркувати плян нашої дальшої мандрівки. Йти далі гуртом, як досі, було неможливо. Нашою ціллю було Поділля, де, за відомостями, в околиці Брацлава змагалася з денікінцями 8-ма бригада УГА. До своїх треба було нам передіставатися одинцем, а властиво малими групами, по 3 — 4 чоловіки.
Довше цю справу обговорювати не було потреби. Ситуація для кожного була ясна, тому й рішили, що увесь наш відділ (184 втікачів) поділимо на стільки гуртків, скільки є старшин і стрільців, що здатні взяти провід і відповідальність за них, доки не діб’ємося до своїх.
Вирішене постановили зараз же реалізувати. Стрільці прощалися зі своїми хазяйками і вже перед 9-ю гуртувалися біля своїх провідників. Незабаром вирушили з гостинних Македоніє.
За селом усі стрільці і старшини прощалися по-братньому, бажаючи собі взаємно щасливої дороги і побачитися у відновленому ІІІ/24 курені.
Ми розійшлися.
Кожний відходив в іншому напрямі.
Я зі своїм гуртом — разом зі мною було нас 12 вояків — подався на Таращу (…)
Василь ІЛАЩУК, булавний, старший десятник УГА (1893 — 1965)
Ілащук В. В денікінському полоні в Дарниці 1919 р. (докінчення) // Вісті комбатанта. Український військовий журнал. — Торонто — Нью-Йорк, 1973. — Ч. 5 — 6 (67 — 68). — С. 27 — 44.
