Степан Бандера - Частій Р. В. (библиотека электронных книг txt) 📗

Провід ЗЧ ОУН відразу ж у день смерті свого керівника зробив заяву, що це вбивство політичне і що воно є продовженням серії замахів, початих Москвою в 1926 році вбивством Симона Петлюри в Парижі і Євгена Коновальця в Роттердамі в 1938 році. Паралельно зі слідством, яке вела західнонімецька поліція, Провід створив свою комісію для розслідування вбивства, яка складалася з п’яти членів ОУН із Англії, Австрії, Голландії, Канади й Західної Німеччини. Але тільки через декілька років з’ясувалося, що вбивцею був агент КДБ Богдан Сташинський.

У день похорону церква, де проходило відспівування, була переповнена людьми й делегаціями з різних куточків світу. Настоятель церкви отець Петро Голинський у присутності екзарха Кира-Платона Корниляка відправив заупокійну службу. На могилу Степана Бандери було покладено 250 вінків. Тисячі людей прийшли на кладовище «Вальдфрідгоф», щоб востаннє поглянути на свого провідника, який був для них бойовим прапором, прикладом невтомного борця за ідеали. Біля відкритої, викладеної бетоном могили похоронна хода зупинилася. Труну опустили вниз, засипали зверху привезеною з України землею й окропили водою з Чорного моря.

Над могилою Степана Бандери, окрім діячів українського національного руху, виступили грузинський князь Нікашидзе, болгарин Вальчев, туркмен Вели Каюм-Хан, словак Покорний, румун Еміліан, хорват Біліч, угорець Фаркаша де Кісбарнак, англійка Віра Річ.

На другий день західнонімецькі газети опублікували докладний звіт про похорон, підкреслюючи, що в них взяли участь представники всіх політичних груп. В одній із газет було написано: «Усе мало такий вигляд, ніби між українцями-емігрантами зовсім не було сварки». А менше всього про вбивство лідера ОУН знали на батьківщині Степана Бандери: радянські газети про це не повідомляли, зарубіжні газети передплачувати в ті часи було заборонено, закордонні радіопередачі старанно глушилися, та й прослуховування їх вважалося злочином, за який можна було дістати тюремний строк.

Дещо в іншій ситуації були українці, яких вислали зі своїх рідних земель у ході операції «Вісла» на так звані «Зємє одзискане» (корінні польські землі), тобто на береги Одеру, звідки, у свою чергу, були вислані німці. Польський журналіст Олександр Омилянович розповідав, що коли після смерті Степана Бандери він опублікував низку статей в «Газеті Бялостоцькій», у редакції з’явилася делегація з українського села біля міста Баня Мазурська з вимогою, щоб автор обов’язково приїхав до них на зустріч із селянами. Зустріч почалася хвилиною мовчання в пам’ять Степана Бандери, потім пролунали полум’яні виступи на захист його доброго імені. Що найцікавіше, це відбувалося в 1959 році у вже (або ще?) «радянській» Польщі.

І останнє. Ще 2 жовтня 1959 року, за тринадцять днів до загибелі Бандери, СБ ОУН за кордоном стало відомо про рішення Москви вбити головного українського націоналіста. Не вберегли…

Могила Степана Бандери розташована недалеко від одного з входів на кладовище. Могильний горбик, квіти, лампада, над ними височіє білосніжний хрест. Метрів за п’ятнадцять від батька покоїться і його дочка Наталя Куцан-Бандера, яка померла в 1985 році у віці 44 років. Тут же неподалік знаходяться могили Ярослава Стецька й Лева Ребета.

Процес. Посмертна слава

Історія життя і смерті Степана Бандери не закінчилася похороном на кладовищі «Вальдфрідгоф». Абсолютно несподівано вона дістала продовження, яке, без перебільшення, можна сказати, вразило світову громадськість.

12 серпня 1961 року до приміщення американської поліції в Західному Берліні зайшли молоді чоловік і жінка.

Чоловік сказав, що може зробити дуже важливе повідомлення. Але те, що почули службовці, перевершило всі їхні очікування. Молодик сказав, що його звуть Богдан Сташинський, що він і його дружина Інга Поль, німкеня з походження, щойно втекли зі Східної Німеччини. У цьому, загалом, не було теж нічого незвичайного, адже тоді втечі зі східного сектора Берліна, ще не обнесеного сумнозвісним муром, не були чимось незвичайним. Сенсаційними і навіть просто неймовірними були подальші свідчення Сташинського. А саме: він сказав, що є агентом радянських спецслужб і що саме він убив у Мюнхені в 1957 році Лева Ребета, а в 1959 році – Степана Бандеру.

Напевно, спочатку Сташинський цілком міг справити враження божевільного. Психіатрам відомі такі хворі, які приписують собі різні злочини і при цьому самі твердо бувають переконані, що вони ці злочини вчинили. А другою думкою було, що це радянська провокація, причому провокація дуже хитра, і щоб її розгадати, ще треба потрудитися. Ймовірно, що службовець, вислухавши Сташинського, доповів своєму начальникові, той своєму і далі по ланцюжку до самого верху. Міркуючи логічно, вони, напевно, виснували таке: найголовніше – зберігати сувору таємницю, щоб про це не довідались усюдисущі журналісти. Адже в разі провокації це дало б знати Москві, що хоч би перша частина її (суть якої залишалася поки що нерозгаданою) пройшла успішно.

Потім почалося слідство, що тривало понад рік. Проходило воно, треба сказати, досить дивно. Зазвичай підозрюваний відкидає всі звинувачення, і слідчі органи вимушені розшукувати свідків і речові докази злочину. Але в даному разі все було навпаки: Богдан Сташинський розповідав про свої злочини, а слідчі ставили під сумнів їх і намагалися знайти докази того, що він говорить правду. Наприклад, він повідомляв, якого числа, під яким прізвищем і в якому літаку летів або в якому готелі жив, а слідчі органи перевіряли списки пасажирів літаків і реєстраційні журнали готелів. Можна припустити, що спецслужби й інших країн також були задіяні в цьому слідстві і через своїх агентів в СРСР перевіряли правдивість свідчень Сташинського. Хай там як, коли 8 жовтня 1962 року в Карлсруе почався судовий процес проти Богдана Сташинського, у правосуддя були всі докази того, що підсудний говорить «правду, тільки правду і нічого, крім правди».

Безумовно, інтерес засобів масової інформації був величезним, але допуск на суд отримали далеко не всі, зал просто не вміщав усіх охочих. Багато було найближчих друзів Лева Ребета й Степана Бандери по боротьбі. Запускали до залу суду за перепустками, які перевірялися двічі: при вході до будівлі суду і до залу.

19 жовтня 1962 року був оголошений вирок: вісім років суворого тюремного ув’язнення. Треба сказати, що сприйнятий він був дуже неоднозначно. Одні звинувачували суд у надмірній поблажливості до вбивці двох людей. Інші вважали, що Богдана Сташинського взагалі слід було б виправдати, тому що він був усього лише знаряддям злочину, а справжні вбивці сидять у Москві. Пропонувалося навіть видати Сташинському документи на ім’я, яке він сам собі вибере, дати йому 50 тисяч марок і дозволити жити в будь-якій країні, на його вибір. Подальша доля Богдана Сташинського практично невідома. Він відбув строк і разом із дружиною виїхав із Німеччини, але в яку країну і під яким прізвищем – про це вже, напевно, ніхто ніколи не дізнається. Звичайно, в Сташинського не було анінайменшого бажання продовжувати афішувати свою особу, адже і йому напевно була уготована доля його жертв.

Безумовно, цікава реакція Москви на те, що все відбувалося. Коли в Кремлі дізналися про втечу Сташинського, зчинився страшенний переполох. Своїх місць позбулося багато начальників, від «малого до великого», включаючи і голову КДБ Шелепіна. Мабуть, що робилися спроби якимсь чином «ліквідувати» Сташинського так, щоб це було схоже на природну смерть або самогубство. Але стіни німецьких в’язниць виявились непроникними, а тюремні працівники непідкупними.

Звичайно, що Москва намагалася відхреститися від убивства Бандери, як кажуть у таких випадках, «перевести стрілки» на інших. Була проведена низка операцій із залученням комуністичної преси в інших країнах, заявами «свідків» і прес-конференціями, зі звинуваченням інших сил та інших осіб. Масив дезинформації, запущений радянськими спецслужбами, був величезний і різноманітний. До цих процесів був причетний відомий у той час політичний діяч із Федеративної Республіки Німеччини міністр федерального уряду Оберлендер. Нібито Степан Бандера був із ним зв’язаний ще з часів війни і мав на нього якісь компрометуючі матеріали. Таким чином прагнули переконати, що самі німці прибрали небажаного свідка. Але ця версія була настільки недостовірною, що були потрібні якісь «живі» свідки. І такі «свідки» знайшлися. С. Лібгольц (Ліппольц) і О. Фрайтаґ, які раніше проживали у ФРН, а потім «добровільно» переселилися до НДР (вони були агентами, які «засвітилися» й були змушені втекти), на прес-конференціях «незалежно один від одного» зробили сенсаційне повідомлення: їм відомо, що за вказівкою служби Гелена [16] Степана Бандеру отруїв, підсипавши йому отруту під час обіду, член ОУН і одночасно агент служби безпеки ФРН Дмитро Міськів. На цей час Міськів уже помер, так що на нього можна було валити все, що завгодно. Та ба – знову стався великий «прокол»! Було встановлено, що Дмитро Міськів ніяк не міг підсипати отруту Бандері, з тієї простої причини, що його того дня не було в Мюнхені.