Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій (читать книги онлайн бесплатно полные версии txt) 📗
Турецьке військо перейшло Дунай в чисельності понад 30 тис. вояків. Але була на боці турків і багатотисячна татарсько–ногайська орда, підходили невеликі війська молдавського та волоського господарів. Серед них губився незначний загін (всього 300 козаків), які підлягали безпосередньому командуванню Юрія–Гедеона. Цих козаків він зібрав з числа колишніх турецьких полонених, яких султан погодився на його прохання звільнити. Він дав також своєму гетьману булаву, санджак, два бунчуки, забезпечив козацький загін провіантом. У разі успіху султан обіцяв залишити його панувати в Чигирині, давши на підмогу значний турецький гарнізон. У міру просування в глиб України чисельність загону Юрія–Гедеона зростала, але надто повільно, досягнувши врешті чисельності у 3 тис. козаків. Козаки все ж воліли почекати результатів кампанії. Зі старшин до Юрія–Гедеона приєднались тільки старий Астаматій, який служив ще Богдану Хмельницькому і був у нього керівником податкової служби, Іван Яненченко–Хмельницький (син Павла Яненка і племінник Юрія–Гедеона), Коваленко, Яненко та Апостол. Уже 13 липня 1677 р. з табору під Чорним лісом «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь сарматський і малоросійської України і вождь Війська Запорозького» видав універсал до козаків, міщан та російських військ, що перебували у Чигирині, закликаючи здати місто. 13 серпня 1677 р. вся армада стала під стінами Чигирина, причому Ібрагім–паша і Юрій–Гедеон зайняли позиції з боку «поля», тобто з південного боку. Юрій–Гедеон став тут же писати звернення до обложеного гарнізону і до чигиринців з пропозицією капітуляції. Одночасно він видав універсал до канівських козаків та міщан із закликом не чинити ворожих дій проти турків. Однак надії на капітуляцію міста швидко розвіялися. Довелося штурмувати Чигирин, але оборонці трималися стійко. Облога Чигирина затяглася, надійшла осінь, і турки були змушені припинити воєнні дії та повертатися додому. Саме це стало вирішальним чинником у провалі політики Юрія–Гедеона під час його останнього гетьманату.
В розпачі Юрій–Гедеон звернувся до своїх і до турецького сераскера «з плачем… хіба я винен, що козаки не дотримують слова». Через невдачу турків Юрій–Гедеон всерйоз злякався за своє життя і тому навіть хотів перейти на бік обложених. Але це було майже неможливо здійснити, бо він був оточений пашами і таємною охороною. Спочатку він у складі турецького війська прибув до Тягині (Бендери), звідти — до Бабу (Бабадагу) — містечка, що стоїть в сучасній північно–східній Румунії поблизу Чорного моря, Сорок й Кишинева. Тоді на боці Юрія–Гедеона було всього 150 козаків та два мурзи із 80 татарами. Дізнавшись про крах чигиринського походу 1677 р., султан дуже засмутився і віддав наказ скинути Ібрагіма–пашу, а на його місце поставити Іллі–пашу, коменданта Кам’янця–Подільського. Однак до Юрія–Гедеона султан був милостивіший. За чутками, він хотів знову посадити його в Єдикуле, але, врешті–решт, дав йому шанс і проголосив його, як пише Величко, «князем Сарматійським», призначивши в Немирів «українським гетьманом».
Незважаючи на тяжкі втрати, Османська імперія розпочала підготовку до нового чигиринського походу, і Юрій Хмельницький долучився і до цієї акції. Перебуваючи в Адріанополі (Едірне), він звернувся вже 23 грудня 1677 р. до козаків із «зазивними універсалами», закликаючи їх під свої прапори. Нам вдалося виявити один з таких універсалів, що був адресований козакам Брацлавського полку. Тут Юрій спробував заграти на чутливих струнах козацького серця: згадує про свого батька Богдана Хмельницького, який був «горливий… до віри православної греко–руської», про укладені ним Зборівську та Білоцерківську угоди, союз Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм «не в підданство, але задля честі і оборони… дозволив узяти в протекцію задля миру; під честю… султана… турецького і при потузі… кримського хана віддав Богу дух у мирі!»; про Гадяцьку угоду Івана Виговського, про підписані самим Юрієм Переяславську та Чуднівську угоди; про свої кривди від Тетері та Дорошенка, про затвердження султаном його гетьманства у «князівстві Руському» (виразний натяк на «Велике князівство Руське», що мало відродитися за умовами Гадяцького договору!) і головне — благословення на ці дії з боку константинопольського патріарха Діонисія. Від імені султана та хана Юрій–Гедеон запевняв козаків, що йде до них «не як хижий вовк розпорошувати, але як пастир і дідич згромаджувати», гарантував козакам вольності, спокійне життя «без жодної данини» на своїх землях, виразно натякаючи, що непослушні йому хай пізніше нарікають на себе, якщо потраплять до неволі. Попри всю красномовність Юрія–Гедеона Хмельницького і не позбавлені здорового глузду аргументи й історичні прецеденти козаки не поспішали підтримувати його, добре розуміючи різницю між гарними гаслами та реальністю. До того ж у всіх на пам’яті була трагедія Умані та Ладижина 1674 р., вчинена покровителями «сарматського князя». Очевидно, тим же 1677 роком слід датувати і лист Остафія Гіновського (Астаматія. Астаматієнка) — «намісника князівства Малої Русі і регіментаря Військ Запорозьких і Українських», тобто намісника Юрія Хмельницького, поставленого ним з волі і великого візира Османської імперії Ібрагіма–паші. Цей лист було адресовано з Шаргорода немирівському старості Речі Посполитої Куницькому (майбутньому гетьману). Гіновський добивався від адресата припинити втручання у справи тієї частини Правобічної України, яка згідно з мирними договорами мала бути під турецьким пануванням (Кальницький полк, Немирівщина, Шаргородщина та ін.). Подібні листи й універсали Юрій–Гедеон писав і пізніше. Так, 17 лютого 1678 р. він написав листа до кошового отамана Івана Сірка, в якому зокрема сповіщав про свої клопотання перед султаном задля звільнення полонених козаків.
На початку 1678 р. величезна армія Османської імперії перейшла кордони і помалу просувалася до Чигирина, чекаючи, доки виросте трава. Був зі своїми козаками у її складі і Юрій–Гедеон. Вже на початку квітня 1678 р. він вступив у Немирів. Цікаво, що на його боці бачимо й загін черемисів, а також татар — «липків» (останні перейшли до турків з війська Речі Посполитої). 5 червня Юрій–Гедеон був у таборі під Тягинею (Бендерами) і звідти написав листа до короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собеського і передав його через брацлавського полковника Губара (Бершадського). У посланні містилася вимога до короля дотримуватися умов Журавненського договору, в т. ч. й виходу польських військ з Кальника й Кальницького полку, Немирова і всієї (правобічної) України, за винятком Паволочі та Білої Церкви. Цікаво, що цього листа було підписано таким чином: «Юрій Федір Венжик Хмельницький, князь малоруської України і вождь Війська Запорозького». Тут дивує лише ім’я «Федір», але цього разу маємо, очевидно, помилку копіїста.
У цьому поході Юрій–Гедеон вже не сподівався на капітуляцію Чигирина, а лише на успішний його штурм. 18 липня 1678 р. розпочалася друга облога Чигирина… Юрій–Гедеон із сотнею козаків перебував на боці самого великого візира Кара Мустафи–паші, але візир тримав коло нього караул! Як і минулого разу, «сарматський князь» спробував мирним шляхом оволодіти Чигирином, написав кілька відозв до місцевого гарнізону, гарантуючи їм життя й безпеку, але безрезультатно. Другий Чигиринський похід відрізнявся від першого ще кривавішими боями, але гарнізон тримався дуже добре, чинив ефективні вилазки. Помалу підходила до Чигирина підмога. Юрій–Гедеон швидко зрозумів, що в кращому разі він оволодіє геть знищеним містом і краєм, а в гіршому Чигирин вистоїть, і тоді йому, можливо, доведеться прощатися із життям. Тому немає нічого дивного у повідомленнях польського резидента Проського, який перебував при турецькому таборі. До нього якось прийшов Юрій–Гедеон, щоб домовитися про політичний притулок у Польщі в разі програшу турків.
Однак турки таки оволоділи Чигирином 21 серпня 1678 року. Спрацювали турецькі міни, до того ж замок було підірвано його московським гарнізоном, а українські частини, які боронили нижнє місто, мусили відступати вслід за своїми союзниками. Вони ще не знали, що московський уряд провів таємні переговори з турецькими дипломатами і дав наказ покинути Чигирин напризволяще. Турки доруйнували залишки міста, а потім отаборились у Капустяній Долині. Залишатися у суціль знищеному Чигирині не було ніякої можливості. Зі своєї нової резиденції Юрій–Гедеон розіслав універсали до Корсуня, Канева, Черкас, Мошен, Жаботина та деяких інших міст, пропонуючи здатися й сам беручи деякі з них під свою владу. Так, 2 вересня 1678 р. він звернувся з табору під Ірклієвом до козаків Канівського полку з повідомленням про відрядження до них наказного гетьмана Івана Яненка–Хмельницького для навернення всіх людей під його князівську владу. Аналогічний універсал він видав з–під Ладижина 22 вересня 1678 року. Перебуваючи у тяжкому становищі, ці міста (за винятком Канева) піддалися Юрію–Гедеону, який повернувся у Немирів. Але на це місто претендували поляки. Тоді він вирядив до короля Яна Собеського свого представника Губара з вимогою очистити кілька подільських міст (Немирів, Кальник, Меджибіж та ін.), які згідно з Журавненським миром мали відійти Османській імперії. Ця вимога була виконана. Юрій–Гедеон став знову формувати козацькі полки, насамперед Корсунський (полковник — Яненко) та Кальницький (полковник — Коваленко або ж Ковалевський), але цей процес відбувався надто повільно. Не слід забувати, що Правобережна Україна особливо сильно постраждала від лихоліть доби Руїни. Більше того, рештки населення почав переганяти на лівий бік Дніпра гетьман Іван Самойлович. Україна спустіла ще більше… За таких умов налагодити мирне життя було дуже складно, тим більше в умовах іноземного панування. І все ж Юрій–Гедеон всіляко заохочував переселення сюди людей. Природно, що він особливу увагу приділив рідному Чигирину, і той почав відроджуватися, «князь» призначив сюди полковником Петра Уманця. Однак Юрія–Гедеона підтримала лише незначна група козаків, серед яких можна вирізнити хіба що Івана Яненченка — сина колишнього київського полковника Павла Яненка. Влада Юрія–Гедеона, тепер уже майже безправної турецької маріонетки, за підтримки турецької армії поширювалася головним чином на сучасну Київщину й частину Поділля, насамперед на міста: Черкаси, Корсунь, Канів, Бар, Жаботин, пізніше — Немирів, Меджибіж, Кальник. Закріпитися на Правобережній Україні не вдалося. Ці землі були надзвичайно спустошені внаслідок безперервних війн упродовж трьох десятків літ, отже не робили реальною надію на швидке заселення і викачування багатих податків. Сам Юрій–Гедеон навіть не мав тут пристойного житла. Тоді він заходився насильно переганяти людей із лівого берега Дніпра на правий, сягнувши аж Лубен, але зустрівся з рішучим опором і з такими ж, але ефективнішими діями лівобічного гетьмана Івана Самойловича, котрий переганяв людей у зворотному напрямку. Коли ж старий вчитель Юрія, богослов Йоаникій Галятовський, спробував відмовити його від розорення рідної землі і повернутися до монастиря, то Юрій зверхньо відповів тому на листа, порадивши «не дратувати шершня».
