Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій (читать книги онлайн бесплатно полные версии txt) 📗
При зовнішній благопристойності відносини Юрія–Гедеона з гетьманом Петром Дорошенком не склалися, і взагалі колишній гетьман тенденційно змалював їх пізніше виключно чорними фарбами. Він докоряв Дорошенку, що коли вийшов з прусської неволі до своїх, «то мої мене не пізнали. Замість добродійства і батьківського хліба і мого власного нагодував мене (Дорошенко. — Ю. М.) жовчу. Я думав, що він буде пам’ятати, що його паном поставив, але замість честі і опам’ятання він мав мене у себе у малій повазі, більше того, важився на моє життя, що йому не новина вбивати Божих ченців і священиків, а котломийців (тут Юрій Хмельницький вживає гру слів, називаючи так принизливо «коломійців», тобто найманців Петра Дорошенка. — Ю. М.) своїх таких, як сам, присилати, цілком забрав у мене у своє володіння Суботів, не втішившись моїми скарбами, котрі хитрістю, ніби на Військо забрав у мене, ще й удовині перли з кров’ю моєю злучити приневолив; таких, дуже твердих страв мій шлунок не витримав, будучи дуже пещеним, однак, якби на моєму місці був хтось інший з утричі кращим шлунком, сумніваюсь, що від такого єретика, безчесно уродженого, міг врятуватись, а це було не без шкоди моїй чернечій справі; тікаючи від нього, я потрапив у неволю…»
Ще не визначився остаточно результат боротьби за Лівобережну Україну, а Хмельницький уже задумав тікати з Суботова. Ще перед Петрівкою (Петрівський піст) він обідав у Дорошенка в Чигирині, а за кілька днів таємно виїхав із Суботова до Петра Суховія, до речі, родича Івана Брюховецького. Юрій–Гедеон навіть скинув чернечий клобук, щоб активно поринути в політичну боротьбу. Автор Віршованої хроніки вважав, що це сталося з намови козаків, і архімандрит Гедеон, «покинувши молитви, з ченця став освічений рицар». З–під Комончі Суховій і Юрій–Гедеон вирушили до Умані, де 2 серпня 1669 р. відбулася рада головних сил опозиції проти Дорошенка. Деякі представники козацької старшини висували кандидатуру саме Богданового сина. Але ні йому, ні Суховію гетьманська булава не дісталася. Коли ж до Умані прибув уманський полковник Михайло Ханенко (прихильник пропольської орієнтації), то більшість козаків схилилася на його бік. Юрію–Гедеону тільки повернули начебто батьківське майно та скарби.
Ханенко налагодив союз із Кримським ханством, також і з лівобічним гетьманом Дем’яном Многогрішним. Після свята Покрови Пресвятої Богородиці до Ханенка прибула кримська орда і він разом із Суховієм та Юрієм–Гедеоном виступив проти Дорошенка, на шляху до Стеблева спалив Торговицю, Звенигородку й Тарасівку. Юрій–Гедеон відігравав тут пасивну роль, очевидно, чекаючи слушного моменту. Врешті ханенківці обложили Дорошенка у Стеблеві, де зав’язався жорстокий бій. Коли Ханенко став уже штурмувати табір Дорошенка, тому на поміч прийшли козаки його брата Григорія, Івана Сірка та білгородська орда. Ситуація кардинально змінилася, і опозиціонери мусили тікати, але під Уманню на них знову вдарила білгородська орда. Суховій з недобитками зумів утекти на Січ, а Юрія–Гедеона орда полонила. Літописець Величко дещо по–іншому розповідає про полонення Юрія–Гедеона, плутаючись у хронології і наводячи різні версії. За першою з версій, якій Величко, очевидно, віддає перевагу, Юрій–Гедеон з ігуменом Уманського монастиря Філаретом і братом гетьмана Михайла Ханенка, боячись потрапити до рук Петра Дорошенка, виїхали до Києва. Але по дорозі вони несподівано напоролись на ординський загін, який узяв їх усіх у полон. Ординці запропонували жителям Умані викупити бранців, але ті відмовилися це вчинити. Тоді татари переправили полонених до Криму, а вже потім кримський хан Аділь–ірей «Чабан» відіслав Юрія–Гедеона до Стамбула, де султан і візир виявили до нього належну повагу і дали йому змогу вільно жити в одному з константинопольських монастирів. Згідно з другою версією («інші повідають»), всіх трьох товаришів по нещастю взяв у неволю Батирча–мурза, що трапилося в день св. архістратига Михайла. Потім ординці повезли полонених до Умані, де запропонували уманцям викупити їх на волю, але, не діставши сподіваних грошей, забрали з собою. Юрій–Гедеон спочатку зимував у Кальнику, і лише потім його було відіслано до Криму й Стамбула. Згідно з достовірнішим варіантом цієї версії, Юрій–Гедеон спочатку потрапив до ув’язнення в замку Акермана (Білгорода–Дністровського), а потім турки викупили його і доставили у Стамбул, де кинули у в’язницю в замку Єдикуле. За менш вірогідними даними, його хотів викупити в ординців Дорошенко, але Юрій–Гедеон відмовився від викупу, і тоді татари начебто повезли його до Криму, а вже звідти він потрапив до Єдикуле. Дізнавшись про це, великий коронний гетьман Ян Собеський — майбутній польський король — розгадав наміри турків, які, за його словами, «будуть держати Хмельниченка у себе для того, щоб скинути Дорошенка і посадовити на його місце», бо така практика у них існує щодо Кримського ханства і придунайських держав. Тепер же вони застосували її і щодо України, бо хочуть мати кілька найавторитетніших старшин, щоб тримати їх про всякий випадок, як у родоському (на острові Родос) засланні, де турки держать про запас кількадесят Ґіреїв, щоб у разі потреби заміняти з їх числа непокірних ханів. Як свідчили самі турки, уже у 1670 р. вони «аж пальці собі гризли, гніваючись на Дорошенка… за те, що одурив Порту». Ймовірно, прогноз Яна Собеського був точний тому, що він мав досить повну інформацію від Дорошенка. Останній надіслав королеві листа від 10 січня 1670 р. і додав до нього чиюсь «цидулу», в якій говорилось, що «Хмельницький є цілком обдарований обіцянкою гетьманства не тільки від мурзів, але й самого старшого (хана? — Ю. М.); мотивує це тим, що береться погодити білгородські орди з кримськими, запорозьких козаків із городовими та задніпрськими, а при цьому таким же зичливим слугою султанові… до того ж воювати поляків з москалями».
Маючи в руках Юрія–Гедеона Хмельницького як полоненого, турки шантажували його, вимагаючи, щоб він виступив проти Дорошенка як відвертий прихильник орієнтації на Османську імперію. Полонений і сам був не проти повернути собі гетьманську булаву і просив у султана підтримки, обіцяючи йому, що за ним масово підуть козаки. Уже 11 січня 1670 р. під тиском білгородського паші Юрій–Гедеон написав листа до козаків–низовців (Петра Суховія, Богаченка, Кудлая, Бобра та Івана Носа). Він запропонував їм свою кандидатуру на гетьмана Війська Запорозького, пояснюючи своє рішення необхідністю повернутися до світського життя («для цього треба стати над моїм духовним поволанням»), додає, що коли його підтримають у цьому намірі, то турки звільнять його з полону, пропонує адресатам зв’язатися з цього приводу з кримським ханом. Він підкреслює вимушеність цього кроку і навіть посилається на давню українську приказку: «Лихо дуді, хоч ногами (треба їй) помагати». Але це послання не знайшло належного відгуку в козацьких серцях, надто вже низько впав авторитет Юрія Хмельницького в їхніх очах. За деякими даними, запорожці відмовили Юрію–Гедеону, пропонуючи йому самому прибути на Січ, на раду (насправді начебто для того, щоб захопити його). Дорошенко, який боявся можливого повернення Юрія Хмельницького на політичну сцену, домагався від турків його видачі, але безуспішно. Тоді він вжив активних дипломатичних заходів, щоб змінити ситуацію на свою користь: до Стамбула вирушило посольство Половця та Білогруда, зав’язалися інтенсивніші контакти з Москвою, Варшавою та Бахчисараєм. Одночасно гетьман доклав усіх зусиль, щоб руками турецького султана нейтралізувати свого політичного противника, подавши Юрія як небезпечного авантюриста, що мало певні підстави. Восени 1670 р. пішла чутка, що кримський хан хоче посадити на гетьманстві Юрія–Гедеона замість Дорошенка, що теж насторожило Стамбул. Врешті Дорошенко добився бажаного: турки знову розглядали його як союзника чи султанського підданого, в усякому разі кандидатуру Юрія–Гедеона було тимчасово відставлено. На вимогу султана Мухамеда ІV Юрія привезли у Стамбул і посадили у фортецю–в’язницю Єдикуле. Про це з єхидством писав автор Віршованої хроніки: «Юрася — до Порти, хай скуштує, які є турецькі торти». Він же додав, що Юрій–Гедеон у Єдикуле «вчився турецьких звичаїв, хворіючи».
