Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (чтение книг .txt) 📗
Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, козаки під заливним дощем рили окопи, висипали шанці, робили інші земляні укріплення. Центр табору містився над р. Пліснява (рукавом р. Пляшівка), а зі східного боку прилягав до Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку він був перетворений у неприступну, оточену валами й ровами фортецю.
День 21 червня минув для козаків досить неспокійно. Затримувався Хмельницький, що породжувало нервозність, поширення чуток про те, нібито хан наказав зв'язати його, а татари погрожували пограбувати Україну: «І ти наш, і добро твоє, й Україна наша». Турбувала неясність перспективи, козаки залишилися, «як бджоли без матки». Виявилося, що без гетьмана генеральна старшина неспроможна підтримувати необхідний порядок і міцну дисципліну. До вечора їй усе ж удалося трохи стабілізувати обстановку, оволодіти розвитком подій, не допустити поширення панічних настроїв. Наступного ранку заговорила козацька артилерія, було зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Та заразом розкрилися наміри частини старшини й заможних козаків таємно вибратися з табору. Пушкар розпорядився, щоб його наближені сідлали коней і готувалися в дорогу. Коли піхотинці запитали його, що це він робить, то одержали відповідь: «Що бачите, те й самі чиніть». Однак вони відмовилися тікати, й коли кіннота Полтавського полку зробила спробу вирватися з обозу, її перехопили, роззброїли й узяли під варту.
За відсутності Хмельницького гетьманом було обрано популярного козацького полковника Ф. Джеджалія, від якого всі стали вимагати: «Або виводи (з оточення), або миримся, або б'ємося, або поклонімося (королю)». Деякі джерела свідчать, що вже 22 червня частина старшини таємно звернулася до Яна Казимира з проханням виявити до них милосердя. Цього ж дня до І. Вишневецького написав листа полковник М. Криса, пропонуючи йому поручитися за козаків перед королем та обіцяючи за два дні скласти зброю. Одержавши листа від старшини, Ян Казимир скликав раду. Одна частина шляхти висловлювалася за те, щоб виявити до козаків милість, стративши при цьому «найвизначніших бунтівників», інша пропонувала підступний план — пообіцяти їм пробачення, роззброїти, а потім ліквідувати, щоб «назавжди знищити саме козацьке ім'я». Дійти якогось певного рішення не вдалося. Офіцери домагалися від командування рішучіших дій, вважали за доцільне переправити через ріку кінноту, щоб повністю блокувати козаків. 23 червня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами.
Того самого дня в українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що сам гетьман прибуде на допомогу з ханом. Універсал зачитали козакам, і вони почали готуватися до запланованого на завтра наступу. Було зроблено першу успішну вилазку. Богун просив дозволити йому з двома полками атакувати ворожі позиції, проте дістав відмову. Лише в ніч на 24 червня було вчинено сміливий напад на польські загони в тилу козацького табору. Раптовим ударом козаки оволоділи ворожими шанцями на пагорбі. Лише ціною значних утрат німецькій піхоті все ж удалося їх відбити. Всі з нетерпінням чекали на появу гетьмана з ханом, та й самі не гаяли часу: гармати методично вели влучний вогонь по ворогу.
25 червня день розпочався гарматною перестрілкою. Козацька старшина вирядила до короля посольство для переговорів про укладення миру. Поїхали полковники Криса, Гладкий та писар Переяславець. Приблизно опівдні вони з'явилися до польського обозу й передали Янові Казимиру листа. Канцлер повідомив українським послам, що умови «пробачення» будуть їм передані наступного дня, а до того часу в поляків мусить залишитися «головний посол». Палке бажання затриматися виявив Криса, який відразу ж перейшов на бік короля, передав цінну інформацію про становище в таборі й запропонував ряд заходів, спрямованих на швидкий розгром українського війська.
Ранком 27 червня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Їм передали такі вимоги: видати урядові 16 (чи, може, 17) полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заложниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених жовнірів і шляхту; розірвати союз із татарами; віддати гармати, корогви, барабани, гетьманські бунчук і булаву; вдовольнитися умовами Куруківської угоди[4] тощо. Фактично козакам було запропоновано ультиматум.
Чорна рада відхилила домагання польського уряду й уповноважила послів добиватися збереження Зборівського договору. 28 червня вони принесли Янові Казимиру відповідь Війська Запорозького з відмовою визнати Куруківську угоду, видати старшину, шляхту та віддати артилерію, але зі згодою розірвати союз із Кримом і розпочати пошук Хмельницького, дозволом на повернення панів на козацьку територію, тільки без загонів жовнірів. Посли вимагали збереження статей Зборівського договору, вільного виходу з оточення, а також заборони коронному війську рухатися за ними «на Украшу». Обурений гордою відповіддю українців, Ян Казимир наказав артилерії розпочати обстріл їхніх позицій.
Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося. Дедалі гостріше відчувалася нестача хліба та солі, питна вода була поганою. Не вірячи в можливість успішного завершення боротьби, чимало козаків, селян та міщан покидало обоз, а деякі навіть переходили на бік короля. Наростало невдоволення низів війська діями Джеджалія, а також їхнє недовір'я до козацької старшини.
28 червня на місце Ф. Джеджалія було обрано М. Гладкого. Наступного дня старшина відправила до Яна Казимира, канцлера, коронного гетьмана та ряду магнатів своїх посланців із листами, в яких висловлювалося прохання виявити «милосердя», зберігши умови Зборівського договору. Послів прийняв Потоцький, який поводився брутально, вимагаючи забути про умови Зборівського договору, погрожуючи штурмом. Лише А. Кисіль (хоч і безуспішно) намагався схилити короля до поступливості. Від козаків вимагалося скласти зброю й здатися «на ласку короля». Для надання ультиматуму більшої вагомості польська артилерія вдарила по українському табору. Після цього вже не лишалося ніяких вагань щодо прориву з табору в найближчий час. У ніч на 30 червня старшинська рада обрала гетьманом Івана Богуна, змістивши надміру пасивного Гладкого, й ухвалила «відійти на Украйну оборонною рукою…». Граб'янка[5] зазначає, що спочатку планувалося стрімким ударом відкинути Лянцкоронського, відкривши таким чином шлях для відступу, а потім уже виводити все військо. Зрозуміло, що про цей план знала тільки старшина. Щоб приспати пильність ворога, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Проте різка зміна їхніх настроїв насторожила Яна Казимира й сенаторів, які тут же скликали раду для обговорення нової ситуації.
Тим часом Богун на чолі двохтисячного загону кінноти з кількома гарматами перебрався через Пляшівку. Основна ж частина старшини проявила велику необачливість, зосереджуючись у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про вироблений радою план дій. Оскільки козацька маса вже й так була сповнена глибокої недовіри до старшини, поведінка військової верхівки одразу ж породила чутки, що готується її втеча з табору. Десь на десяту годину ранку страшна підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, заспокоїти розбурхані натовпи людей, котрі й собі почали стягуватися до берега. Почалася стихійна переправа. Помітивши цей нелад, Богун кинувся до табору, однак було вже пізно. Затримати десятки тисяч охоплених панікою людей не вдалося. Наче ураган, вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях, відступивши до переправи в Козині. У такій круговерті єдине, що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20–тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох (залишилося тільки 18 гармат і сім бочок пороху). В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з «наміром боронитися і дорого продати своє життя». Зрозуміло, що в умовах неорганізованого відступу через три переправи, а також наступу ворожих полків неминучими були відчутні втрати. За даними одних джерел, вони становили приблизно 4 тис. чоловік, за іншими — 8 тис, причому більшість загинула не від рук ворога, а внаслідок сум'яття на переправах.
