Богдан Хмельницький - Коляда Ігор (чтение книг .txt) 📗
На початку 1650–х pp. Б. Хмельницький з метою забезпечення якнайкращих зовнішньополітичних умов для боротьби з Польщею, продовжуючи політику воєнно–політичної ізоляції Речі Посполитої, намагався зав'язати стосунки з придунайськими країнами — Валахією, Трансільванією (Семигороддям) і особливо з Молдовою. Ще влітку 1648 р. гетьман робив спроби через посередництво турецького хана схилити васала Османської імперії молдовського господаря В. Лупула до встановлення добросусідських відносин з Гетьманщиною. Однак Лупул, намагаючись лавірувати між Туреччиною і Польщею, продовжував підтримувати тісні стосунки з польським урядом. За цих умов у серпні–вересні 1650 р. Хмельницький здійснює блискавичний похід у Молдову, залучивши до нього кримського хана Іслам–Гірея III. Для наступу гетьман зібрав велике військо (30–70 тис. чоловік). Похід було проведено так раптово і в такому швидкому темпі, що заскочив Лупула зненацька. Передові полки під командуванням Д. Нечая захопили молдовську столицю Ясси. Лупул підписав мирний договір, згідно з яким Україна і Молдова надавали одна одній взаємодопомогу.
Успіхи політики гетьмана та зміцнення могутності України розцінювалися у Варшаві як загроза інтересам Речі Посполитої. Зборівський договір сприймався як угода, що давала час для нетривалого перепочинку. Магнати Лівобережної України, які втратили свої володіння, заявляли, що угода з козаками досягнута за їхній рахунок, бо саме їхні землі опинилися під владою Б. Хмельницького. «Такого безчестя Короні Польській і Великому князівству Литовському ніколи не було», — заявляли вони.
Тому вже в кінці вересня 1650 р. польський уряд прийняв рішення продовжувати воєнні дії. Збройне протистояння між польськими та українськими військами розпочалося вже взимку 1651 р. На початку лютого польське військо, очолюване магнатом М. Калиновським, раптово з'явилося на Поділлі й напало на містечко Красне, де перебував полк Данила Нечая. 20 лютого в жорстокому й нерівному бою загинули всі козаки разом з Нечаєм. Польські війська зайняли прикордонні козацькі міста Шаргород, Чернівці, Ямпіль й оточили Вінницю. У місті був загін козаків на чолі з Іваном Богуном, який у боях за місто ще раз підтвердив свою репутацію талановитого полководця. Залишивши частину війська у Вінниці, Богун разом з невеликим загоном ударив по ворогові й нав'язав противникові бій на тонкій кризі. Козаки почали раптовий відступ, заманюючи важку кінноту ворога на середину річки, де пробитий лід був притрушений сіном та снігом. Кілька тижнів вінничани відбивали польські штурми, поки не надійшла підмога. 19 березня під Липівцем передові полки армії Б. Хмельницького вдарили по польському війську, й воно було змушено відступити.
Щоб підірвати ворожий тил, Б. Хмельницький звернувся з універсалами до польських селян, закликаючи їх повстати проти кріпосництва. Повстання під проводом Костки Наперського охопило Велику Польщу, Люблінське воєводство, Мазовію та інші райони. Уряд кинув проти повстанців значні військові сили й придушив виступи. Костка Наперський та інші організатори повстання були страчені.
У травні 1651 р., не отримавши підтримки з боку старшини щодо продовження війни, гетьман Б.Хмельницький скликав чорну раду війська (чого не робив з 1648 р.) для його обговорення. Після того як «вдарили у бубни» й полки вишикувалися в полі неподалік Зборова, він через осавулів повідомив усіх присутніх, що йому невідомо, чи прибуде хан, а нурадин–султан схиляється до замирення з королем, бо той віддає йому для збирання ясиру «нашу Україну: Київ, Білу Церкву, Черкаси, Чигирин». По тім по всіх полках було запитано: «Чого б собі зичило військо?» І хоча більшість старшин вимагали укладання миру, рядові козаки рішуче гукали: «Пане гетьмане! Бог і військо так хочуть, щоб ні в якому разі не єднатися з королем, бо на це ми наважилися і до того прийшли, що навіть коли б орда від нас відступила, тоді ми при твоїй гідності всі будемо гинути й або загинемо, або всіх ляхів вигубимо!» Тоді на хід ради спробував вплинути Кази–Гірей, який звернувся до козаків так: «Ти, муж, мовчи. Як раніше орав, так і тепер будеш орати, а король залишиться королем!» Та рада була невблаганною й висловилася за продовження війни. Гетьман Богдан також був рішуче налаштованим на війну, заявляючи: «Або ж він загине й пропаде, а з ним і Військо Запорозьке, чи з нами, з братією нашою, буде за Віслою! Взимку була кара ляхів, а тепер буде моя!» Отримавши підтримку на раді, Б. Хмельницький розпочав підготовку до походу.
Наприкінці травня 1651 р. польський король приймає рішення виступити у напрямі Берестечка. Уже 9 червня 1651 р. польська армія підійшла до його околиць.
Не зважаючи на те, що Хмельницький вчасно отримав відомості про виступ короля з–під Соколя до Берестечка, очікування на прибуття хана обумовило втрату ним сприятливого моменту для атаки ворожого війська на марші. Тоді як польський король забезпечив успішну переправу своєї армії на правий берег р. Стир та зайняття нею досить вигідної позиції: перед нею фронтом на схід розляглося широке рівне поле, з правового боку обрамлене великим лісом. Ліва сторона спускалася до р. Пляшівка, яка впадала в р. Стир і створювала великі розливи та непролазні болота з обох берегів. Таким чином, перебуваючи у цій місцині польська армія могла не боятися раптового удару ні з флангів (у лісі було відразу ж розташовано підрозділи піхоти), ні з тилу, а рівне поле поперед табору в разі потреби давало змогу використати всю могутню силу удару величезної маси кінноти.
Хоча поле битви було обране поляками, Хмельницький, погодившись на битву в цій місцевості, сподівався, що досвідчена козацька піхота зможе скувати дії основних сил ворога, а більш–менш рівне поле дасть простір для використання татарською кіннотою свого бойового потенціалу, що в кінцевому підсумку й мало забезпечити успіх.
Отримавши вранці 18 червня повідомлення про наближення українського війська, король почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р. Стир — від лісу до діброви — довжиною близько 4–5 км. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися загони козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Оволодівши значною частиною навколишньої місцевості, козаки відрізали польське військо від пасовищ. Отримавши від коронного гетьмана дозвіл контратакувати та підкріплення, коронний хорунжий Конєцпольський у другій половині дня удався до атаки.
Перший день боїв завершився перевагою, принаймні моральною, польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей.
Недооцінюючи можливості українсько–татарської кінноти, перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман вирішили використати день 19 червня для з'ясування через дрібні сутички сил і намірів противника, вивівши у поле лише кінноту без підтримки піхоти. Помічений у багатьох місцях дим став свідченням для польської кінноти, яка ще не встигла зайняти бойових позицій, про наближення основних сил татарської орди. Українська й татарська кіннота вкрила всю рівнину й пагорби. Гетьман і хан вирішили випередити поляків, завдавши їм першого удару, що був спрямований на лівий фланг ворога. Битва набула такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі покинули поле бою, інакше б «їх і нога не втекла». Загинуло майже 200 тільки шляхтичів. Козаки захопили навіть корогву М. Лотоцького. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам–Гірей почали оточувати недобитків, відрізуючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору зімкнулися так щільно, що коней довелося годувати лозою й дубовим листям, які «здобували кров'ю». Увечері кількатисячний татарський загін, вийшовши у тил ворожої армії, захопив чимало шляхтичів і слуг.
У цілому бої цього дня завершилися повною перемогою українсько–татарської кінноти. Велика поразка стала холодним дощем для жовнірів і керівництва коронного війська.
