Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин (читать онлайн полную книгу TXT) 📗
Прохолодний вечір. Сидів на ґанку, палив, дивився на зорі, слухаючи Баха і цвіркунів, — спочатку неуважно, а потім дедалі зосередженіше. І знову думав про тебе, дівчинко, уявляючи твоє світле лице між серпневих зірок, відчуваючи, але ще не усвідомлюючи, як повільно чистішає серце.
Із кожним днем усе помітнішим стає-робиться наближення осени. Все вищають і яснішають небеса, все менше цвіркунів співає під моїми вікнами. Зараз ось тільки один озивається там, під зорями, — теж, мабуть, самітник, теж, мабуть, схильний до безсоння і споглядання.
Яким буде слуховий аналог слова «споглядання»? Вслуховування? Вчування? Ні, не годиться. Мабуть, немає такого слова. Мабуть, це тому так, що споглядання здійснюється в цілковитій тиші — довколишній і внутрішній. Слух тут не потрібний.
Безшумне обертання сузір'їв. Жоден листочок ані шелесне на нічних деревах. Жоден птах не озветься. Навіть пси вгамувалися. Отже — чи слухав я Баха і цвіркунів, чи споглядав їх? Але споглядав якось цілокупно, якимось неназваним, шостим або сьомим відчуттям?
Відчуттям синкретичним, синтезованим, у якому одночасно злилися пахощі самосаду з люльки і свіжого нічного повітря, напоєного ароматом маминих квітів; гіркуватий присмак доброго індійського чаю; сяйво видимих і невидимих зірок, темні постаті дерев — ялини у сусідів, нашої берези; звуки «Бранденбурзьких концертів», голоси цвіркунів, час від часу гул машин на трасі; холод, яким віяло від лісу, і жар, який линув од чашки з чаєм; твій образ, дівчинко, — тобто присутність пам'яті й уяви, любови і надії. Все було тут. Усе було одразу. Все було одночасно. Все було так, як треба. Було. Є. І буде.
Відхід від віри і повернення до неї не випадкові; це чергові випробування, які посилає нам Господь задля того, щоб обсипалася з нас стара іржа і засяяла на сонці чиста криця. Справжнім мужем може бути тільки той, хто вже не сумнівається. Натомість вільний від зайвини, з чистою, «пропасинкованою» свідомістю. Це процес не одного дня і не однієї ночі — він здійснюється роками. Втім, усе — в Господній волі.
Поступове повернення (чи навернення) до святої тверезости, до ясного, нічим не затьмареного бачення дітей. Чиста душа бачить чистими очима — чисте; брудна душа бачить брудне, нечистими очима. І тому треба щоденної праці, праці понад будь-яке людське зусилля, праці селянина коло землі; тільки тоді вродять нові плоди, тільки тоді забезпеченим буде життя. Це — найголовніше: щоденна праця, щоденне безперервне зусилля, щоденна безперервна молитва, що є плугом і дощем, що є живим насінням.
«Хліб наш насущний дай нам нині» означає просьбу про щоденну молитву, про ласку Божу молитися, не відступатися, не забуватися і не нехтувати єдиним можливим хлібом на цій землі — духовним хлібом молитви, хлібом зв'язку з Богом, хлібом причетности до Нього, хлібом невипадковости. Інакше — абсурд, інакше — смерть.
Тому треба тривати. Тому треба бути уважним і зосередженим. Зосередженим — тобто бути в серці, в якому є Царство Боже. Тому треба терпіти, часом з останніх сил, часом понад силу, пам'ятаючи, що навіть тоді, коли ми не витримуємо і відступаємося, коли оступаємося і падаємо, Він усе одно прощає і приходить подати руку Свою, щоб допомогти підвестися нам, щоб спасти і зберегти зерно своє у цій немилосердній зимі земного світу, — тому що так треба.
Рятує нас — і врятує.
Дивовижні, справді осінні хмари стоять у ніжно-блакитному небі; дзвонять у батуринській церкві; сьогодні вперше запахло осінню: ледь відчутним димком, прив'ялими травами і ще чимось невимовним, сяйвом якимось, якимось прощанням. Моя тридцята осінь. Тут неможливо заспокоїтися раз і назавжди; але можливо заспокоюватись і врівноважуватися щодня; заспокоєння — це безперервний процес; заспокоєння треба дотримуватися, його треба досягати. Зрештою, всього треба досягати, все потребує безперервного зусилля, праці і твоєї саможертовности. Це дивно, але це справді так: лише віддаючи, отримуєш; лише втрачаючи (точніше — витрачаючи) — здобуваєш. Ти теж говорив про це; «Kto chce zachowac swoje zycie, straci je, a kto straci swoje zycie z powodu mnie і Ewangelii, ten je zachowa». «Trzeba umrzec, zeby, naprawde byc», — додає ксьондз Венцлавський; дякувати Богу, тепер-і-тут це стало цілком очевидним.
Може, тому й розпочинається осінь. Звук картоплі, яка падає до відра, — сусіди вибирають. Звуки дзвонів, які гойдаються на батуринській дзвіниці. Трансцендентне. Те, що виходить поза межі, водночас залишаючись у них. Не можна бути скнарою і берегти себе; треба проростати з себе, над собою, сміливо, і безстрашно, і радісно летіти в найяснішу темряву, постійно збуваючись, безперервно стаючи собою для Нього, а не для себе. Заспокоєння — це лет, а не нерухомість каменю. Спокійно і радісно летить дощ. Спокійно і радісно летить зерно у розкриту землю. Рівновага досягається в леті, а не в нерухомості. Може, тому все менше хочеться говорити. Може, тому все менше хочеться німувати. Говорити, мовчати і говорити знову.
Хіба цього, отакого знання, не досить для того, щоб летіти? Хіба вже саме це знання не є летючим, легким, незумовленим? Хіба треба ще якоїсь іншої мови? Тільки зосередитися. Тільки не пильнувати, не стежити за душею. Вона й так уже все вміє. Відпустити її на волю. Відпустити її на Божу волю. Вона — це я, а я — Твій, Господи; все ще Твій; чи вже Твій. Хай буде так.
Останній день літа, несподівано гарний день, коли пощастило спіймати три рибини і зготувати з них юшку — буде сюрприз до завтрашнього маминого приїзду, — аж приїхав Кашка і привіз коробку тютюну Kansas від Андрія Деркача; коли читав Ніцше і Біблію, коли повертався із Сейму стежкою, яка біліла в сутінках, однією і тією ж, вічною для мене від найперших днів життя; і дзюрчала річкова вода біля дерев'яних підпор пішоходки, і світив крізь імлу повний місяць, і я був сам, але, може, вперше в житті не гнітила мене самота, а насолоджувався, тому що, може, вперше в житті я був справді сам і сам обрав цю самотність, сам прагнув бути сам. Адже, якщо замислитись, я ніколи не залишався самотнім насправді; хтось постійно був поруч — коли не в снах, то в спогадах, або візіях, або очікуваннях, або в голосах із радіо чи магнітофона, або в постатях із телевізора. І тому я проклинав цю ерзац-самотність, наївно, по-дилетантському вважаючи її самотністю справдешньою, реальною, справжньою, такою самою, як і в містиків та анахоретів; такою ж, яку мав і Ти. Але ні, — все це сповнене примарами і шумом, шумом і люттю, як у того шекспірівського безумця; я проганяв людей іззовні, але не вмів вигнати їх ізсередини, із себе, не вмів очистити Твого храму.
Треба поволі ставати Майстром Самотности; треба неквапливо вирощувати тютюн, розмотувати вудку і закидати її в плавну безперервну течію; все надходить у визначений час, у Твої строки, і День Твій прийде так само тільки тоді, коли Ти визначиш, і мій день, і моя ніч так само. Тому треба бути неквапливим і послідовним; тому треба бути ретельним і терплячим; тому треба бути покірним і безстрашним. Так проводжаю я суєтне, важке літо, в якому, втім, теж було трохи сонця; так я зустрічаю осінь Твою, Господи; і хай буде так.
Цілий день майже — злива з осінніми громами і блискавицями, з багатством зрізаного тютюну, дуже простими розмовами з мамою. Вечірній чай у Кашки; бесіда в основному про антологію ДАКу. Прощаємося зі своєю молодістю, поволі осеніємо, поволі приносимо плоди. П'ятнадцять років. Дружба. Спалахи недовіри, ненависти, поблажливости і холоду у стосунках поміж нами. Втечі й повернення. І ось тепер потроху увиразнюється те, чим мав стати ДАК, і те, чим він так або так був: духовне братство, прообраз духовного ордену і Церкви в її первісному значенні, в Ісусовому розумінні. Створюючи ДАК, ми створювалися самі. ДАК — це ми; він ріс і дорослішав, пиячив і творив разом із нами, в нас. ДАК — нова і водночас давня форма одного і того самого: спільности, соборности, єдности; можливо, колись — святости. Залежно і від того, що ми вкладаємо у слово «святість». І ось тепер іще раз стала гостро відчутною знаковість слів, їхні обмежені можливості, тому що ми п'ятнадцять років жили в Церкві, не підозрюючи, що саме Церквою називається таке життя. На чому ґрунтувалася наша віра, що притягувало нас одне до одного, чому відсіювалися інші, чужі люди? Чому не приживалися серед нас? Адже не було перед нами Бога зі своїм Об'явленням і Благою вістю. Не було спільного, одного-єдиного Вчителя. Тривалий час ми вважали вчителем Кашку. Але він стверджує, що вчився разом із нами і від нас. Хтозна. Була юність. Була поезія. Було вино. Були чай і тютюн. Були наші розмови і пригоди у світі інших людей. І якесь болісне відчуття власної винятковости, відчуття гостре й автентичне. А на чому ґрунтувалося воно? Чи все це було безпідставним, юнацькими ілюзіями і претензіями? Чому ми від початку не вірили старшим за нас — і добре, звичайно, робили, — шукаючи серед своїх ровесників, серед свого юного тоді покоління? Рябчук, Чубай, Малкович, Андрухович, Неборак, Пашковський і т. д. Усе це залишається неосмисленим. ДАК продовжує жити.
